Соло для Соломії, стр. 2

А тепер. вона думає (ото й звістка!) про те, що, певно, зно- вика груба. 1 Два тижні, як затрималися місячні, ніколи так не затримувалися, хіба коли Василька ци Тарасика носити в собі починала. Певно, втретє.

Пора б уже дочку мати. Така її новорічна звістка, начеб принесена перебиранцями. Ов!

Перебиранці кудись зникають. З очей і начеб з пам’яті. Позаду їх іде ведмідь-набрідь. Соломія стримує себе, щоб не вийти за ними. Хай Антін проведе. Антін проведе, Антін проведе.

— Що з тобою, Соломко? — питає свекруха.

— Потому скажу, мамо.

Надвір вискакують напівроздягнені дітлахи. На них сабанить 1 бабуся — надворі таки ж зима.

— Давай весну покличемо, — чує Соломія Тарасиків голос, котрий, як і сам хлопчина, народився на початку весни, перед Явдохою, на Тарасія, майже в той день, що дід Тарас, чорно- білий портрет якого в рамці під рушником висить обіч ікон.

Весна зміцнює Соломіте бажання довідатися про дитинку — кого ж послав пан Біг? Мо’, й гріх то, али ж як охота. Бо пора мати дівку побіля тих гицелів. Хлопчисьок.

2

Задовго до хитромудрих приладів, усіляких УЗІ (чи то УЗД), у Загорєнах жила баба Настя Луциха, котра вміла якось за відомими їй одній ознаками визначати стать майбутньої дитини. Причому вона робила це не тоді, коли плід виростав чи й ворушився, а саме на початковій стадії, третьому або четвертому місяці. Хто ж звертався пізніше, баба Настя відмовляла, казала, що тут вона сили не має, що гріх тривожити дитя, котре вже все розуміє.

— Розуміє? Як то? — дивувалася було майбутня мама.

— Як і ми з тобою, — відказувала баба Настя. — А тепер — іди. Раніше треба було приходити. Я грішити і чинити наругу над маленькою людиною не хочу.

Для багатьох ці слова здавалися загадковими. Той, хто пише ці рядки, також не знає їхнього змісту, що мала баба Настя на увазі. Будучи корінним загорянцем, я не застав уже баби Насті, тільки чув перекази про неї. Дехто вважав її відьмою, а не просто ворожкою і знахаркою (баба таки добре зналася на всякому лікувальному, помічному зіллі), але на середину двадцятих років двадцятого також століття час, коли відьом спалювали на вогнищах або вбивали у груди осиковий кілок, минув. Та й, до того ж, баба Настя Луциха, окрім уміння визначати стать дитини, знімати вроки і знання, від чого помічна та чи інша квітка чи травинка,

або корінець, не відрізнялася від решти жінок. Хіба що хустки любила барвисті (що й рятувало її репутацію, бо за народним повір’ям відьмі годилося бути вбраній у все чорне, на крайній випадок — сіре, похмурих кольорів) та й кофтини чи блузки світлі носила.

Отож, перш ніж піти до баби Насті, Соломія вибрала часницю, коли в хаті нікого не було — чоловік поїхав разом зі свекром молоти жито, свекруха поралася на подвір’ї, а Тарасик з Васильком упросилися до тата з дідом на віз. Соломія стала на коліна перед образом Божої Матері й попросила простити за те, що зважується на такий гріх — заглєнути туди, куди поки що допускається тико Боже око чи око його Матері.

— Вельми мені кортить знати, Матінко Маріє, — шептала Соломія. — Вельми кортить, ну несила ще півроку ждати. Прошу ж тебе, подаруй мені дівчинку, дочечку, бо хочу її мати. А за те я назву дитинку Марією, на твою честь, так і буде, присягаюся.

Вона подумала, що то буде рождєніє те десь коло Сплиння 1, то якраз і випадає назвати Маріїним іменем.

«Я не хитрю, Матінко Божа, — подумала Соломія і звела очі до образу. — Ій-Бо, не хитрю. Бо ж як на день-два дитятко буде раніше, то мона буде батюшку попросити, щоб Марією назвав, він у нас добрий і покладистий, батюшка Андроній, особливо, як бутельку казьоночки ци й самогоночки занести.»

Наступної миті Соломія збагнула, що то гріховна думка майнула, тому стала шепотіти слова молитви, звернутої до Богородиці. Вони були щирі й лагідні й зворушували Соломіїне серце. Проказавши їх, вона ще більше захотіла, аби її мрія справдилася. Хоча чомусь підвести очі до лику Діви Марії не одважилася, а щоки спалахнули, мовби хто приложив до них дві великі квітки маку. Полізло до голови слово зовсім не очікуване, й те слово було «Степан», і око зновика зблиснуло, ведмедеве око, хай і не справжнього ведмедя, а того, Маланчиного, а чого б то? Вона ж і не согрішила, і дитина від чоловіка законного буде.

Соломія звелася з колін, направилася до комори. Там у діжці взяла кусень сала, а в кошику, що стояв на другій діжці, десяток яєць. Дарма, що вже Великий піст почався, бабі Насті згодяться, та й до Паски рукою подати.

На дворі її гукнула свекруха: «Куди ти, Соломко?», та Соломія вдала, що не розчула. Брехати не хотілося, а коли правду скаже, то може передумати чи мати Антонова переконати. Бо ж попередні рази, коли мала народити своїх гицеликів, до Луцихи не ходила.

3

До Загорян завітала вже дівка Весна. Крізь ту весну, під чавкання чобіт і кукурікання півня з чийогось двору, Соломія йшла заглянути у своє майбутнє. На її ходу дивилися вікна хат, очі синього неба поміж хмар й примружений у півока край весняного сонця, яке визирало з-за обійстя з хмарин. Луциха, на щастя (бо вдруге Соломія навряд чи пішла б), була вдома, лущила горох, як по-місцевому звали також квасолю. З вицвілих очей господині, коли підвела їх до гості, раптом проглянула така бездонна далечінь, що Соломії зробилося лячно. З тих очей, здалося їй, дивляться сотні, а мо’, й більше дітей, майбутні матері яких, отак, як вона, приходили до баби.

— І ще раз вам доброго здоровля, — сказала Соломія.

— А я собі думаю, чого котисько мій сьоннє вмивався та лапки свої чистив, якби котицю свою готувався голубити, — сказала баба Настя. — До гості то, а я було на кота насварилася. Старий волоцюга, шерсть вилазить, а марець 1 прийде — спасу нема од того нявкоту.

— Та хай собі, хіба вам шкода? — Соломія.

— Більше в него теї похвальби, як любові, — всміхнулася баба, та скупо, ховаючи щерби. — Думаєш, киці не знають ціну тому крикові?

Баба посміхнулася ще раз і взялася детально розказувати про свого кота, та якось так, начеб то був неїн сім’янин. Соломія знала — Луциха давно живе сама, єдина її дочка десь замужем у сіль-

ці, що аж за Любомлем, рідко коли навідується. Про бабу Настю розказували, що в юності вона була у служках при палаці, чи як то називалося, літній дачі графа Драницького. Там її запримітив гість, приятель графового сина, студент якоїсь там інженєрної академії. Закохався у покоївку, або ким там була молода Настя, кликав за собою аж у Пітєрбурх. Та дівчина сказала, що як закінчить ту свою академію, то коли не передумає панич, то й поберуться. А тут грянула російсько-турецька війна, студент, без п’яти хвилин інженер, що рвався захистити братів-сербів, а заодно й болгар од бусурманської напасті, записався добровольцем. Перед від’їздом на фронт навідався на два дні до коханої. Настя, котра була доволі рішучою дівчиною, в крик — не пущу! Студент: ніяк не можу, слово побратимам дав. Врешті сказав: хоч сам у Бога не вірить, згоден навіть обвінчатися, аби його законна жона дожидалася. І таки обвінчалися надвечір у неділю у церковці заго- рєнській, батюшка, родич теперішнього отця Андронія, повінчав. А на ранок молодий чоловік у двоколку сів, Настуню свою на прощання обійняв. Загорєнські баби, як ту історію оповідали, вмивалися рясними сльозами, що не заважало їм Луциху позаочі відьмою називати та всіляко неїну доньку обговорювати. А Боженьку милий, поїхав, отако рукою махав та з карєти висовувався, доки видно було. Присій-Бо, бабця покійні самі бачили. Поїхав, абись не вернутися, зложити свою головоньку в далекій Болгарії, за річкою Дунаєм. Отако! Али дочка народилася, зоставив таки панич той у Загорєнах своє насіння. Файна дівка була в Луцихи — дарма, що тоненька, очі як дві волошки серед макового цвіту. Правда, злі язики казали, що од молодого графа насправді то покоївці привєтствіє, бо ж родилася донька через сім з половиною місяців (дотошні загорєнські жіночки точно вищитали) після скоропостижного весілля. Мати Настина тоже гав-гав на те: щоби вам язики поодсихали, губи до цицьок розтяглеся, окаянним, то ж розволновалась дочка, як звестіє про погибель молодого мужа, з яким одну тико ніченьку й провела, прийшло, і дитина того передчасно на світ появилася, добре, що вижила.

×
×