Розшук, стр. 53

До траси залишилось кілометрів три. А там і пасажира можна прихопити. Від цієї думки настрій помітно поліпшився.

Глянув уперед. Невже повезло? На перехресті хтось голосує. Спортсмен якийсь, чи що? Цікаво, чи є у нього з собою гроші, бо за так нехай пішки йде…

Натиснув на гальма, “Волга” стишила хід і зупинилася біля подорожнього.

— Куди, земляче? — висунувся з вікна Валентин. — Ей, що ти робиш?! — встиг ще крикнути, відчувши, як той рішуче шарпнув до себе дверцята.

Різкий удар в обличчя відкинув Бузька на сидіння.

З того, що йому було відомо, Максим міг вичленити кілька версій з Танченком.

Перша. Він разом з Зайцевим-Панасюком знаходить тайник Іванюти, убиває свого напарника і зникає з золотом. Ця — найбільш переконлива і легко вписується в усе, що вже відомо.

Друга. Панасюк сам, потай від Танченка натрапляє на схованку і гине від рук випадкових свідків-злочинців. Ця менш ймовірна. Раз Танченко приїздив за Зайцевим в Малу Виску, скоріше всього, діятимуть разом.

Третя. Танченко зовсім не причетний до подій. Зустрівся з Зайцевим випадково. Звільнення того з лабораторії не пов’язане з візитом Танченка.

Можливі, звичайно, й інші. Але насамперед слід ретельно перевірити першу і третю.

Карий відсунув від себе порожню чашечку від кави, покликав офіціантку. Мовчки розрахувався і вийшов з кафе на вулицю.

Вечірнє місто квітло вуличними ліхтарями. Постояв хвилину–другу на тролейбусній зупинці і вирішив пройтися пішки. Думки про доручену справу не відпускали. Та він і не намагався позбутися їх. Вже звик до того, що міг дошукатися істини подумки в найнесподіваніший для себе час. У художників це, здається, зветься натхненням, осяянням. Він же вважає це закономірністю. Просто інформація, накопичена мозком, постійно обробляється ним, і що ж тут дивного, коли, нарешті, мозок видає результат її обробки? Для нього байдуже, де ти знаходишся в цю мить: у лазні чи на концерті. Ось тобі й осяяння. В усякому разі, саме таке пояснення цілком влаштовувало Карого.

Мабуть, так і повинно бути — коли людина не просто відробляє належний час, а живе роботою, знаходить у ній втіху. Хоча смішно говорити про захопленість оперативного уповноваженого карного розшуку чи слідчого. Адже це переважно монотонна, часом одноманітна робота з документами в кабінеті, безкінечна розробка і перевірка подумки і практично безлічі здогадок, версій. Зрештою, чи не найцінніша риса тут — терпіння, наполегливість. Ось і в цій справі з Іванютою. Головне зараз — правильно промоделювати подумки всі його можливі вчинки, не помилитись би — чи дійсно зв’язаний він з Танченком? А помилитись можна. І ніщо зараз слідчому не допоможе, ніщо, крім його власного досвіду, інтелекту, вміння передбачати події.

У злочинця — тисяча варіантів поведінки, дій, а він повинен визнати безпомильно лише один, який той обере. Це нелегко, але необхідно. Така робота.

Отже, версія перша. Про що вона говорить насамперед? Припустимо, що Зайцев і Танченко знали про тайник. Тут теж можливі варіанти. Зайцев вислідив Іванюту і, якимсь чином довідавшись, що той заарештований, прийшов до тайника. Тут його міг вислідити Танченко, але цей навряд чи наважиться на вбивство. Тоді хто ж? А якщо хтось невідомий? Справа одразу ж ускладниться. Що дає зараз перша версія? Зв’язок Зайцев-Танченко-Іванюта. Коли б не візит Іванюти до агрохімлабораторії, в Польове, тоді б можна допустити: вбивство Зайцева справа його рук. Але, схоже, Іванюта не знає про смерть спільника. В ситуації, коли його самого переслідують, забезпечувати після вбивства нікому не потрібне алібі — безглуздо. Ні, Іванюта не вбивав. Це відпадає. Тут Завагін правий. Але це значить — утікач не знає, чи був Зайцев біля тайника.

Після втечі з озера Іванюту бачать наступного ж дня в Польовому. Дістається туди він краденим мотоциклом. Чому до Зайцева? Логічніше було б відразу до тайника, забрати золото. Чи, може, він так і зробив? Скільки часу треба, щоб заскочити на Литу могилу? Втім, навряд, чи на це він зважився б. Недалеко село, дорога на озеро, та й туристів можна зустріти. Вбивство Зайцева-Панасюка, як ствердила експертиза, трапилось в той час, коли Іванюта ще знаходився під арештом. Був чи не був Іванюта біля тайника? Коли був, тоді застав його розграбованим і міг натрапити на труп Зайцева. І їхати в Польове йому було б нічого. Значить, він біля тайника не був. Не був. Ще не був! Але ж може навідатись? Повинен. Хоча б тому, щоб перевірити, чи не спустошив Зайцев тайник. Логічно? Цілком! А це значить — в будь-яку хвилину Іванюту можна чекати біля Литої могили. Тобто неподалік озера, з якого він утік. Хоч це й небезпечно, але до тайника він повинен навідатись. Можливо, там була захована частина скарбу з озера. Треба негайно телефонувати майору Гурбі в Знам’янку. Зовсім не виключено й те, що біля тайника з’явиться Танченко, якщо тільки він не побував там раніше.

Так розмірковуючи, Карий незчувся, як опинився біля свого будинку. Подзвонити в Знам’янку вирішив невідкладно прямо з дому.

Психолог дістав з шафи невеличку чорну шкіряну валізку, клацнув замками.

— От бачиш — і згодилось. Недаремно ми Зайця за роботу засадили відразу. Золоті руки в чоловіка були. Коли б не відколовся від нас, скільки б змогли справ провернути.

— Сам казав — тільки засне — не стримався Шершень, якому згадка про Зайцева була неприємна. Він пройшов через усю кімнату до вікна, став перед ним, вдивляючись в дорогу.

— Що робитимемо?

— Як що? Зустрічати підемо дорогого гостя.

— Здурів? Та нас же на першому перехресті заметуть. І квакнути не встигнеш. Ні, я не піду. Чорт з ним, з золотом. І того, що є, вистачить. А йти туди мені — це все одно, що у в’язницю добровільно.

— Підеш, Шершню, підеш… Негоже з півдороги сходити. Золото буде наше, а доля зростає, на двох — усе.

— Бери все сам, а мене облиш. Залягти на дно мені треба, Заєць на мені.

— Не канюч! Заєць сам голки споряджав, ти не винен. І не розкисай. Тільки подумай — скарб можемо мати через день–два. Та ми цього піжона витрусимо до нитки! Нікуди йому діватись, нікуди! Коло тайника блукатиме. Побачить — пустий, буде нас шукати… Де ми — він не знає. Зайця не знайде, куди дінеться? До свого тайника. Отут нам його треба не проґавити. Він буде в лісі десь поблизу. Тайник повинен бути десь неподалік. Не міг він його далі влаштувати, чого б він нас туди виманював? У Чорний ліс, в таку далину? Ти думаєш, для нашої безпеки? Дідька лисого! У нього там щось таке є. Повинно бути! Словом — треба їхати.

— Заметуть нас.

— Не заметуть! — вже сердито гаркнув Психолог. — А оце для чого?

Він вивернув посеред столу вміст валізи — одяг, документи.

— Тебе міліція взагалі ще не знає, але все одно змінимо легенду. Я буду така собі Лариса Федорівна Киященко. Дивись сюди, схожа?

З паспорта на Шершня глянуло обличчя красивої жінки з рисами Психолога.

— Ну ти даєш?

— Ти сюди глянь.

Він розкрив ще один паспорт. В ньому була вклеєна його, Шерстюка, фотографія. “Киященко Захар Костьович”,— прочитав він.

— Ну, чоловіче, дай-но мені бритву, дружина поголиться, Що ти кліпаєш очима? Документи зроблені на совість. Завтра ж поселимось у Цибулевому або біля озера десь, будемо “відпочивати”. А за мене ти не хвилюйся — я жіночка буду справна.

І Психолог зареготав, поплескуючи оторопілого Шерстюка по плечу.