Розшук, стр. 42

Карому пригадалася недавня розмова в кабінеті майора. Той не розділяв його піднесеного настрою. Підсунувши до себе протокол допиту Іванюти, погортав його сторінки, примружив очі.

— У твоїй версії є принаймні дві слабкі ланки. Навряд чи зможемо рекомендувати її за основу. Мені здається, ти поквапився. Подумай сам. Навіщо було Іванюті “смітити” монетами? Як ти це поясниш? Адже пригадай — монета біля вбитого Шугіна, монети у Крячка, монета на місці проваленої карним розшуком засідки, монети у цього п’янички Махача, якими він розраховувався у “Перлині степу”. Це одне. А по-друге, для чого Іванюті інсценувати свою загибель на дні озера? Де логіка? Чи не простіше було приховати скарб, а по закінченні експедиції повернутися до нього? Або цей ризикований трюк з паспортом? Можливо, його хтось налякав і він вимушений був зникати негайно? Як ти поясниш його інсценовану втечу з експедиції?

Тоді, пригадується, Карий відповів:

— Це він нам розкаже сам.

Тепер подумалось, справді поквапився. У слідчого прокуратури, схоже, буде до нього ще чимало питань. Але як би там не було, головне зроблено: злочинець за гратами, скарб повернено державі. Й сьогодні, вперше за останні дні, можна позбутись тривожних думок.

Слідчий ще кілька хвилин постояв біля прочиненого навстіж вікна, потім повернувся до друкарської машинки. Заклав нового аркуша, на мить замислився й знову ткнув пальцем у клавіатуру. Він так і не навчився друкувати усіма десятьма, як то належить. Проте й двома вказівними виходило швидко, відчувалась багаторічна практика.

“У результаті очної ставки з громадянином Ю.В.Довгаєм у присутності понятих, підтверджено, що затриманий з документами П.Шуранкова в дійсності — робітник-аквалангіст експедиції Олег Петрович Іванюта, який…”

В ніч після арешту Іванюта майже не спав. Намагався продумати ситуацію. З почутого на очній ставці було ясно: слідчим органам відомо далеко не все.

Схоже, на нього оперативники вийшли через посилку або ж через бібліотеку, де він, готуючись до експедиції, змушений був залишити свій автограф.

Підвівся з низеньких нар й зиркнув на просвітлілий шмат неба у загратованому віконці під стелею.

Камера не справила на нього гнітючого враження. Шкіряний твердий тапчан, стілець, умивальник, стіл.

“Цілком пристойно, як для ув’язненого”, — подумалось.

Почуття гіркоти, яке переповнювало його від того, що так, зрештою, як він вважав, прикро влип, поступалося тривозі. Одне втішало: він забрав з Чорного лісу не все золото. Поквапився, правда. Розшукав скарби та зумів підняти на острів лише один ящик з золотом. Не продумав все до кінця. І в результаті, як тільки він підпиляв ланцюг, все обірвалось на дно безодні під островом. Дістати його голіруч було годі й думати. В єдиному ящику, який пощастило вихопити Іванюті, були золоті монети. Навіть невеликої частини скарбу вистачило б йому на все життя.

Іванюта пригадав, як йому ледве вдалося знову закріпити ящик до підводних корчів.

Відкрив його там же, під водою. Переніс знахідку на берег. Частину скарбу заховав у підводних печерах. Тому й тепер, коли трюк, як назвав це слідчий, з золотом не вдався і воно потрапило до рук міліції, Іванюта все ж не вважав гру програною.

Вони дізнаються від мене лише те, що я захочу розповісти. А скарби, скарби на дні. І вони мовчать. Що відомо слідчому?

В читальному залі, куди могла привести зворотна адреса на посилці, його знали, як Іванюту. В паспорті ж — Шуранков. Отже, перша помилка — це зворотна адреса на посилці. Але спробуй відправити такий дорогоцінний вантаж без зворотної адреси. Цікаво тільки, як вони довідалися про посилку і що в ній золото? Втім, яке це тепер має значення.

Пригадується, слідчий говорив про скарби на дні озера. Саме “на дні”, а не на плаву. Значить, про золото їм нічого не відомо. Це вже добре.

Звинуватити його, Олег це розумів, можна буде лише в тому, що приховав знахідку. Пограбування квартир, шантаж з монетами ще треба довести. От тільки фотограф Хрінюк. Він його бачив… Однак і тут, напевне, є вихід.

Можуть, звичайно, приплутати за злочинну групу. Але, схоже, нікого, крім нього, не заарештовано.

Наступного ранку Іванюта попросився на допит.

Слідчий прокуратури Валентин Лавренюк, тридцятий’ятирічний блондин з круглим, рум’янощоким обличчям, широкими плечима й атлетичною статурою, звично розклав на столі папір і, відкинувши з лоба біляве пасмо рівного волосся, приготувався слухати.

— Хочу запитати, — почав Іванюта, — якщо я добровільно здам золото державі — мені належить якийсь процент?

Лавренюк схмурив брови.

— По-перше, золото у вас відібрали. І я б на вашому місці, громадянине Іванюта, не торгувався. По-друге, про яку добровільність може йти мова, якщо ви — під арештом?

— І все ж я сподіваюсь…

— На що?

— Як вам відомо, я знайшов на острові золото. — Іванюта зробив після цих слів паузу, але на це ніхто не відреагував. Слідчий лише запитально звів догори солом’яні брови.

— Але те, що ви перехопили, тільки частина скарбу. Так от, мене цікавить, чи одержу я хоча б якусь винагороду, коли покажу, де заховано решту?

— Суд врахує це при визначенні вам міри покарання, — сказав неголосно Лавренюк.

Якийсь час Іванюта робив вигляд, що роздумує.

— І все? Втішає мало. Та схоже, виходу нема. Я згоден, — сказав рішуче. — Їхати треба в Чорний ліс. Покажу. Мені, бачу, ним не скористатись. То хай хоч кілька років мені скостять…

Того ж дня Лавренюк разом з арештованим виїхав до Знам’янки. А наступного — Завагін зібрав у себе співробітників.

Рвучко звівся з-за столу, обвів усіх поглядом.

— У мене досить неприємна новина. Учора на озері трапилось надзвичайне — втік Іванюта. Керівництво, скажу без епітетів, стурбоване. Знову створюється бригада слідчих і оперативників, яка займатиметься цією та суміжними з нею справами. Старший групи слідчих — капітан Карий…

Максимові аж подих перехопило, чого-чого, а такого перебігу подій він зовсім не сподівався.

Вивільнивши Карого для роботи з золотом, Завагін взявся за розшуки “хіміків”. Тим більше, в лабораторії провели досліди з газом, який використовували злочинці при пограбуванні квартир.

Почав з пошуків підходящої для цього хімічної лабораторії, де можна виготовити циклопропанат. Технологія приготування газу відома. Крім того, Крячко назвав, і досить впевнено, де, в яких умовах можна виготовити його. Створили групу оперативних уповноважених карного розшуку, яка зайнялася перевіркою лабораторій, де є умови для подібних досліджень. В обласному центрі і довкруг нього їх виявили дев’ять. Та ще три — в Знам’янці. Робота ускладнювалась, бо для добування газу якихось особливих хімікатів не вимагалось.

Сам Завагін вирішив побувати спочатку в агрохімлабораторії. Це було в двадцяти п’яти кілометрах від Полтави, в мальовничому селі Польовому.

Приїхав автобусом, зіскочив з приступки і нерішуче зупинився, роззираючись. У кількох кроках розмовляли двоє. Завагін байдуже ковзнув поглядом по обличчях жінок і вже хотів було йти до центру села, коли раптом почув цікаву фразу.

— Та він же брав минулого місяця! — долинуло до Завагіна.

— Отож я й кажу Катерині: не давай йому десять балончиків. У нього ще є. Хіба за місяць можна стільки спалити? Мій раз у місяць її заправляє, та й то вистачає. А тут — десять. Де ж того газу набрати? Балончики, сама знаєш, — дефіцит. То, кажеш, не бачила у місті? Хоч ховай ту запальничку. Бач, сірники йому вже не підходять. — Буркотіла її співрозмовниця, невисока з гострими плечима жінка у просторій темно-коричневій спідниці.

Завагін не палив. Але газову запальничку й цигарки тримав в кишені завжди. Неквапно витягнув з кишені пачку “БТ”, дістав цигарку, клацнув запальничкою. Тремтячий язичок полум’я жадібно лизнув кінчик цигарки, і слідчий відчув у роті пекучо-терпкий запах диму. Ступив крок до жінок.