Наступна станція — смерть, стр. 1

Валерій Лапікура, Наталя Лапікура

Наступна станція — смерть

Кавовий млинок

(необхідна передмова)

Кавовий млинок зі зламаною ручкою — ось і все, що перепало мені у спомин про Олексу Сироту. Решту його речей розтягли сусіди. Чому ніхто не накинув оком на цей витвір Єреванського заводу «Метиз» — дві причини. По-перше, культура мелення кави вручну обірвалась у Києві з остаточним встановленням радянської влади 1920-го року і надалі так і не відродилася. По-друге — зламана ручка. Мій друг Олекса Сирота, бувало, говорив:

— З вірменами ризиковано мати серйозну справу, бо щось та схалтурять. От візьмемо млинок: жорна гарні, а ручка — полова.

Млинок Сирота вициганив у когось із своїх знайомих. Вони через своє винятково гречкосійське походження мололи у ньому перець. «Село! І серце відпочине…» Але якраз отой присмак перцю згодом надавав Олексиній каві абсолютно неповторного смаку. Саме тому мій друг Сирота мужньо терпів тортури, які завдавав уламок ручки під час процесу мелення. Знайти щось милосердніше Олекса так і не спромігся. Що поробиш — у кожних часів свої дон-кіхоти і свої млини.

Ми познайомилися у високих коридорах колишньої Першої Київської класичної гімнази, нині — гуманітарного корпусу Національного університету на бульварі Шевченка. Мій філологічний факультет був, як і зараз, на третьому поверсі, а Олекса довбав класичну філософію на другому. «Троячка» з політекономії соціалізму, яку я одержав з третьої перездачі, за звичаями тих років назавжди перекрила мені шлях в омріяну науку. Я подався у другу найдревнішу професію — журналістику. Олекса Сирота, хоч і не конфліктував з марксистсько-ленінським вченням, однак зізнався якось, що залило воно йому сала за шкіру добряче. Замість аспірантури, куди його запрошували як відмінника навчання і члена парти виринув мій друг у лавах Київського карного розшуку Головного управління МВС УРСР по місту Києву. Як кажуть психологи, спрацював класичний «ефект Коті». «Ефект Коті» — назва феномену походить зі старого анекдоту про чоловіка, його дружину і її коханця. Оцей бахур, ледь не прилапаний на гарячому, встиг заховатися до шафи зі зразками парфумів славетної фірми «Коті» — чого вони були в квартирі коханки, то не головне. Суть у тому, що над ранок бідолаха вилетів із шафи з диким зойком: «Дайте швидше лайна понюхати!» Оце і є «ефект Коті».

Якщо хтось і досі не зрозумів, пояснюю. Найкращий спосіб позбутися згубного впливу на психіку п'ятирічного штудіювання теорій наукового комуністичного світогляду — це піти в менти. Або, як казали в часи нашої молодості, — в лягавку. Спровадиш у витверезник сотню-другу обриганих алкоголіків, збереш у мішок докупи дві — три «розтинанки», себто розітнуті злочинцями трупи; збагатиш свою пам'ять різноманітністю всіх матюків, які виробило людство, — зніме краще од баби-шептухи. В клінічних випадках, говорив Олекса Сирота, допомагає хороша ексгумація, бажано, в дощову погоду.

Олекса служив у карному розшуку в розпал епохи, яку називали «застоєм». Вона розпочиналась першим безкровним переворотом у Кремлі, а закінчувалась брудною кривавою війною в Афганістані. Семидесяті роки, брежнєвські часи…

Часи туалетного паперу, якого не було у продажу, бо він увесь йшов як «нехарчова добавка» у дешеву варену ковбасу, про яку і досі зі сльозою розчулення згадують ті, хто Леоніду Іллічу шнурки зав'язував. Часи, коли щороку дорожчала випивка, зникала закуска, зате вигадувались все нові й нові ордени. Часи, коли щовихідного було чиєсь професійне свято і День Радянської міліції посідав у табелі про ранги місце між Днем Радянської Армії і Міжнародним жіночим днем 8-го березня. Лягавим підфартило, бо сам зять Брежнєва служив у МВС, а його шеф Щолоков жив з генсеком у одному під'їзді на Кутузовському проспекті, 26.

Це були часи, коли міліцію, мов злочинців на етапі, контролювали дві установи: «відділи адмінорганів» компартійного апарату і зловісне КДБ. Роль цуцика, який з гавкотом бігав навколо, була доручена Прокуратурі СРСР. І не дай Боже тобі, чесному чи дурному менту, схибити на крок ліворуч або праворуч. Конвой стріляв без попередження. І не мазав!

Це були часи, коли за політичні анекдоти давали до п'яти років таборів, а вести щоденники було ще небезпечніше. Київський журналіст Валерій Марченко загинув у в'язниці саме через нотатки, які і не збирався публікувати. Тому нормальні люди покладалися на пам'ять. Зараз, коли від описаних мною подій минуло двадцять п'ять, а то і всі тридцять років, дещо може видатись нереальним, надуманим чи прикрашеним. Не знаю… Можливої Я над цим не замислювався. Я брав до рук старий кавовий млинок зі зламаною ручкою і знову чув іронічні інтонації мого друга Олекси Сироти, який кривився, долаючи опір куцого шматка металу, і казав:

— Яку ти звариш каву, залежить од того, як ти змелеш зерна.

Наступна станція — смерть

«Кажуть, є спосіб варіння кави без самого… варіння. Дрібно змелені зерна розтерти з цукром і залити крутим окропом із розрахунку: ложка окропу на ложку суміші. Далі збивати до появи густої піни, після чого долити гарячої води. Я пробував. Паскудство!»

З рецептів Олекси Сироти.

«Ту-104 — самый лучший самолёт!

Ту-104 — самый быстрый самолёт!

Экономьте время! Зберігайте час!

Ту-104 даром поховає вас!»

Реакція радянського народу на заклик користуватися послугами «Аерофлоту». Співається на мотив похоронного маршу Ф. Шопена.

Вот солнце закатилось,

замолк шум городской,

Маруся отравилась,

вернувшися домой.

Маруся ты, Маруся,

Открой свои глаза.

Маруся отвечает —

Я умерла! Низзя!

Народна «переживательна» пісня.

— Ти знаєш, за що я люблю нашу радянську цивільну авіацію?

— Напевне, за сервіс?

— Близько, але не те. Для нас сервіс — це коли на прохання принести чаю не посилають матом вздовж вагону, а ввічливенько пояснюють, що чаю не буде, бо заварка закінчилася ще на станції Мотовилівка, якщо ти їдеш на південь. Або на станції Носовка, коли вибираєшся на північ.

— Тоді за швидкість: «Добу поїздом, годину літаком»?

— Плюс дві доби у черзі по квитки, плюс дві години з міста до аеропорту, плюс обов’язкова година до вильоту з аеропорту, плюс дві години від аеропорту до міста, плюс — невизначений строк сидіння в проміжних аеропортах, якщо летиш транзитом. Не кажучи вже про легендарну фразу: «За погодних умов рейс переноситься на…»

— То за що ти її любиш?

— А за те, що на території, підвідомчій цивільній авіації, не відбувається, згідно офіційних документів, ЖОДНОГО злочину. Людину можуть вбити, пограбувати, зґвалтувати, скалічити, нарешті, роздягти до нитки і пустити голим на люди — все одно у звітах напишуть, що це відбувалося не в аеропорту, а на його території. Відчуваєш різницю? Рай для лягавих!

Ця розмова відбувалася поблизу злітних смуг київського аеропорту «Жуляни». Сама радянська цивільна авіація мала до описаних нижче злочинів посередній стосунок. Просто ми з Олексою, якщо мені не зраджує пам’ять, нікуди не летіли, а мали когось зустріти. Прибуття потрібного нам борту весь час відкладалося — то за якихось там погодних умов в аеропорту вильоту, то за цих же умов за місцем посадки, себто в Києві. Тому ми сиділи на другому поверсі аеровокзалу, з відразою пили те, що в меню чомусь називалося кавою і споглядали злітну смугу (злітно-посадочну, зе-пе-ес, уточнив тоді Олекса). Я ще поцікавився:

— Ну, якщо тут рай, то чому ж ти, Олексо, сюди не переведешся, — у цю, як її? — авіаційну міліцію? Облітав би на халяву весь Союз, стюардеси тебе б любили. Возив би коньяки з Кавказу і «Вана Таллін» з Прибалтики. До кави. І головне — ніхто б стружку не знімав за кепську статистику.

×
×