Повiя, стр. 93

Минуло п'ять лiт. Стояла перша осiння доба з сухими покороткуватими днями. Сонце вже не котиться горою, як лiтом, не стоїть над самою головою i не прище палом, а береться низом, понад горою, привiтно свiте та пригрiває пiсля довгої холодної ночi та ущипливого рожевого ранку. Пройшли жнива; скiнчилася i возовиця; хiба де в степу, далеко вiд людської оселi, ще бовванiють недовоженi копи, а то всюди - тiльки чорнiє нив'я поораною рiллею та жовтiють лани збитою стернею… Пусто серед степу, та сумно и серед лiсу: вiтри-суховiї обголили його ряснi вiти, а раннi заморозки пожовтили та почервонили лист зелений; пташки щебетливi одлетiли у вирiй. Життя утiкало з степiв та лiсiв; ховалося по людських оселях та по теплих краях. По селах вiд бiлого свiту i до темної ночi, знай, гупали неугавно цiпи, доводячи до розуму те добро, яким за лiто надiлила земля-мати. За годинки поспiшали люди з роботою, щоб було що i самому кусати i вивезти лишнє на продаж. По городах теж була немала клопотнеча: мазались, бiлились, чепурились та прибиралися, збираючись уже на зиму.

Найбiльше припала до того губернiя. Та й не дивно: вона недавнечко вiдбула свою мiсячну ярмарку, закурилася та замурзалася, ярмарковим духом тхнула. Треба було почиститись та побiлитися, бо дезабаром ждалися дворянськi вибори, а разом з ними i губернський земський з'їзд. Усюди робота кипiла, а по гостиницях та по заїжджих дворах вона й не вгавала. Вiд ранку й до ранку - стук, грюк, хлюпанина; метуть, бiлять, миють, краскою криють… Треба як личить стрiнути дорогих гостей! Це тобi не ярмаркове купецтво та крамарство, що в одну хату по п'ять душ влазить; спить - де не впаде; їсть - що не даси; одного чаю випиває вiдрами… А це тобi дворянство, та ще саме спинкове, - чисте чоло з дворянського роду, що змалку звикло широко жити, солодко їсти, пишно поводитись.

Заради того наїзду i жид, що держав у орендi невеличкий садок на главнiй улицi, хвалився, що до жидiвської музики найняв ще й полкову, та до того ще й арф'янок виписав. Тiльки не таких, якi були на ярмарку… "То - смiття, котре вимiтали з великих городiв; гайвороння, що злiталося, зачувши падаль! А на цих глянеш - пальчики оближеш, послухаєш - їсти не схочеш! Що то За молодi та вродливi! що за повногрудi та ясноокi! Не гуртом охриплим голосом пiсню гудуть; не "в'юшки" або "Москви" затинають; а як заведе одна яку-небудь, то не то що голосом виводе, а ще й очима говоре, руками розказує, на собi показує!.. А нарештi усi як пiдхоплять, то наче у великi дзвони задзвонять, морозом поза спиною так i посипле!.. У Харковi в гостиницi як спiвали, то й долiвку в гостиницi провалили - така сила народу набралася їх дивитися!" - вихвалявся жид.

Городяни дожидали того дива, як чуда. Про арф'янок тiльки й розмови.

- Хоч би вже швидше дворяни з'їздилися. Побачимо, що за диво покаже нам жидюга, - гомонiли нетерплячi.

- О-о! та вiн нюх має: зна, шо кому треба; догодить всякому зможе, - казали другi.

- Жид з нюхом: умiє лицем показати! - пiддрочували третi.

- Та й собi, небiйсь, охулки на руку не положе!

- То вже як пить дать. На те й жид, щоб вивертать чужi кишенi!.. А проте вже як що скаже, то не збреше; як за що вiзьметься, то втне всiм надивовижу!.. Смак такий е, нюх такий має!

- Та кат його бери, з його нюхом! Тут аби швидше.

- Нетерплячка бере?

- Авжеж. Того й жди, що негода настане; на те осiнь надворi.

- Та не зразу ж вона й насуне? Пiдождемо. Бiльше доводилося ждати, тепер менше зосталося.

Отак гомонiли помiж собою городяни, дожидаючи того дива, що приберiгав жид задля дворянського наїзду.

Аж ось почали у город четвернею ридвани в'їжджати; гладкi та високi конi важко гупали своїми копитами об суху землю, здiймаючи кiптягу угору; кресали ясними пiдковами об кам'яну мостову i всiвали її невеличкими iскорками; високi колеса гули-гуркотiли; неугавно клекотiли насади, злегка хитаючи ридвани, наче тую колиску. Все то мчалося в город якнайдужче; простувало в саму його середину, до найпершої гостиницi, що завжди радо стрiвала дорогих гостей. Там, коло неї, стояв наче ярмарок: однi ридвани вiд'їздили вiд високого ганку, а другi - над'їздили; коло розчинених дверей стояв високий бородатий швейцар у картузi з золотою кальонкою i широким позументом через плече. Вiн радо усмiхався до знайомих панiв, що його признавали i з ним здоровкалися, а з незнайомими поводився, дивлячись на чоловiка: як хто поважно виступав та згорда дивився, то вiн, як та верства, витягався i прикро слiдкував своїми бистрими очима, чи треба в чому-небудь прислужитись; а як бачив якого плохуту або в потертiй та зношенiй одежi, то, наче заклопотаний, не примiчаючи, пропускав повз себе, а то i зупиняв, допитуючись, чого йому або кого треба?.. У великих присiнках - тиск, гармидер: пани вигукували, а лакузи, як тi швигалки, носилися перед ними, поспiшаючи один перед другим порозводити приїжджих по номерах. До самого смерку не втихав той гармидер коло гостиницi, стрiваючи та приймаючи все нових та нових приїжджих, а як смеркалося, то ще бiльший гармидер настав у самiй гостиницi: кожне вiкно довгого трьохярусного будинку освiтилося, знадвору серед темноти видно було, як там метушилися люди, як вiд їх тiнь снувала по вiкну, перебiгаючи з одного боку на другий; а всерединi стояв гук неугавний, деренчали дзвiнки несамовито, рипали та стукали дверi безперестанно, бiгали лакузи то взад, то вперед, брязкав та торохтiв усякий посуд. То приїжджi задовольняли свої потреби всякою всячиною: хто гарячим чаєм чи кофiєм, а хто смачною стравою. Тiльки геть вже за пiвнiч поодинцю почало гаснути свiтло у вiкнах, даючи ознаку, що наїжджi гостi укладалися спати.

На другий день, як уже високо пiдбилося сонце, у ранню обiдню пору почало купами виходити з гостиницi наїждже панство, щоб обдивитися город, i розтеклося по всiх вулицях. Яких тiльки там не було? Товстi i високi, низькi i пузатi, кругловидi i довгобразi, чорнявi i бiлявi, молодi та жвавi, а часом i такi старi, ўо ледве ноги волочили.

Поважно, невеличкими купами походжали вони по улицях у своїх довгих балахонах, розглядаючи на всi боки i зупиняючись обдивитися то який-небудь будинок витiюватий, то церкву аж пiд небо високу, то великi вiкна в крамницях, де були виставленi напоказ всякi дива: мистецькi вироби з дерева та каменю, золотi та срiбнi дзигарi з усяким причандалом, перснi й намиста блискучi, штучнi каблучки на руки, дорогi сукна та шовковi тканини… Все те так i сяло та грало, все так i било у вiчi!