Чорний іній, стр. 53

— Джафаре! Бери кулемет, що на горищі, набоїв побільше і перебазуйся туди, де в них дизель був. Там непогану позицію влаштувати можна. На морозі, щоправда... Зате простір, маневр. А я з іншого боку будинку влаштуюся. Вони за п'ять хвилин з нього друшляк зроблять. Усі гранати зібрати і — порівну. Швидше! Решті наказую! — він зробив паузу, наче не наважуючись перегорнути останню сторінку.

Троє змучених, потовчених у сутичках бійців дивилися на нього зі спокоєм людей, які усвідомлюють свою долю і не чекають від неї нічого доброго. Щербо продовжив голосом, що виключав будь-які заперечення.

— Доповнити боєкомплект. Розподілити вантаж. Лукашевич — машину, Байда і Сиротін — баули. Відходити на північний схід, у скелі. Час підходу нашого човна невідомий. Наступний захід буде через дванадцять діб. А за шість годин тут з'являться наші важкі бомбардувальники. Переорють увесь льодовик, жодних слідів не залишиться, — він замовк.

— Загалом, діяти за обставинами, незалежно від нас. Машина та папери повинні потрапити в Центр! Ми з Джафаром прикриваємо. Відходити через «задній двір», у затінку. На збори — десять хвилин. Полонених ліквідувати. Все.

Три секунди стояли нерухомо. Потім старший лейтенант Байда хотів було щось сказати, та Щербо, відкидаючи будь-які заперечення, відрубав:

— Я сказав — «усе»! Виконувати! — і підступив до вікна. Байда почав повільно вкладати в порожній підсумок запасні магазини.

— Я сам, — поспіхом відгукнувся Сиротін. — Я сам, — твердо повторив він.

— На зворотному шляху прихопи баули, вони на псарні. А ти, Хомичу, машину до виходу давай і ракетниці взяти не забудь, і хутчіше, хутчіше! — розпорядився Байда.

— Тримайся, синку. Вам теж нудьгувати не доведеться. А залишимося живі — не розминемося, — Сиротін стояв перед Щербом, не в змозі ні поворухнутися, ні вимовити слова.

Старшина Лукашевич насунувся збоку. Вони мовчки коротко обнялися. Старшина хотів щось сказати: «Ну, от і...» — і немов зачепився за пересохлий язик.

Байда якось відчужено простягнув жорстку долоню, потім тяжко зітхнув і припав до плеча Щерба. В грудях його щось схлипнуло. Відпустив Щерба, почав поспіхом надягати лижі.

Вони налягли на палиці й почали повільно віддалятися.

Щербо дістав люльку. Розпалював, потім важко затягувався. Несподіваним болем у скронях та пальцях рук відгукнулися удари серця. «Не дури себе. Шансів немає. Немає!.. — повторив він твердо, наче викарбував напис на могильній плиті. І відчув полегшення. Подивився на чорні хмари. — Чи встигнуть наші бомбовози?..»

68

Коли до причалу залишилося не більше півсотні метрів, на палубі «Фленсбурга» з'явилася перша група десантників. Джафар вишукував у приціл своєї снайперки офіцера, але всі вони сховалися у броньованій рубці, і він терпляче чекав, коли на палубі з'явиться командир десантної групи.

Влаштувавшись за кам'яною брилою і не випускаючи люльки з рота, Щербо також спостерігав за наближенням судна. Він був спокійний. Не хотілося ні думати, ні рухатися, тіло було як чуже. Передчуття бою не збуджувало його, одна лише думка крутилася в голові: «Ми своє зробили. Як змогли...»

Будиночок метеостанції спорожнів. Троє до краю навантажених бійців полишили його п'ять хвилин тому, і тепер їхні навантажені спини віддалялись і віддалялись. Вони рухалися з гранично можливою швидкістю в бік похмурого скельного масиву. Білі мурахи на тлі чорного каменю. Ще п'ять хвилин, і щезнуть. Але...

Густе морозне повітря здригнулося від потужного вибуху, який боляче вдарив по вушних перетинках. Всі троє обернулися.

— Торпеда! — вигукнув старшина, розвертаючи лижі. І першим кинувся назад.

Здавалося, вибух розпанахав собою не тільки судно, а й половину горизонту. Пружна хвиля чадного повітря вдарила в обличчя, змусила похитнутися. Густий гуркіт вони відчули всіма нутрощами, в горлі відразу пересохло.

Судно переламалося навпіл. Носова його частина миттю пішла під воду. Біля бортів клекотіла вода, витискувана нахиленою залізною брилою, що залишалася на поверхні. Корма задерлася, оголюючи ґвинт і стерно, а нахиленою палубою сповзали до борту шлюпки і, розриваючи леєри та шматуючи фальшборт, з гуркотом зривалися у воду. Навколо ширшала пляма мазуту, із затоплених приміщень з шипінням виривалося повітря, і здавалося, що судно хрипить в агонії. За мить друга половина того, що хвилину тому було кораблем, занурилася в безодню, втягуючи за собою все, що було поруч: плотики, уламки, людей... Хвилі зімкнулися з холодним плюскотом, але вода й далі пінилася, бульбилася, з гарчанням викидаючи на поверхню рятувальні пояси, друзки, мотлох...

— Десанту не буде, — втомлено пробасив старшина.

Минуло кілька хвилин, і з-за скельного пасма фіорду висунулася чорна рубка рідної «щуки». Моряки встигли. Тепер була черга льотчиків...

В туманній імлі вони покинули острів, лишаючи серед криги і снігу своїх загиблих.

Десь на заході зблиснуло арктичне сонце, зблиснуло і знов занурилось у видовжені хмари.

Дошки причалу були вкриті інеєм. Чомусь і тут він був чорним. Чи здалося?..

1965 року на архіпелазі працювала полярна експедиція. Одним з її учасників був відомий гляціолог Олексій Сиротін. Він встановив на скелях того самого острова дерев'яний хрест. На вічний спокій загиблих товаришів.