Розшук, стр. 56

Дорога була пустельною, назустріч — нікого. Та й хто б їхав цією вузенькою, покрученою грунтівкою, коли поряд, в двох кілометрах, нова, пряма стрічка асфальтівки.

Міцно стискаючи плетиво руля, Іванюта зиркав раз по раз то вперед на дорогу, то у бокове дзеркальце, чи не з’явиться хто позаду, але крім куряви, здійнятої “Волгою”, нічого не було видно.

“І все-таки мені таланить, — утішав себе втікач. — Частину золота взяв безпечно, втік від переслідування. Навіть костюм з цього страхопуда, як на мене”. Пригадав перелякане, тремтяче обличчя водія з одвислою нижньою щелепою і його нервове: “Тільки не вбивайте, беріть усе, тільки не вбивайте!”

“Потрібен він мені, слизняк, руки поганити об таку гниль. Мабуть, і штани мокрі з ляку. І де такі слюнтяї гроші беруть на “Волгу”? Не інакше, як на роботі краде. Тепер лівачив на ній, злодюга.

Зрештою, а чим я за нього кращий? Еге, — опирався подібній думці. — По-перше, я не боягуз, по-друге, нічого не крав. Золото? Я його теоретично вирахував, потім шукав і знайшов. Сам знайшов! Коли б не я, воно б ще сотню років у озері чаїлось. А може б, так і не дістав його ніхто. Добре, — не давала спокою інша думка. — А фальшивий паспорт, а зв’язок з Психологом? А візити до Хрінюка? І втішати себе тим, що грабували, саме грабували, хоч і не дуже приємно навіть подумки це слово повторювати, тільки тих, хто гроші наживав нечесно, тепер не доводиться. Втеча остаточно поставила тебе поза законом, — не втихав внутрішній голос. Тепер ти такий же кримінальний злочинець, як і Панасюк або Психолог. А в міліції тебе, напевне, вважають “особливо небезпечним”.

Тепер все одне до одного: угон мотоцикла, напад на цього слизняка, викрадення “Волги”. Словом — назад шляху немає. Треба забирати з тайника решту скарбу і пробувати добиратись, мабуть, не в Київ, а десь ближче до кордону, в Одесу, чи що? Там і золото можна буде збути, і поміркувати, як вибратись звідси геть.

Чомусь згадалось, як розпікав Хрінюка за те, що той хоче драпанути за кордон. А сам?

Та що це він самоїдством зайнявся? Ранувато себе ховати.

Іванюта відчув, як в ньому загострюється відчуття небезпеки. Болісно наростає нав’язлива жадоба дії, нетерпіння. Дурниці! Він ще побореться! У крайньому випадку і так дістанеться до Одеси. Правда, з документами з тайника зробити це буде легше.

Міліція, очевидно, вважатиме — він утік якнайдалі від озера. Знайдений мотоцикл це підтвердить. Недарма ж він його так залишив, щоб знайшли. Хто подумає про повернення? А в цьому якраз і є його шанс.

Перемкнув швидкість, глянув на спідометр, на показник рівня пального — вистачить. Надвечір буде в районі Чорного лісу. Далі їхати треба дуже обережно. Потім “Волгу” доведеться кинути, але так, аби не відразу знайшли.

Ще одне: до тайника доведеться добиратися лісом. Все ж не виключено — на шляху біля озера або ж в Цибулевому можуть бути міліцейські пости. Береженого й бог береже.

— А ви непогано влаштувались, — сказав Карий, тиснучи руку лейтенанту Шульзі.

— Стараюсь, — відказав жартівливо той. — Другий тиждень відпочиваємо, обжились.

Карий ще раз огледів невеличку галявину, на якій подружжя напнуло палатку. Праворуч — накриті целофановою плівкою, акуратно складені дрова, нарубані з хмизу, якого чимало дорогою сюди надибував Максим. У трьох кроках від палатки палахкотіло багаття, над ним парував казанець.

— Учора з Киященком карасів ловили на озері, тепер юшку варимо. Так що ви — вчасно, — сказав господар, перехопивши погляд гостя.

Максим присів на пеньок поруч з Шульгою, той повільно витискав на палітру фарби з тюбиків, раз по раз позирав то на мольберт, то на стару самотню липу край галявини, яку малював.

— Де “подружжя”? — не витримав Карий.

— Подалися з Оксаною в Знам’янку за покупками.

Слідчий зігнав з обличчя посмішку.

— Вона одна? З вашого боку це безпечність.

— Заспокойтесь. За ними є нагляд, а “подружжя”, я так зрозумів, чекають тут когось або ж вистежують. Ведуть себе тихо.

Шульга відкинув з лоба пасмо волосся, взяв до рук пензля.

— Робимо все можливе, але Киященки не дуже йдуть на контакт.

Карий давно хотів поглянути на мольберт, та все було незручно. Все ж не втримався, підійшов.

— Та ви справжній майстер.

Шульга розсміявся:

— Художню школу кінчав…

Вилицювате обличчя, обрамлене прямим волоссям, тонкий, трохи задовгий ніс з горбинкою робили його чимось схожим на Гоголя. В усякому разі, на оперативника з карного розшуку він аж ніяк не був схожий, справжній тобі художник-відлюдько.

Це сподобалось Карому.

— Легенда і зовнішність у вас підходящі… Де ця сімейка отаборилась?

— На половині дороги між озером і Литою могилою. Ми встановили: то один, то другий, але щодня, іноді вночі, бувають біля тайника, де ми знайшли вбитого Зайцева-Панасюка. Чекають когось. Не Іванюту?

— Можливо, хоча з’явитись тут з його боку буде велике нахабство.

— Чого, чого, а нахабства йому не позичати. Готуватись до зустрічі з ним чи не з ним, а треба.

— Ми приготувались. — Шульга відклав пензля, дістав з кишені блокнот, присів на коліно й швидко накидав схему.

— Ось тут у нас пост, цілодобовий, з приладами нічного бачення, з усім, що треба. Біля тайника під листям — сітка. Все передбачено. Спрацьовує автоматично.

— Що за сітка?

— Мисливська новинка. Розтягнута на пружинах. Коли дичина знаходиться приблизно посередині, спрацьовують невеличкі порохові заряди, схожі до тих, як у дитячих хлопушках, і кінці сітки, всі чотири, летять назустріч один одному. На кожному — щось схоже на зазубрені стріли. Стрілки капронові, зовсім безпечні. Служать для заплутування кінців. Словом, сітка накидається сама по собі. Та ви, товаришу слідчий, не хвилюйтеся, упіймаємо. Якби тільки з’явився хтось.

— Стривай, стривай, а Киященки не потраплять у вашу пастку?

— Ні. Вони близько не підходять. Мабуть, знають — тайник порожній. Але записку в конверті для когось вони поклали ще раніше, до того, як ми привезли сітку.

— Он як, це вже цікаво. Чи не їх робота — вбивство Зайцева?

— Цілком можливо, візьмемо — розкажуть.

— Бачу, ви підготувались добре, мені й робити тут практично нічого, хіба чекати, коли візьмете злочинців.

Шульга серйозно глянув у вічі Карому.

— Можете не сумніватись — піймаємо.

На поясі у Карого озвалась рація:

— Чотирнадцятий, чотирнадцятий, вас викликає перший. Як чуєте?

Максим натиснув клавішу передавача.

— Я — чотирнадцятий, слухаю.

— Негайно повертайтесь, є новини. Передайте дванадцятому: прибули гості, хай готується.

Карий перезирнувся з Шульгою, чи чув? Той кивнув і підвівся.

— А ви журились. Ось і почалося.

До Чорного лісу Іванюта під’їхав з протилежного від озера боку. Шлях цей був набагато довший, але безпечніший. І головне — всі вважали болото по той бік непрохідним. Зрештою, воно так і було, але за довгий час тут подекуди виникли досить міцні острівці, болото зміліло. Ризикуючи й орієнтуючись по них, можна було добратись до озера. Більше того, на його протилежному від Водяного боці, котрий жителі віддавна вважали суцільним болотом, вигрунтився чималий острівець суші, справжній оазис серед баговиння. Тут владарювали комарі й роками, а може, й десятиріччями неполохані жаби, отаборилась чимала колонія бобрів. Це було досить дивно, адже вони здебільшого прагнуть селитися біля річок, чистої води. Схоже, саме бобри й започаткували цей острів. Було це, можливо, так. Колись з Чорного озера витікала річечка. Бобри її загатили, на загаті згодом намився острів, довкруг виникло непрохідне болото. Як би там не було, а натрапивши на нього, Іванюта зрозумів — цим шляхом навряд чи хто наважиться мандрувати. Одного лише погляду на прикриту зеленою ряскою трясовину було досить, аби зникло всяке бажання до прогулянки по хитких болотяних купинах. Кинутий на оманливу поверхню камінець миттю поглинався безслідно. От би і “Волгу” так. Але ж не під’їдеш сюди. Довелось залишити в скирті соломи, замаскував добре, скирта стара, не скоро знайдуть…