Розшук, стр. 49

Розмовляли у невеличкому кабінеті дільничного, який відвели йому тут же, у гуртожитку.

— Як ти вважаєш, чому він залишив роботу, змінив прізвище? Повинні ж бути якісь причини. Ти певен, за ним тут у вас нічого не числиться?

Циганов ніяково погладжував свого короткого непокірного чуба. Розгубленість на його обличчі змінилась упевненістю.

— Ні. В усякому разі в нашому районі за ним — нічого. Не знаю, чого втік, що штовхнуло. Можливо, візит отого незнайомого франта, про якого тобі Марія Харитонівна розповідала.

— Отож. А кажеш, у тебе усе на виду. Не зарікайся. Клієнтура у нас не дуже надійна. Передбачити її вчинки важко. Іноді просто неможливо. Давно дільничним?

— Третій рік, — зніяковів ще більше Циганов. — Я раніше на заводі тут інженером був, потім райком комсомолу сюди направив.

— Ну як? — доброзичливо поглянув на лейтенанта Істоменко.

— Важко мені, ніяк не звикну, що люди бувають, і нерідко, жорстокими, підлими, жадібними…

— Це добре, — посерйознішав Істоменко.

— Що добре? — не зрозумів лейтенант.

— Що не збайдужів, не зачерствів душею. Як тільки звикнеш до цього всього — треба залишати роботу. Байдужість у нашій справі — злочинна.

Переконавшись, що Панасюка в Польовому немає, Іванюта став розмірковувати, куди ж тепер податися. Спільники налякані його арештом, Панасюк, бачиш, відразу втік. Мабуть, переконані — звідти йому швидко не вирватись. Погано ж вони його знають… Втім, і те, що Знають,— зайве.

Ще й тепер докоряв собі за поспішність, проявлену тоді на пошті. Монети все одно вже були втрачені. Прояви він більше витримки… Не втримався, кинувся навтьоки і потрапив у руки оперативників. Вони, бач, передбачили це, а він, виходить, прошляпив. А тепер їх черга лікті кусати.

У те, що втонув, навряд чи повірять, будуть шукати. Ну й становище — багатий як ніхто, а спробуй обміняти хоча б кілька монет на гроші. Добре, хоч здогадався взяти не весь скарб з собою. Ситуація… Та ще оця трійця спільників. Хоча треба віддати належне, Психолог з газом придумав непогано. І улов чималий. Але ж не втримається, знову десь поткнеться зі своїми спектаклями. І наслідить. Тоді й почнеться розмотування клубочка. Втім, він це теж передбачав. Тому й натякнув кожному з трьох спільників про заховану частину скарбу. І не могли вони на це не клюнути. Коли б не це, трійця спільників навряд чи зупинилася б перед вбивством. Аби тільки до золота добратись. А так прагнули спочатку вивідати, вислідити, де він заховав скарб.

Цікаво, як вони спробують дістатись до нього після його арешту? Всі троє, напевне, переховуються, а значить, можуть наробити дурниць. Даремно він зв’язався з цією небезпечною публікою. Втім, вибору в нього не було. А так хоч гроші з’явились. До речі, про гроші згадав утікач. Добре, коли міліція обмежилась конфіскацією золота та грошей, які мав з собою. Дві тисячі — не мало, однак далеко не все. От як їх тепер з ощадкаси забрати?

На допиті, схоже, йому так і не вдалося переконати слідчого в існуванні тайника на озері. Хоч як поміркувати, то говорив тоді він майже чисту правду, схованка дійсно була неподалік. Після втечі довелося все переховувати. Таємницю печер, напевно, розгадано водолазами, яких неодмінно направлять на розшуки. Іванюта став пригадувати, що саме відомо про скарб з його слів спільникам, які лишились на волі й були переконані — найближчим часом волі йому не бачити. Про озеро вони нічого не знають, а от про Литу могилу в Чорному лісі він якось натякав. Розповідав, як не поділили знахідку шукачі скарбів у минулому столітті, як їх останки знайшли в лабіринті підземних ходів древнього кургану вчені-археологи. Тепер і сам не згадає, чому розповів так. Чи не тому, що залишив там скафандр й дещо з речей, які заважали? Та й ні до чого було розповідати правду, тим більше — Психолог та Панасюк дуже вже відверто проявляли цікавість до того, де роздобув Олег стільки золота. З усіх, безперечно, найнебезпечніший Ігор Танченко, чи, як він себе величає, Психолог. Панасюк і Шерстюк-Шершень його бояться, слухають безвідмовно. Зв’язки, очевидно, в цього артиста, як подумки охрестив його Олег, у певних колах досить міцні. Як швидко дістав Ігор для нього паспорт на ім’я Шуранкова! Або ця його ідея з фотографіями у Хрінюка? Втім, це було не зовсім розумно. Можна здогадатись, для чого робились знімки. По формату. Значить, шукатимуть паспорт. Втім, тепер це вже не має значення. Іванюта-Шуранков для міліції люди відомі. Хоча, можливо, саме від фотоательє й потягся за ним слід. Слідчий знає, звичайно, далеко не все. Пригадується, він почав клеїти йому ще й вбивство, вірніше, появу на місці вбивства якогось Шугіна. Паспорт, кислота, вбивство… Тут і самому не все ще ясно.

Можливо, паспорт підібрав хтось з людей Психолога? А якщо вони вбили цього Шугіна, щоб добути паспорт для нього? У Іванюти аж мороз поза шкірою шуганув. Це вже серйозно. І навіщо він зізнався в підробці паспорта? Втім, виходу не було, інакше треба було б визнавати групові діяння.

У полоні тривожних думок Іванюта не помітив, як почало сутеніти. Ночувати в лісосмузі, де він залишив мотоцикл, не хотілось. Треба було якнайшвидше забиратись з Польового, можливо, карний розшук натрапив уже на слід Панасюка чи Танченка…

Огледівся, викотив з кущів мотоцикл. Бензину в баку вже було мало. Якусь мить роздумував, куди податись. Вирішив заночувати десь у полі, подалі від села. Так буде безпечніше. Звернув на непримітну польову дорогу.

Іванюта недооцінив Ігоря Танченка. І тому це було на руку. Ще з першого вечора в ресторані “Лілея”, коли Іванюта виклав на стіл золоті монети, Психолог зрозумів: перед ним дилетант, якому посміхнулась фортуна. Ця примхлива дочка долі навіть його, Ігоря, дуже рідко обдаровувала бодай усмішкою, а цьому профану так поталанило. Ігор вирішив за всяку ціну повернути собі посмішку долі. Зрештою, чи не його щаслива зірка привела за стіл цього піжона з золотом? Правда, проникнутися довір’ям шукача скарбів так і не вдалося. Втім, це, можливо, й на краще. Танченко окинув уважним поглядом затишний зал кафе. Він уже звик жити, постійно очікуючи небезпеку. В дверях його погляд зачепився за похмуру постать Шерстюка. Той увійшов до кафе неквапно, озирнув своїми вицвілими й одвічно байдужими очима зал. Тільки на якусь мить зустрілись вони поглядами. Ще через хвилину Шерстюк-Шершень ліниво розвернувся й пішов геть.

Танченко захвилювався. Шерстюка не так просто витягти куди-небудь з будинку, де вони зупинились. Особливо тепер, коли вони фактично перейшли на нелегальне становище і, можливо, їх вистежує карний розшук. Раз він з’явився тут — трапилось щось надзвичайне. Добре, як не привів за собою “хвоста”. Хватило, бач, розуму не пертися до столика.

Танченко механічно дістав з гаманця два новенькі червонці, поклав їх на стіл і притиснув сільничкою. З жалем подивився на недопиту пляшку й підвівся, мить повагався й рішуче попрямував до службового виходу. Біля кухні розв’язно перепинив меткого офіціанта з паруючими антрекотами на таці.

— Слухай, дружище, у вас тут ще десь вихід є. Розумієш, жінка ревнива, чатує при виході. Не хочеться з бабою зв’язуватись. Я тут молодичку чекав у вас, чарку лишню вмазав, а вона вислідила. Порятуй.

Офіціант співчутливо кивнув.

— Буває… Коридором прямо і ліворуч. У кінці — треті двері. Там відчинено.

— Спасибі, друже, завтра чарка з мене. Виручив.

Через п’ять хвилин Танченко вже пас очима на протилежному боці вулиці могутню постать Шерстюка. Той стояв на тролейбусній зупинці, раз по раз позираючи в бік кафе.

Психолог піднявся вулицею вгору. Сів у напівпорожній тролейбус. Під’їхали до зупинки, де чекав Шерстюк. Помітивши Ігоря у салоні, той не здивувався, зайшов у тролейбус і сів позаду.

Будинок, де обидва переховувались, був на околиці міста. Власне, вже не міста, а скоріше села, яке з часом потрапило в межі міста і стало його мікрорайоном. З химерною назвою Розсошенці. Кілька років тому до його центру подовжили з околиці міста тролейбусну лінію, й тепер принаймні три з п’яти тисяч жителів села мали всі умови, щоб остаточно трудовлаштуватись на численних фабриках, заводах, підприємствах Полтави.