Розшук, стр. 13

— Що ж, хлопці, ходімо, — обізвався до Васюгіна й Колечкіна лейтенант, не зводячи погляду з зимівника.— Ти, Васюгін, підходиш до будинку он поза тими кущами, — повів очима праворуч. — А ти, Колечкін, он поміж тих дерев — зліва. Вибираєте зручну позицію для пострілу, залягаєте й берете на приціл двері. Я ж виходжу он на ту вузеньку просіку,— показав рукою,— і прямую до зимівника. Далі діяти по обставинах. У крайньому випадку стріляти бандитам у ноги. Все зрозуміло?

— Все! — дружно, але тихо відказали Васюгін з Колечкіним і, попрощавшись поглядами, розійшлися.

Горлов постояв трохи, подивився їм услід, поправив на лижах кріплення й поїхав з пригірка до просіки. За плечима у нього висіла рушниця, на лівому боці теліпалася невелика шкіряна (дав Наумов) сумка, такі носять у тайзі мисливці. По задуму він і мав удавати такого собі вільного мисливця, які іноді зустрічаються в тайзі з геологів, геодезистів чи буровиків. Вийшов, мовляв, на галявину, побачив зимівник, у якому топиться, й вирішив зайти перегрітися та з добрими людьми почаювати. Під полою ж застебнутої тільки на нижній ґудзик куртки у Горлова висів стволом униз автомат. Він прилаштував його так, щоб у потрібну секунду скористатися ним, вистрілити.

Виїхавши поміж кущами на просіку, пішов нею повагом, роздивлявся на обидва боки, задирав голову вгору, немов шукав щось на вершечках дерев. Робив вигляд, що йому до всього байдуже, він зайнятий одним — вислідити якогось птаха чи звіра.

І раптом не пройшов він і половини просіки, як сталося те, чого, мабуть, ніхто не міг передбачити, що мало не зірвало так добре продуманої операції. Біля зимівника ні з того ні з сього пролунало три постріли. З інтервалами. Точно так, як вони домовилися подати сигнал Наумову.

Від несподіванки Горлов став немов укопаний, заціпенів. Хто й навіщо стріляв? Зараз, цієї ж хвилини, Наумов вирушить, якщо вже не вирушив, до зимівника. На застояних оленях він домчить сюди вмить, і тоді все загинуло. Бандити опам’ятаються, можуть бути жертви. Що ж робити? Що? В голові — рій думок і жодної конкретної. Ні, треба не думати, а йти, бігти до зимівника. Бо хтозна, що там придумають Васюгін і Колечкін. Може, зачувши постріли, й собі почнуть стріляти? А може?.. Може (у Горлова аж похололо в душі), то їх виявили і вбили бандити? Казна-що лізло в голову. Треба бігти, швидше бігти до зимівника, побачити все своїми очима і на бігу щось придумати. Розумніше.

Притьмом кинувся просікою. Нечувся, як швидко перебирав ногами, як його несли лижі. Он уже видно поміж дерев галявину, під глухою стіною дерев — приземкувату хатину-зимівник… А он (лейтенант аж рота відкрив од здивування) біля неї дві людські постаті… Нахиляються, розгинаються, розмахують руками. Схоже, ніби граються в сніжки… Що за дивина? Постріли і гра в сніжки? Чи, може, то вчулося, привиділося йому? Став, прихилився до шорсткого холодного ствола дерева, труснув головою. Ні, не вчулось і не привиділось! У вухах і досі немов аж дзвеніло від пострілів, а з-за дерев йому було добре видно, як двоє чоловіків, роздягнутих до пояса, обтиралися перед хатиною снігом. А біля неї, поруч з відчиненими навстіж дверима, стояли, немов підпираючи чорну дерев’яну стіну, дві рушниці.

Лейтенант Горлов полегшено зітхнув, а в голові — хаос думок. “Вони, голубчики. Виспалися, вийшли надвір, вистрілили тричі вгору для безпеки (а може, рушниці пристрілювали або патрони перевіряли, чи не відсиріли) і тепер умиваються. Дій же, дій, товаришу Горлов, бо ось-ось сюди вискочить на оленях Наумов, і тоді…”

Все вирішували лічені хвилини. Йому, йому треба першому вискочити на галявину… І не тільки вискочити, а й справитись з утікачами, запобігти перестрілці, нещастю. До них вже близько, метрів двісті–двісті п’ятдесят. Як би в одну мить подолати цю відстань?

Не відчув, як спружинився кожен м’яз, усе тіло, як невідомі сили штовхнули його в спину: біжи! Рвонувся за дерева, помчав просікою, аж засвистіло у вухах. Десять, п’ятнадцять, двадцять метрів позаду. Тридцять, сорок, п’ятдесят. Ось уже скінчилася просіка, і він мчить по засніженій поляні. Помітили чи не помітили його? Він саме на це розраховував. Захопившись обтиранням, вони притупили пильність, пирхаючи, не чують його бігу. Чують чи не чують? Ні, натираються, розмахують руками, про щось, видно, говорять. Про що — не розібрати, бо шерхотять лижі, але голоси вже чути.

До братів залишилося метрів вісімдесят. Ще б! Ще трохи! З десяток кроків! І тоді сміливо можна командувати… “Руки вгору!” Ех, розігнувся один, помітив. Сказав другому. Розправився й той. Заклякли на мить обидва від несподіванки. “Стійте, стійте довше, не рухайтесь, дайте мені ближче підійти до вас!”

Залишилось метрів сімдесят… Ще менше… І тоді ледь поворухнувся один, щось сказав другому…

— Егей, хлопці! — гукнув, сам не знає як, Горлов. — То ви стріляли?

До них — метрів п’ятдесят. Він удає веселого, махає їм рукою з лижною палицею, радий зустрічі з людьми. А ноги, його вірні ноги, працюють на господаря, несуть уперед. Шарх, шарх лижі по снігу. Ще десяток метрів позаду. Йому вже добре видно їх червоні, натерті снігом тіла, зарослі обличчя, білі цятки снігу у волоссі на голові. І коли між ними скоротилася відстань метрів до тридцяти, в одного з братів, мабуть, у старшого, спрацювало почуття небезпеки. Він смикнувся з місця і пригінцем кинувся до зимівника, напевне, щоб схопити рушницю.

— Лягай, стріляю! — не чуючи від хвилювання свого голосу, гукнув Горлов і сійнув кулями з автомата поверх голів утікачів.

Немов підкошені, вони впали у сніг, розпростерши поперед себе руки. І в цю ж мить, інстинктивно глянувши на обидва боки, Горлов побачив: праворуч і зліва до нього бігли із своїх засідок Васюгін з Колечкіним, а із-за густого чагарника, навпроти просіки, на галявину вихором вимчали дві оленячі упряжки — не запізнився на три умовні постріли Наумов.

У Горлова відлягло від серця, і тієї ж миті все тіло втратило напругу, обм’якло, йому захотілося сісти і хоч трішки, ну зовсім трішечки, посидіти. Мовчки, із заплющеними очима. І ще тієї миті подумалось: “Як там Оля? Чи вже народила мені сина?”

Веніамін Росін

МІЛІЦЕЙСЬКІ БУВАЛЬЩИНИ

Оповідання

РОЗПОВІДЬ ПЕРША

1

Гришці Крючкіну було шістнадцять років, коли він зі своїм дружком Стасиком Куликівським змайстрував самопал особливої конструкції. Випробувати вирішили у відлюдному місці, неподалік виставки квітів. Стасик виторгував право стріляти першим. Взяв у руку самопал і, задоволено посміхнувшись, зажмурив ліве око… Постріл!

Мідна трубка зірвалася з кріплення і вдарила хлопчака в голову. Він здавлено вигукнув і впав, обливаючись кров’ю. Обличчя зразу стало восковим.

“Вмер!” — похолов Гришка і, залишивши закривавленого товариша, втік світ за очі. Тепер всі думки його були зайняті одним: як би вивернутись із цієї небезпечної історії.

Дома він нічого не розповів і до вечора ганяв м’яч на пустирі. Коли прийшли батьки Стасика, занепокоєні довгою відсутністю сина, збрехав їм, що не знає, де він. Збрехав, не думаючи про наслідки.

Минула ніч. Хтось вранці випадково натрапив на лежачого непритомного хлопця. Але було вже пізно. Коли пораненого везли в лікарню, він помер.

Міліція швидко з’ясувала, хто зі Стасиком Куликівським виготував самопал, хто залишив його непритомного в біді… Гришку судили.

Тільки прибув додому, зірвав хутрову шапку з перехожого. І знову слідство. Гришка мовчки дивився на високі суддівські крісла з гербами на високих спинках, розглядав стіл, покритий зеленим сукном. Він сидів за дерев’яним бар’єром, який відокремлював лаву підсудних від бажаної волі…

Крючкін озлобився. Він ненавидів батька, який залишив сім’ю, зневажав матір за її безкінечні сльози і скарги на своє нещасливе життя; не терпів сусідку за солоденьку посмішку і набридливі поради…