Пульс всесвiту, стр. 1

Немає нiякiсiнької надiї на те, що цi рядки хтось прочитає хоча б у майбутньому, — i все ж я мушу писати. Мої вiрнi супутники побороли безнадiйнiсть i розпач. Немов нiчого й не трапилось, вони заглибились у свої справи: прислухаються до подиху Всесвiту, вимiрюють його пульс.

Двi години тому Манго визначив, що наш корабель мчить просто в розжарене серце Галактики. Це значить — кiнець. Захоплюючий, жахливо пишний кiнець…

В такому разi навiщо ж я пишу?.. Коли мандрiвник Андре зазирнув смертi в обличчя, — вiн дописав у своєму щоденнику останнiй рядок. Я ж у цю мить тiльки починаю писати.

Може, це буде моєю сповiддю? Нi, менi немає в чому сповiдатись. Не буде це i розмовою з самим собою, бо я не самотнiй. З Василем та Манго ми працюємо напружено, а в працi людина не вiдчуває самотностi навiть в останнi хвилини свого життя. Не пишу i за звичкою, хоч написав свого часу кiлька фантастичних оповiдань. Те, про що йтиме мова, безперечно, не фантазiя.

Кiлька секунд тому сторiнки мого щоденника осяяло свiтло од вибуху згасаючої зорi. Я вже хотiв покласти ручку i простежити за цим чудовим вiдродженням умираючого сонця, але Василь менi перешкодив.

— Пиши! — сказав вiн рiшуче. — Це — наша остання надiя на порятунок.

Так, у цих кiлькох словах — весь змiст уявної безглуздостi моєї працi.

Бухгалтер, який виявив у балансi розбiжнiсть на кiлька копiйок, повинен перевiрити всi розрахунки, незалежно вiд їх кiлькостi, i обчислювати все з початку, аж поки не знайде помилки. Шукаю помилку i я. Я схожий на людину, яка намагається щось пригадати, а тому раз по раз повертається до мiсця, пов'язаного з подiєю. Я шукаю помилку, що трапилась внаслiдок приголомшливих подiй мого життя. Помилку, яка шпурнула нас у пульсуючi глибини Всесвiту.

Навколо нас — запаморочливий, нескiнченний простiр, яким ми пролiтаємо швидше за думку, та все одно ми у в'язницi.

Рiдне Сонце загубилось в iмлi розiрваної Млечної Путi. Вогники зiрок мовчать. Велетенська машина з подивом стежить за мiзерною порошинкою, що проникла в її механiзм, i цей крижаний погляд простору паралiзує моє серце.

Ми проминаємо розжаренi кулi, вiд яких назустрiч нам тягнуться довгi червонi язики. Зорi швидко виростають i зникають у пiтьмi. Молоко туманностi скупчується в зорянi острiвцi; непрозора запона рветься, i ми пропливаємо помiж двома сонцями.

Яка ж швидкiсть нашого польоту?

Манго ще не вирахував. Наш атомний годинник працює точно, але тiльки для нас. Про час на Землi ми не маємо нiякого уявлення, бо давно вже втратили зв'язок з людьми. Який рiк збiгає зараз на нашiй планетi? Чи живий хоч хто-небудь з наших друзiв? Чи правду кажуть вченi, що при такiй швидкостi польоту час для нас зупинився? Чи не постарiшало людство на кiлька столiть? I якщо ми не загинемо у вогнищi центру Галактики, то чи не застанемо потiм на Землi тiльки далеких своїх нащадкiв?

Нi, нi, годi про це! Я повинен повернутися на Землю i в минуле.

Мої думки мусять бути в тисячу разiв швидшими за наш антигравiплан. Вони повиннi одним стрибком повернути мене додому i виявити проклятущу помилку.

Додому! Яке миле це слово. Додому, хоча б у сльотний день чи морозний вечiр! Все, що я колись зневажав, тепер буду пестити, мов свою дитину. Над брудною калюжею зупинюся з подивом; найогиднiша комаха стане для мене наймилiшим створiнням! Бодай на мить, хай тiльки думкою, втекти з крижаного простору i стальних стiн…