Гаррі Поттер і Смертельні реліквії, стр. 1

Гаррі Поттер і Смертельні реліквії - cover.jpg

Дж.К.Ролінґ

Гаррі Поттер і Смертельні реліквії

             Присвята

                  цієї книжки

                          ділиться

                   насемеро:

       Нейлові,

Джесіці,

         Давидові,

                Кензі,

                         Ді,

                 Анні

         і тобі,

якщо ти

       тримався

               з Гаррі

                        аж до

                самого

             кінця

О, ці страждання невимовні,

         нестерпний вереск смерті,

                  коли холоне кров у жилах...

     Цей жах, цю кровотечу не спинити

й нікому з нас не знести це прокляття.

Та є від цього ліки - тут вони,

             шукати їх не треба на крайсвіту,

                     у невідь-кого, їх дадуть вони

     в борні кривавій. Тож співаємо для вас,

боги підземні й темні.

Почуйте нас, володарі глибин -

              нам відгукніться, порятуйте нас.

Благословіть дітей на повну перемогу.

Есхіл, «Узливальниці»

Смерть - це мандрівка світом. Так друзі долають океан - вони й далі живуть одне в одному. Адже вони присутні в чомусь всюдисущому, вони існують там і люблять. У цім божественнім люстрі вони стрічаються віч-на-віч, а їхні розмови вільні й чисті. Це втіха для друзів, які нібито й померли, але їхня дружба - у найвищому сенсі - вічна, бо безсмертна.

Вільям Пенн, «Плоди самотності»

Перший епіграф узято з твору давньогрецького трагіка Есхіла «Узливальниці» (або «Хоефори») - другої частини трилогії «Орестея». Переклад з грецької В. Смоляра.

- РОЗДІЛ ПЕРШИЙ -

Сходження Темного Лорда

Гаррі Поттер і Смертельні реліквії - hp7_01.jpg

Два чоловіки з’явилися нізвідки у вузенькому, залитому місячним сяйвом провулку, розділені всього кількома кроками. На якусь мить вони завмерли, навзаєм цілячись у груди чарівними паличками, а тоді впізнали один одного, сховали палички під плащі і стрімко подалися в одному напрямку.

- Новини? - запитав вищий на зріст.

- Якнайкращі, - відповів Северус Снейп.

Зліва дорогу обмежували низькі зарості дикої ожини, а справа - високий, охайно підстрижений живопліт. Довгі, до кісточок, плащі чоловіків лопотіли від швидкої ходи.

- Думав, що спізнюся, - сказав Якслі, грубувате обличчя якого то виринало в місячному світлі, то ховалося в тіні гілляччя. - Вийшло складніше, ніж я сподівався. Та, думаю, він буде задоволений. Бачу, і ти впевнений, що зустріч вдасться.

Снейп кивнув, не розвиваючи думки. Вони завернули праворуч у широку під’їздну алею. Високий живопліт завернув разом з ними аж за масивні ковані ворота, що перегородили чоловікам дорогу. Не сповільнюючи ходи, вони мовчки підняли ліві руки, немовби когось вітаючи, і пройшли крізь ворота, наче ті були виковані з диму, а не з заліза.

Тисовий живопліт приглушував кроки. Щось зашелестіло праворуч: Якслі знову вихопив чарівну паличку, націливши її над головою супутника, проте це був звичайний білий павич, що велично походжав згори на живоплоті.

- Луціус полюбляє розкіш. Павичі... - Якслі пирхнув і сховав паличку під плащ.

З темряви наприкінці алеї проявився пишний будинок. На першому поверсі крізь ромбовидні шибки вікон мерехтіло світло. Десь у глибині темного саду за живоплотом жебонів фонтан. Коли Снейп і Якслі подалися до дверей, у них під ногами захрускотів гравій. Пропускаючи новоприбулих, двері відчинилися, хоч коло них начебто нікого й не було.

Передпокій був великий, тьмяний, пишно оздоблений, з чудовим килимом майже на всю кам’яну долівку. Блідолиці персонажі портретів на стінах проводжали очима Снейпа і Якслі, коли ті їх проминали. Біля важких дерев’яних дверей, що вели в іншу кімнату, чоловіки зупинилися, часточку секунди мовби вагаючись, а тоді Снейп натис на бронзову клямку.

Вітальня була повна людей, що мовчки сиділи за довгим, вишукано оздобленим столом. Решту меблів було абияк відсунуто під стіни. Освітлював кімнату вогонь, що гоготів у чудовому мармуровому каміні, увінчаному позолоченим дзеркалом. Снейп і Якслі на мить затрималися на порозі. Коли очі звикли до слабкого світла, їм відкрилося химерне видовище: людина, явно непритомна, висіла догори ногами над столом і поволі оберталася, наче на невидимій мотузці, відбиваючись у дзеркалі і в гладенькій полірованій поверхні столу. На цю дивну людину ніхто й не дивився, крім блідого юнака, що сидів майже під нею. Здавалося, ніби його щось примушує щохвилини позирати вгору.

- Якслі. Снейп, - пролунав високий чіткий голос з чільного місця. - Ви ледь не спізнилися.

Той, хто це сказав, сидів прямо перед каміном, тож новоприбулі спершу бачили тільки його силует. Та наблизившись, розрізнили в напівтемряві його безволосе, схоже на зміїне, лице зі щілинами ніздрів і з палаючими червоними очима, які вражали вертикальними зіницями. Він був такий блідий, що аж мовби випромінював перламутрове сяйво.

- Северусе, сюди, - розпорядився Волдеморт, вказуючи на стілець праворуч од себе. - Якслі - біля Дологова.

Прибулі сіли на вказані місця. Більшість очей за столом були прикуті до Снейпа, і саме до нього першого звернувся Волдеморт.

- Отже?

- Володарю, Орден Фенікса планує забрати Гаррі Поттера з його безпечної схованки в суботу, як смеркне.

Це повідомлення явно зацікавило присутніх: дехто заціпенів, хтось засовався на місці, й усі погляди були прикуті до Снейпа з Волдемортом.

- У суботу... як смеркне, - повторив Волдеморт. Він так пильно вп’явся своїми червоними очима в чорні Снейпові, що дехто з присутніх не витримав і відвернувся, побоюючись, що їх самих спопелить цей лютий погляд. Однак Снейп спокійно дивився Волдемортові у вічі, і за якийсь час Волдемортове безгубе лице скривилося в подобі посмішки.

- Добре. Дуже добре. І вся ця інформація йде...

- З джерела, про яке ми говорили, - додав Снейп.

- Володарю...

Якслі нахилився над довжелезним столом, щоб краще бачити Волдеморта і Снейпа.

Усі обличчя повернулися до нього.

- Володарю, я чув інше.

Якслі зробив паузу, та Волдеморт мовчав, тож він повів далі:

- Доліш, аврор, натякнув, що Поттера заберуть аж тридцятого, напередодні його сімнадцятиліття.

Снейп заусміхався.

- Моє джерело повідомило, що в них є плани заплутати сліди; це, мабуть, той випадок. Немає сумніву, що на Доліша накладено закляття «Конфундус». І не вперше, бо відомо, що він до нього сприйнятливий.

- Запевняю вас, володарю, що Доліш говорив цілком упевнено, - не погодився Якслі.

- Звичайно, упевнено, бо був конфундований, - наполіг Снейп. - Я запевняю тебе, Якслі, що бюро аврорів більше не братиме участі в охороні Гаррі Поттера. В Ордені переконані, що наші люди проникли в міністерство.

- Хоч у чомусь Орден не помилився, - хрипко захихотів присадкуватий чоловік неподалік од Якслі; дехто за столом також реготнув.

Волдеморт не всміхнувся. Втупивши погляд у тіло, що поволі оберталося над столом, він замислився.

- Володарю, - вів далі Якслі, - на думку Доліша, хлопця супроводжуватиме увесь загін аврорів...

Волдеморт підняв велику білу руку, і Якслі вмовк, ображено поглядаючи, як Волдеморт знову звернувся до Снейпа.

- Де тепер вони ховатимуть хлопця?

- Удома в когось із членів Ордену, - пояснив Снейп. - Це місце, за словами джерела, забезпечене всіма можливими рівнями захисту, на які спроможні в Ордені і в міністерстві. Гадаю, володарю, що шансів захопити його там буде мало - хіба що міністерство ще до суботи зазнає краху і це дасть нам змогу виявити й зняти всі їхні закляття.

×
×