Басаврюк Xx, стр. 23

– Хіба не можна поєднати боротьбу за Батьківщину і віру?

– А наскільки вбивство ворога буде відповідати заповідям? Це вже передбачає нещирість. Хоча б перед собою.

– Я ніколи не брав у руки зброї.

– Але обіцяли підтримку Бога тим, хто її тоді взяв. Можливо, і гвинтівки, якщо не ножі, освячували.

– Вони переступили через заповіді, але для боротьби за збереження тих же християнських чеснот.

– Знаєте, панотче, іноді я думаю, що останні півтора сторіччя ми були занадто правильними християнами. На радість наших сусідів.

Отець Василь знов надовго замовк, перебираючи в думках свої можливі відповіді і нові можливі зауваження Бойчука. Потім несподівано для самого себе запитав:

– Але ви залучили мене до цієї справи. Чому?

Бойчук різко зупинився. Він сухо глянув у вічі отця Василя.

– Ви знаєте, з ким ми боремося? Кому ми програли війну? З ким зіткнувся полковник у двадцятому році і ким є наш ворог насправді? Можливо, у нас вперше з'явився шанс зрозуміти це…

– …і для цього вам потрібні не тільки ті, хто вміє добре стріляти.

Бойчук не відповів, повернувся і пішов по доріжці. Отець Василь неспішно попрямував за ним.

***

Директор санаторію, доктор Рідер, мав блискучу лисину і величезні вільгельмівські вуса. Він трохи напружено сидів у своєму шкіряному кріслі, і в отця Василя промайнула думка: "Мабуть, боїться, що і я прийшов заявити про від'їзд". Священик стримано кахикнув із ввічливості і почав, старанно добираючи німецькі слова:

– Наскільки мені стало відомо, ваша пацієнтка, в кімнаті якої трапився цей жахливий випадок, є українкою.

Директор здивовано почовгав у кріслі і відповів:

– Ну, наскільки мені відомо, в останні часи так стали називати наших колишніх співвітчизників – рутеніїв або русинів. Нещасна мало розповідала про своє минуле, але в реєстраційній картці записано, що вона русинка.

Отець Василь задоволено продовжив:

– Так от, окрім того, що я теж є…е-е, русином, я маю священицький сан в релігії, яку сповідує більшість моїх земляків.

Доктор Рідер несподівано енергійно потиснув руку отцю Василю і заявив:

– Надзвичайно радий привітати пастора однієї зі слов'янських церков.

Отець Василь трохи зніяковів, але продовжив:

– Сподіваюся, що зустріч зі мною трохи полегшить її страждання.

Директор з ентузіазмом підтримав отця Василя:

– Обіцяю вам переговорити з хворою і негайно повідомити про відповідь. До речі, як вам відпочивається у нас? Можливо, вас турбує мала кількість відпочиваючих? Можу повідомити добру новину – незабаром до нас прибуває група туристів з Італії.

– Дякую, у вас чудовий санаторій, і не маю сумніву, що новоприбулі додадуть нашому відпочинку приємне пожвавлення.

***

Після вечері отець Василь сидів на балконі, намагаючись зосередитися на минулій бесіді з Бойчуком. У двері постукали – це був санітар, який повідомив, що пані після розмови з гером лікарем очікує на гера пастора. Вловивши себе на несподіванім хвилюванні, отець Василь відправився за санітаром. Біля дверей кімнати звично дрімав здоровенний поліцейський. Почувши кроки по коридору, він схопився, але заспокоївся від легкого кивка лікаря.

Кімната була добре освітлена електричним світлом. Після напівтемряви коридору очі отця Василя не відразу побачили молоду жінку, яка стояла вглибині кімнати. В її постаті він відчув напруження і страх. Отець Василь почув, як закрилися за санітаром двері, і зробив крок уперед. Тепер він зміг більш детально роздивитися її. Чорне волосся зібране у просту зачіску, гарне обличчя, характерне для українсько-польського порубіжжя, великі очі, сповнені безмежного відчаю.

Отець Василь зробив ще один крок вперед і раптом сказав, несподівано для себе, по-українськи:

– Доброго вечора, пані Наталю.

4.

Петро Бойчук не розпитував отця Василя про розмову з Порецькою. Він знав, що тепер настав час діяти священику, і зосередився на спогляданні за відпочиваючими. Через два дні після їх прибуття з Подебрад у санаторії залишилося не більше десяти чоловік. Бойчук, поміркувавши, дійшов висновку, що серед них навряд чи є агенти ГПУ чи Дефензиви, і вирішив трохи відпочити. Тепер він цілими днями сидів на балконі, потягуючи червоне вино, і милувався лісовою природою. Тим більше, що з балкону було дуже добре спостерігати за отцем Василем, який щодня проходжався з Наталею по санаторійних доріжках.

На третій день Бойчук наважився запитати в отця Василя про Наталю. Священик довго дивився кудись над головою галичанина, потім сказав:

– Ця дівчина пережила дуже багато, набагато більше, ніж може витримати жінка. Вона дуже боїться. Я думаю, що найбільше вона боїться самої себе або скоріше зловісної сили, яка живе в ній. Наталя не пам'ятає, що сталося з нею, але впевнена, що тих трьох вбила саме ця сила. Вона зізналася, що іноді немов провалюється у світ, сповнений потойбічного жаху.

– Що далі, панотче?

Отець Василь потиснув плечима:

– Боюся, що пані Наталя опинилася на межі двох світів. Вона не знає, де знаходиться Бог, але боїться, що сатана живе саме в ній. Сподіваюсь, що Наталя знаходить спокій у бесідах зі мною і вірить, що я зможу допомогти їй.

– А ви можете?

– Час, потрібен час.

– Боюся, що якраз часу в нас і немає.

– Чому?

Петро Бойчук мовчки подивився крізь скло бокалу на червоне сідаюче сонце.

***

Вранці до санаторію прибули вісім відпочиваючих із Італії. Як і годиться італійцям, вони були галасливі, чорняві і швидкі. За півгодини вони встигли перетворити санаторій на невеличке італійське містечко. Отець Василь взагалі вирішив, що їх не менше трьох десятків, а Бойчук з жалем згадував минулі тихі дні. Головою групи був елегантний пан на ім'я Анжело. Італійці співали, пили вино, грали в теніс, влаштовували пікніки, словом, поводили себе як належить італійцям. Анжело встигав всюди, і вже через пару годин після прибуття він встиг заприятелювати з усіма.

Бойчук, всупереч своїй звичайній комунікабельності, досить стримано поставився до знайомства з італійцями. На другий день споглядання за новоприбулими він відчув неспокій, і чим більше споглядав з балкону на їх веселу метушню, тим невідступніше почуття неспокою переростало в занепокоєння, а потім і в тривогу.

Нарешті він зрозумів причину своєї стурбованості: йому здалося, що за хаотичним пересуванням італійців по санаторію криється залізна послідовність і логіка. Щоб переконатися в цьому, Бойчук вирішив зосередити увагу тільки на доріжці, яка вела з санаторію до міста. Звіряючись з годинником, він вирахував, що один і той же італієць проходить по ній з сачком для ловлі метеликів через кожні двадцять хвилин (навряд чи там було найбільше скупчення метеликів), тенісисти приходять грати теж через чіткі відтинки часу (навіть в години найдужчої спеки), а співи лунали з галявини, яка знаходилася на протилежному кінці санаторійної зони, в місці, де було повно комах.

Бойчук спустився до регістратури і попросив журнал прибуття відпочиваючих, пояснивши, що шукає свого знайомого. З'ясувалося, що італійці рівномірно розселилися по двоє на кожному поверсі будинку. Він нічого не сказав отцю Василю і зранку продовжив спостереження. Всі напрями руху італійців повторилися, тільки змінилися люди. Бойчук дістав план санаторію і накреслив місця постійного перебування італійців і траєкторії їх пересування. Обличчя його пополотніло – виходило, що новоприбулі надзвичайно професійно перекрили всі підходи до санаторію і взяли під свій контроль весь будинок, де жили відпочиваючі. Особливо його занепокоїло те, що де б не з'являлася Наталя з отцем Василем на прогулянках, поблизу відразу виникала пара балакучих італійців.

×
×