Пентакль: Збірка, стр. 21

Усе було похмуре і сіре.

Так сказав одного разу поет, а ми просто повторили, без жодного злого наміру.

День видався ніякий. Це набагато гірше, ніж просто кепський чи огидний. Ідеш-бредеш нога за ногою, томишся в пошуках визначення, і на душі свербить, а почухатися — ну ніяк, тому що і день точно такий самий, і все життя, схоже, з ним заодно. Природа коливалася, здебільшого устигнувши відмовитися від пафосу золотої осені, але ще не затвердівши в остаточній мізантропії листопаду. Ідея прогулятися парком із самого початку здавалася абсурдною — як будь-який абсурд, ця ідея засмоктувала і поглинала в міру втілення в життя. Двоє молодих людей, Він і Вона, рухалися до мети повільно й ритмічно.

Сизіфи наприкінці робочого століття, згорблені над обридлим каменем.

Необхідне було вольове зусилля, щоб придушити наростаюче роздратування. Упертий голем ворушився десь під ложечкою, намагаючись вирости, розправити затерплі члени, з’явитися на світ — різким словом, невдоволеною гримасою, сваркою на порожнім місці.

— Звернемо на Чорноглазівську?

— Там усе перекопали… я на підборах…

— Тоді Кацаркою?

— Там хімчистка. Від неї смердить.

— Ну ти сама не знаєш, чого хочеш…

До парку вони усе ж дісталися. З усвідомленням виконаного обов’язку минули ворота. Обігнули пам’ятник пролетарському віршотворцю зі значущим прізвищем — чи Бідний, чи Гіркий, чи ще якийсь, одразу і не згадаєш. Коли над головами зімкнулося гілля старих лип, перекресливши і частково ожививши сірість небес, а асфальт покропився рідкими мазками жовто-багряного листя — голем роздратування на час угамувався. Неохоче, з бурчанням, присів навпочіпки, задумався: як бути далі?

Відійшов на заздалегідь підготовлені позиції, висловлюючись військовим евфемізмом.

З ніздрів голема двома струмками пари точився смуток. Туманом огортав серце, намагаючись осісти крижаними краплями зневіри. Неділя називається! Йому і Їй хотілося свята, пронизливої синяви над головами, сонячних відблисків під ногами, що грають у квача, палітри осінніх фарб і усмішок ошатно одягнених перехожих. Але неділя обдурила наївних, обернувшись ще однією сторінкою буденної рутини. І сонце з небом обдурили. І понурі дерева. І зомбі-перехожі з відсутніми обличчями. І парк обдурив. Обнадіяв, пригасивши роздратування, заманив — і

покинув на сваволю долі, замість свята підсунувши смердючу дулю.

Вони продовжували бездумно йти центральною алеєю.

За деревами кричали діти. Крики відлунювали у вухах різкими дисонансами, какофонією метушні. Розсівшись на огорожі виключеного фонтана, компанія хлопців хлебтала пиво. Він і Вона переглянулися, з докором похитали головами. Молодики уже напідпитку, а зараз додадуть горілки, і потягне їх на подвиги. Поруч із фонтаном пустувало відкрите кафе: можна облаштуватися там, надворі не холодно, узяти журавлиний мус чи каву з вершками — але не поруч же з компанією хуліганів?!

Надсадно скрипіли гойдалки. Монотонно крутилася карусель; облуплені фігури коней, оленів, левів і космічні кораблі

зливалися в мутну товкотнечу. З боку «Сюрпризу» долинав захоплений вереск. Масовик-витівник умовляв народ стрибати в мішках і ловити зубами монету в мисці зі сметаною. За це обіцялися плюшеві слони в асортименті. Мегафон хрипів, спотворюючи слова, перетворював бадьору фальш масовика на марення похмільного неврастеніка.

— Боже, як усе осточортіло…

— Отож…

У бічній алейці було тихо. Шум парку відступив, долинаючи здалеку, майже нечутно. Лише кроки віддавалися гучною луною в тунелі: зверху нависли арки облетілих каштанів, з боків — щільна стіна кущів, під ногами — тверда вогкість надщербленого асфальту. Алейка забирала вліво, і Він злегка здивувався: начебто раніше звідси по колу вибиралися до Динамівської, до зупинки трамваю. Утім, Він тут сто років не гуляв, міг і помилитися.

– І тут ця капость…

— Та вже ж…

Капостю виявився атракціон: дешевий, розташований на відшибі. Кутаста халабуда параноїдального розфарбування «аля марсіанин» для аматорів бадьорих космоопер. Формою атракціон швидше нагадував купол космічної станції, по якому довго й старанно бив молотом дуже злий і дуже великий прибулець.

Очевидно, «марсіанин» образив його естетичні почуття.

Поверх охристих розводів, завитків і вм’ятин купол «прикрашали» чорно-фіолетові плями з прожилками, утворюючи сюрреалістичний узор. Вхід являв собою роззявлену пащу чудовиська. Над пащею криваво мерехтіло єдине око. Поруч із входом була табличка з написом. Угорі, великими літерами: «Ілюзіон „Справжнісіньке пекло“». Нижче, трохи дрібніше: «Оптимістам вхід заборонений!». А ще нижче курсивом: «Увесь світ — ілюзія. Відчуй себе реалістом!»

Їм назустріч побіг, дрібочучи, усмішливий азіат у драному ліловому халаті до п’ят. Він і Вона, не змовляючись, подумки обізвали азіата спершу «япошкою», а тоді й просто «макакою». Не важило, ким він був насправді: казахом, бурятом чи чистокровним хохлом у гримі. І те, що «макака» одягнений не в кімоно, а в халат, не грало ніякої ролі. Хоч переодягни його в тридцять три кімоно з видами Фудзі, «макака» залишиться «макакою».

— Заходити, заходити! — «япошка» заходився кланятися на манір болванчика, пихкаючи і моргаючи брехливими заячими вічками. — Осенно страсная узаса! Осенно! Не пожареете! О! Страсней харакірі!

— Зайдемо?

Він знизав плечима. Вирішуй, мовляв, сама.

— Сподіваємося, там у вас дійсно страшно.

— Страсно-страсно! Не сомнивацца! Три гривня, позаруста. Один чиравек — один гривня. Один прюс один порусяецца всего три гривня! Десиво-десиво!

— Не порусяецца! — обурився Він, передражнивши нахабну «макаку». — Ніяк не порусяецца! Один плюс один буде два!

А Вона подумала, що негідник-зазивальник дивним чином плутає звуки в словах. І акцент у нього з’являється і зникає. Точно, хохол. У гримі.

Акторчик задрипаного ТЮЗу.