Брестська Унія. 1596, стр. 14

Прихильники православної церкви, котра стрімко втрачала тепер свій вплив на духовне життя України, продовжували полеміку й на початку XVII сторіччя. У 1603 році невідомий автор написав «Питання і відповіді православного папежникам». У 1605 році у Львові видано новий історичний твір, спрямований проти засад Брестської унії, який носив назву «Перестрога». Того ж року Іпатій Потій, намагаючись хоч якось протистояти кількості літератури, котра заперечувала його ідеї, надав у розпорядження громадськості грамоту, що її сучасні дослідники вважають фальшивою. Вона датована 1476 роком і являє собою опис Флорентійського собору, а також звернення київського митрополита Мисаїла Пструча і великої кількості православної шляхти, серед якої були князі Михайло Олелькович, Дмитро Більський і князь Вяземський, до папи римського Сикста IV. У листі, згідно з твердженням Потія, митрополит Мисаїл закликає римського папу прийняти руську церкву грецького обряду в лоно католицької церкви. Керуючись новітніми дослідженнями з історіографії, ми можемо стверджувати, що лист митрополита Мисаїла до папи Сикста IV і справді мав місце. Однак у цьому листі, всупереч доводам Іпатія Потія, містилися переважно скарги на утиски православних духовенством католицької церкви. Очевидно, грамоту, обнародувану Іпатієм, уніати створювали для того, щоб нібито засвідчити давнішню підтримку ідей унії в Україні. У 1608 році єпископ Потій видав ще один твір, який мав на меті підтвердити користь Берестейської унії, а саме «гармонію Східної церкви з костелом Римським». У 1610 році з'явився твір «Тренос», або так званий «Плач Східної церкви», який вийшов під псевдонімом Феофіла Ортолога. Це була робота талановитого церковного письменника родом з Поділля — Мелетія Смотрицького, який зазнав немало переслідувань з боку польських властей за боротьбу проти унії, але згодом, у 1627 році, відступився від православного віросповідання і перейшов в унію. На твір Смотрицького єзуїт Петро Скарга негайно відповів «Застереженням Русі проти скарг і криків Феофіла Ортолога», а в 1612 році Микола Мороховський продовжив критику у книзі «Парігорія або утамовування плакавши».

Надалі прихильники унії і її противники не припиняли заявляти про себе на теренах України і Білорусії. Так, у 1617 році уніатський архімандрит Лев Кревза написав «Оборону унії», а вже в 1621 році у відповідь на цей трактат вийшла «Палінодія», назва якої перекладається з грецької як «пісня наперекір». Книга належала перу православного архімандрита Захарії Копистенського. У ній автор докладно висвітлив усі догматичні й історичні питання, пов'язані з виникненням унії православної і католицької церков. Значний вплив на православну паству також мали натхненні послання патріарха Александрійського Мелетія Пігаса.

Великий інтерес в істориків викликають відомі твори афонського ченця Івана Вишенського, про якого згадував М. Грушевський. Його палкі послання до єпископів, які «покинули батьківську віру», а також до українців, які «живуть у ляцькій землі», були відвертими звинуваченнями всіх, хто прийняв греко–католицьку церкву, у падінні моралі й релігійності. Твори Вишенського були унікальною сумішшю гуманності й глибокого співчуття до найбідніших верств населення України, котрих, на думку ченця, Брестська унія позбавляла можливості зберігати віру, залишену їм предками. Як зазначав Д. Дорошенко, твори Вишенського були унікальним явищем у тогочасній українській літературі, хоча й усі, за винятком одного, не були видані друком, а лише ходили у вигляді рукописів.

Однак, як того й варто було очікувати, період мирних суперечок минув, і невдовзі протистояння уніатів та православних не обмежилось лише літературною полемікою. Усього за кілька років воно вилилося в цілу низку кровопролитних повстань, які відбулись на українських і білоруських землях, де стрімко набирало сили козацтво — визнаний оплот грецької віри та протидії польській експансії.

Соціально–економічне становище в Україні після впровадження Брестської унії

Брестська унія, укладена в жовтні 1596 року, позначилась не лише на духовному житті українського суспільства. Вона зачепила й соціально–політичний уклад життя практично всіх верств населення Речі Посполитої. Відносини, які складалися протягом сторіч на колишніх землях Київської держави і почали змінюватися з початком польського панування, з впровадженням церковної унії змінилися докорінно. Найбільше ці процеси відчуло на собі українське селянство, тобто той прошарок суспільства, який створював матеріальні блага для нової когорти панів. Тих панів, які нестримною хвилею линули в Україну ще після Люблінської унії, а тепер остаточно зміцнювали тут своє становище.

Життя селян у Речі Посполитій почало погіршуватися ще за кількадесят років до Брестської унії, приблизно на початку XVI сторіччя. Але тільки після Собору у Бресті процеси повного закріпачення селянства почали набирати таких обертів, які значно вплинули на стан українського суспільства в цілому. Якщо на початку XVI сторіччя більшість залежного населення сіл і містечок, якими володіла польська Корона, або магнати, ще мала відносну свободу, то одразу після Брестської унії і на початку XVII сторіччя відбулося цілковите закріпачення цієї категорії населення. Такі тенденції мали вираження передусім у введенні та подальшому посиленні панщини в маєтностях і фільварках шляхти та королівських помістях. Як зазначив М. Грушевський, на початку XVI сторіччя таке явище, як панщина, не було значно поширене у Великому князівстві Литовському. У багатьох місцях панщину замінювали грошовим, або натуральним, чиншем, визначаючи обов'язковий мінімум роботи залежного селянина на землях свого пана не більш ніж один день на тиждень. У середині XVI сторіччя, як це можна бачити з урядових документів тієї доби, в коронних землях вважалася за норму вже дводенна панщина. В 1570 році урядовці у тих селах Західної України, де панщина була запроваджена лише один раз на тиждень, активно вводили її дводенний графік. Під час його запровадження чиновники Речі Посполитої зовсім не цікавилися фундаційними грамотами або іншими привілеями, котрі обмежували залежність селян від феодалів. Такі документи, видані людям попередньою владою, якщо й не втрачали силу де–юре, де–факто ставали лише нікчемними шматками паперу.

У 90–х роках XVI сторіччя норми панщини в українських землях знову перейшли на якісно новий рівень і напередодні початку нового, XVII сторіччя майже всюди зустрічались у вигляді обов'язкового мінімуму виконання робіт на користь пана уже три дні на тиждень. Свідоцтвами цих подій у Галичині виступають актові книги, які вміщують велику кількість скарг державних селян (тобто селян із маєтків, належних королю) на те, що їх примушують працювати значно більше, аніж дозволялось колишніми постановами й документами. Однак влада у всіх випадках таких звернень відмовляла скаржникам у задоволенні їхніх позовів. Суди, які вели ці справи, були надто неповороткими машинами, та й оголошувати вироки на користь селян і проти інтересів їхніх панів було не у звичаях епохи феодалізму. Потрібно зауважити, що наявність у актових книгах скарг лише від державних селян зовсім не говорить про те, що покріпачені селяни, які були приватною власністю магнатів та більш дрібної шляхти, мали менше приводів скаржитися на життя. Скоріше за все, таких причин вони мали навіть більше, а пояснити відсутність згадок про це дуже легко. Просто таким селянам взагалі заборонялось подавати будь–які скарги, а жодні інстанції Речі Посполитої не мали права приймати їх до розгляду.

Паралельно з посиленням панщини після Брестської унії посиленими темпами проводилося обмеження особистих і майнових прав селянства, доводячи таким чином їхній статус до чогось на кшталт робочого реманенту при панському фільварку. Як зазначає М. Грушевський, цей процес відбувся у трьох напрямках:

а) вилучення селян з–під державної влади і їх перехід під повну й безапеляційну владу та юрисдикцію магнатів і шляхти;