Розшук, стр. 8

Як і домовились, хлопці зустрілися біля кінотеатру “Авангард” о десятій.

— А може, не підемо, Толю? — потиснувши руку товаришеві, запитав Станіслав. — Не подобається мені цей Михайло, коли б не влипнути з ним в якусь історію. То по магазинах нас водить, дівчину якусь вигадує. Сьогодні знову щось придумає. А у нас же екзамени.

— Дурниці, складемо! — махнув рукою Анатолій. — А Мишко добрячий хлопець, обіцяв мені теніску модняцьку дістати, із самих Штатів. І тобі щось організує. Та й учора пригощав нас. Незручно. Ходімо!

Станіслав неохоче пішов за Анатолієм.

На розі вулиці Пролетарської й 50-річчя Жовтня, біля кіоска “Союздрук” їх уже чекав Михайло. З невеликою імпортною сумкою через плече, в нових темно-коричневого кольору штанях, картатій, з розлогим коміром, тенісці, старанно виголений, по-іншому зачесаний, в темних окулярах. Хлопці ледве впізнали його.

— Привіт, хлоп’ята! — радо привітав він їх. — Як голови? Поправимо! А зараз у мене до вас невеличке прохання. Он, бачите, в тому будинку,— показав очима на високий сірий будинок неподалік,— великі масивні двері? То — ломбард. Знаєте, що воно таке?

Хлопці дружно кивнули головами.

— Так от, — вів далі Михайло. — Один з вас піде туди ось з цією моєю сумкою й стане в чергу. Хвилин через десять до вас підійде солідна дама, посміхнеться і скаже: “Ну, тепер іди, синок”. Ви віддаєте їй сумку, махаєте рукою: “Чао, мамо!”— й виходите сюди, до кіоска. І все.

— А як же вона упізнає когось із нас? — поцікавився Анатолій.

— По сумці, друже мій, по сумці, — пояснив Михайло. — Навіщо все це треба так зробити, я вам поясню потім. Домовились?

Анатолій і Станіслав відповіли згодою.

Далі Михайло запитав, хто ж із них піде в ломбард у чергу.

— Я, — вихопився Анатолій. — Я піду!

Станіслав пильно подивився на нього, але нічого не сказав.

— Гаразд, валяй! — підбадьорив Анатолія Михайло і передав йому сумку. — Ми будемо чекати тебе.

Василь Каверза до роботи в карному розшуку був кранівником, працював на будовах міста. Спеціальність свою любив, вважав, що кращої від неї немає. Трудився чесно, добросовісно, заслужив почесне звання ударника комуністичної праці. Його портрет красувався на Дошці пошани. Та одного дня Василя запросили в партком і запитали, як він дивиться на службу в органах Міністерства внутрішніх справ і, зокрема, карного розшуку.

Василь усміхнувся.

— Чи не збираєтесь ви мене туди рекомендувати?

— Вгадали, саме так, — відповів йому секретар парткому.

Посмішка на Василевому обличчі одразу ж згасла, він задумався. Потім звів очі на секретаря:

— Ні, не піду я. Характер у мене м’який. Та й, чесно кажучи, бажання великого не маю. Кран — то моя стихія.

Секретар вислухав його уважно й сказав:

— А коли цього вимагає партія? Інтереси держави? Ви молодий комуніст, ми вас рекомендуємо і сподіваємось, що це високе довір’я з честю виправдаєте.

— Виправдаю, — пообіцяв.

І ось уже сьомий рік Василь Каверза працівник карного розшуку. Не просто працівник, а кращий інспектор, наставник молодих. Сам дивується, як швидко опанував нову спеціальність, звідки у нього береться кмітливість, потрібна для цієї роботи, як він пройнявся любов’ю до неї. Іноді, правда, кортить піднятися в кабіну крана, глянути з його висоти на місто, на новобудову, але карний розшук витісняє це бажання. Нині він уже не уявляє себе без цього, без оцих пошуків злочинців. Є ще, на жаль, у нас мізерна категорія людей, котрі хочуть жити за рахунок інших.

На вулиці 50-річчя Жовтня Каверза перервав свої спогади-роздуми, торкнув водія за плече.

— Зупини, звідси ми підемо пішки.

Водій тут же взяв праворуч, пригальмував.

— Де вас ждати?

— Он там, трохи далі, за магазином, — відказав Василь і штовхнув плечем Динника. — Виходь!

Парко було в машині, жарко й на вулиці.

Каверза одразу ж попрямував до автомата з водою — освіжитись. Випили по два стакани чистої, без сиропу.

— А тепер ходімо на об’єкт, он по той бік вулиці, — кивнув Динникові.

Микола пішов поруч з Каверзою.

— Може, тут нарешті пощастить, — зітхнув. Вони вже відвідали три ломбарди, але даремно, нічого в них не виявили. Правда, залишили дільничним інспекторам, котрих викликали туди, фотороботи і попередили бути уважними.

— Не пощастить нам, колеги знайдуть, однак злодіям від нас не втекти, — запевнив його Каверза, а сам подумав: “Настирливий хлопець, буде з нього в майбутньому гарний оперативник”.

Вони перейшли вулицю й попрямували до ломбарду.

— Зробимо так, — звернувся до Миколи Каверза. — Я піду виясняти в ломбард, а ти залишишся тут, навпроти, он там, у тіні, — показав очима. — І паси поглядом навколо. Зрозумів?

Микола осміхнувся, що ж тут, мовляв, незрозумілого, і повагом пішов у тінь від молодої кучерявої липи.

Каверза тим часом зайшов у вестибюль ломбарду й одразу ж відкликав убік молодого чоловіка в сірому костюмі з комсомольським значком на лацкані піджака. Це був міліціонер. Каверзі дали його прикмети ще в управлінні.

— Інспектор карного розшуку лейтенант Каверза, — відрекомендувався. — Око пильне маєш?

Той стенув плечима — хтозна, мовляв. Василь дістав з нагрудної кишені теніски два фотороботи й показав йому.

— Не крутились тут ці хлопчики сьогодні? Міліціонер глянув на одне фото, на друге, і обличчя його раптом проясніло.

— Бачив. Хвилин десять тому. Ось цього, — показав фото в правій руці. — Стояв у черзі, а потім до нього підійшла жінка, мати, мабуть, чи тітка, і він вийшов. Може, курить десь на вулиці.

— Дивись за жінкою, — звелів Василь міліціонерові, — а я зараз. — І заспішив до дверей.

Динник стояв біля кіоска сувенірів і розглядав щось за вітриною. Проходячи мимо, Каверза кинув йому на ходу:

— Стій тут і слідкуй за мною. Будь напоготові. Сигнал — помах руки над головою.

…Хлопці їли за кіоском “Союздрук” морозиво, мляво про щось розмовляючи. Василь купив у кіоску газету і, відступивши в тінь, став читати, скоса позираючи на них. “Вони, — тьохнуло серце. — Он ті два схожі. А третій? Невже злодій?” І став заспокоювати себе: “Спокійно, Василю, спокійно. Отже, двох затримаю я… А третього… Третього візьме Микола”.

Він відчував, знав, що той не зводить з кіоска очей і кинеться сюди, тільки побачить сигнал. Тільки б не розгубився.

Ще розрахував Василь так: затримувати буде тих двох, молодших, що схожі на фотороботів. Підійде, відрекомендується, візьме їх під руки і запропонує пройтися з ним. Третій же, коли він насправді злодій, обов’язково кинеться тікати. А це якраз їм на руку, цим він підтвердить свою вину.

Так вирішивши, Василь згорнув газету трубочкою, непомітно змахнув нею над головою, немов пригладив волосся, просигналив Миколі і повагом пішов попід деревами, ховаючись від гарячого сонця в тінь. Не оглядався, бо знав, що рушив за ним і Микола. Був зовні спокійний, хоч десь у серці причаїлася тривога. Не боявся хлопчаків, був певний, що в них немає навіть складаного ножика в кишенях. Уболівав за те, щоб обійшлося все якнайкраще з третім, той може бути небезпечним. І ще думав про те, як би не привернути до цієї акції уваги перехожих. Треба б усе зробити якнайтихіше, найнепомітніше.

Підійшов упритул до хлопців, став у них за спинами так, що коли котрийсь зірветься тікати, то бігтиме на Миколу.

— Ну, здрастуйте, хлопчики! — привітався тихо і міцно взяв тих двох ззаду під руки. — Я з карного розшуку, інспектор Каверза.

Вони не сіпнулися вириватися. Навпаки, Василь відчував, як тіла їх обм’якли й стали осуватися вниз, так що йому довелося міцно підтримувати, аби не попадали. Зате третій… Третій, як він і передбачав, кинувся пріч, щоб змішатися з пішоходами. Але на дорозі у нього вчасно виріс лейтенант Микола Динник, схопив втікача за лікоть, і до Василя долетіло: