Басаврюк Xx, стр. 26

Хтось обережно ввійшов до кімнати. Отець Василь підняв револьвер. У напруженій тиші пролунало насмішкувато:

– Овва, панотче, що ж тут сталося, якщо ви за зброю взялися!

Отець Василь видихнув і опустив зброю – перед ним стояв полковник Гай.

За полковником до кімнати зайшли Андрій Балковий та Кожух. Їм вистачило одного погляду, щоб зрозуміти нічні пригоди в кімнаті пані Наталки. Бойчук незадоволено сказав:

– Ще трохи, панове, і ми б один одного перестріляли.

На це Кожух зауважив, що панотець, судячи з кількості переможених, вартий чотирьох. Тим часом священик швидко перерізав мотузки на руках і ногах Наталі, витягнув кляп і почав знімати пов'язку з очей. Балковий раптом вигукнув:

– Не треба!, – але було запізно – священика пронизав пекельний погляд.

– Дивися на мене! – закричав Балковий і кинувся до дівчини. В руках він тримав великий білий рушник, мережаний червоним та чорним. З губ Наталі зірвався придушений стогін. Балковий повільно витягнув рушник перед собою. Декілька хвилин вони стояли навпроти один одного.

Очі Наталі закрилися, і вона доторкнулася пальцями до рушника.

Десь грала музика.

ЧАСТИНА III

Храм Жаху

1.

Я, не поспішаючи, йшов вдовж довгих книжкових стелажів. В одній руці тримав фоліянт про німецькі замки, шукаючи місце, звідки взяв його. Іншою рукою обережно проводив по твердих книжкових обкладинках. Доторк до кожної книги давав неповторне відчуття наближення до безмежних знань, зібраних за пожовклими шкіряними і картонними брамами.

В книгозбірні було тихо і прохолодно. Десь за лабіринтами стелажів чулися тихі кроки інших щасливців, допущених до святая святих відділу рідкісних видань університетської бібліотеки.

Так я міг ходити годинами, – назви книг і імена авторів породжували безліч асоціацій і думок, достатніх для довгих роздумів. Лише іноді я не витримував і витягував якийсь старий том, і тоді надовго застигав, гортаючи зліплені сторінки. Люди, зображені на гравюрах, ідеї і відкриття захоплювали розум і тоді починав відчувати, як розчиняєшся в подіях і буревіях давно минулих століть і далеких країн. Але знання завжди викликало відчай – ніколи не можливо знати все, що відбувалося колись, ніколи не можна знати, що буде відбуватися далі і, навіть те, що відбувається зараз, і тоді мені здавалося, що книги і знання це самоомана -гонитва за вирієм, марне сподівання зберегти вічність, заховавшись за чорними рядками літер і малюнків. Пройде трохи часу, навічно спочинуть герої трагедій, світових війн і політичних катастроф – і що залишиться для нас? Залежно від багатомовності хроністів, прикрашена і цікава історія. Чим вона є – навряд чи вчителькою життя, скоріше захоплюючим чтивом до чашки кави.

Я з сумом подумав, що і ми, покоління, яке вмирало чотири роки за дивну країну, якої так і не стало, нічого не залишимо після себе, окрім сотень томів, які навряд чи чомусь навчать наступних у безконечній черзі будівничих міфічної держави. Як би не було, здавалося, що ми вже пройшли свій відтинок. І це було найгірше.

Взагалі і я, і мовчазний полковник, іронічний Кожух, самовпевнений Бойчук і мудрий отець Василь, всі ми женемся за нашим часом, який минув восени 1920 році.

Але чому саме ми зіткнулися з загадкою, яка знаходилася так далеко за межею всіх людських уявлень про здоровий глузд і реальність?

Нарешті я розшукав місце для книги і акуратно вставив на місце путівник. Це повернуло мої думки до останніх подій.

Ми повернулися з Німеччини без особливих перешкод і відразу знайшли повідомлення про від'їзд Бойчука і панотця до Австрії. Довелось і нам відправитися туди. Наша машина прийшла першою, ми забрали Наталю, Бойчука, панотця і швидко покинули санаторій. Коли ми їхали нічною дорогою, повз нас промчалася велика машина з критим верхом. Бойчук довгим поглядом провів зникаючий блиск фар, але нічого не сказав.

Ми вирішили не ризикувати і не затримуватися довго в Подебрадах. Наталю тимчасово влаштували на квартирі Івана Донця, який разом з дружиною у цей час працював далеко за містом на арендованій землі. Кожух відправився на ферму до Марти владнати відомі тільки йому проблеми, ми з полковником розбирали записи професора Курца, отримані у Темпельгофі, Бойчук безуспішно намагався злагодити політичні суперечки, які спалахнули в середовищі місцевого відділення Організації, а отець Василь попрохав дати йому час на піст, молитви і роздуми після "відпочинку" у санаторії. Так чи інакше, але ми готувалися до наступного кроку нашої місії.

Я повернувся і пішов до виходу. Спускаючись по сходах бібліотеки, я зненацька відчув чийсь гострий погляд. Трохи сповільнив кроки, потім, немов випадково, обернувся. У м'яких променях серпневого сонця стародавній будинок бібліотеки мирно височив, декілька заклопотаних студентів неспішно спускалися за мною.

Я вийшов на вулицю, завернув за ріг, і знов пронизливе відчуття недоброго погляду охопило мене. Біля години я плутав по місту, намагаючися відчепитися від можливих таємничих спостерігачів. Іноді мені здавалося, що все спокійно і переслідування просто мариться, але згодом знову накочувалося гостре почуття незбагненної тривоги. Декілька разів я пробував несподівано озирнутися, зупинявся біля дзеркальних вітрин магазинів – нікого підозрілого позаду не було.

Місто я знав непогано – деякий час підробляв водієм таксі. Нарешті я вибрався на Жижкову алею. Насолоджуючись останніми тижнями літа, міщани чинно проходжалися поміж старими деревами під музику військового духового оркестру і світ, здавалося, назавжди забув свої біди і війни.

Один я був далекий від цього непорушного спокою. Здавалося, що навколо мене невпинно звужується коло невидимих переслідувачів.

Раптом у глибині алеї почулися веселі вигуки – назустріч мені йшов натовп збуджених, розчервонілих чоловіків. Я впізнав їх – це були студенти і викладачі нашої Академії. Попереду, широко, як на полковому плацу, крокував колишній отаман полтавських повстанців, а нині доцент математики Гоголь. Під пахвою він тримав футбольний м'яч.

– Агов, Андрію, ходімо з нами -нарешті ми агрономічний факультет погромили!

Я потиснув його вузьку, але сильну долоню.

– Вітаю, вас, доценте, мабуть вам допомогла відсутність голкіпера Кожуха.

Гоголь недбало махнув рукою.

– Ну то й що… Тільки й того, що швидко рухається. Втім сьогодні вони нас пригощають, так що давай, ад'юнкте, з нами!

Я, не без певного полегшення, втиснувся серед давніх знайомих і рушив по алеї, слухаючи жартівну суперечку футболістів. Ми вибралися з алеї і пішли вузькою кам'яною вуличкою, що вела до кав'ярні Длугоша.

Дочекавшись слушного моменту, я заскочив у відкриті двері високого житлового будинку і застиг, причаївшись у коридорі. Хвилин через десять вирішив вийти на вулицю. Небезпеки я вже не відчував, і мені стало смішно – тікати через півміста, перелякавшись невідомо чого.

Сонце вже зайшло і я, в присмерку, відправився до дому. Крокуючи тихими вулицями, я думав про темний вир, який поступово втягував мене. Раз зіткнувшись із Жахом, неможливо було відступати, – нейтралітету все єдино не вийшло б.

Наталя… Я різко зупинився. Товстуватий поліціянт з підозрою втупився в мене. Я повернувся і, намагаючись зберегти спокій, відправився до Наталі. Чим далі я йшов, тим більше відчував страх за неї. Коли до її будинку залишилося два квартали я не витримав і побіг.

Захеканий, я зупинився біля паркану. У віконці кімнати, де жила Наталка, на другому поверсі, слабко блимало світло. Я постояв ще трохи, вагаючись, потім згадав санаторій в Австрії і рішуче зайшов до будинку. В холі було світло, але покоївки, яка завжди там сиділа, чомусь не було. Я на мить застиг, прислуховуючись до звичних звуків житлового будинку. З одної кімнати лунали звуки гучної розмови, десь співали. Я повільно почав підніматися по сходинах, уважно роздивляючись навкруги.

×
×