Острів Смерті, стр. 99

„Прокляття! Вона до мене байдужа, тому й не захотіла вирушити зі мною на Хоккайдо”,— після довгих роздумів дійшов він висновку, що боляче зачіпав його самолюбство. Ще з весни Аяко не раз виявляла до нього прихильність. Її манера говорити, вираз обличчя й поведінка при зустрічах відразу спливали в його пам'яті й переконливо спростовували її байдужість до нього. „Ні, це не означає, що я надто заношусь”,— подумав Канае, але насправді не міг позбутися хизування собою, такого властивого юності.

Він поволі заспокоювався. Раніше він уявляв собі, що повинен подобатися Аяко так само, як і вона йому. Тепер у нього з'явилось відчуття, що це химера. Так, вона була йому до душі. Але ж і до Мотоко він не був байдужий. Йому ясно пригадалося, що сказала Аяко в травні під час прогулянки в парку: „Я не з тих, що вам подобаються”. Поки вона вірить, що йому до вподоби такі, як Мотоко, доти не підтвердить справедливості його припущення. Якби Аяко знехтувала подругою й поїхала з ним (за умови, що вона його любить), то почувалася б ще зрадливішою. Словом, вона віддала перевагу Мотоко.

І тут його думки зосередилися на Мотоко Моегі. (В переповненому вагоні було темно й читати книжку не хотілося, а оскільки лягати спати було ще рано, то, щоб згаяти час, залишилося одне: думати). Вона вже давно в Хіросімі. Сьогодні, шостого серпня двадцять восьмого року Сьова [49] там відбудеться церемонія, присвячена восьмій річниці з дня вибуху водневої бомби. Мотоко поїхала до Хіросіми, напевне, для того, щоб узяти в ній участь. Бліда, з очима, повними ненависті, мабуть, стоїть вона зараз під палючим сонцем. Ні, в її очах нема ні ненависті, ні любові. Вона не здатна ні на які почуття. Стоячи пліч-о-пліч з іншими жертвами, вона самотня й не відчуває нічого — ні любові, ні гніву. За цих вісім років вона не вилікувалася від тої крижаної самотності, а любов його та подруги лише торкнулася її серця і всередину не проникла. Хіросіма вбила її. Мотоко втратила охоту до життя. І поїхала вона туди не для того, щоб утвердити своє право на життя, а щоб переконатися у своїй смерті. Для неї все вже втрачене. Десятки тисяч людей зібралися там, щоб протестувати проти водневої небезпеки, людство прагне миру, щоб вижити, а вона вже мертва, її поглинуло небуття. Тоді чого ж вона подалася до Хіросіми? Тому що це її батьківщина? Та хіба тепер це слово що-небудь значить для неї? То, може, спогади керували її поведінкою? Захотіла відвідати могили рідних? Але ж вона не здатна плакати над ними, бо сама — могила. Словом, її потягло туди так само безпричинно, як злочинця на місце злочину.

„Та що ж у ній такого привабливого? — терзався думкою Канае.— Небуття й хаос, байдужість і холод, відчай і печать приреченості. Та незважаючи на це, вона притягає людей до себе. Так само, як темрява огортає сліпих птахів, а безодня кличе до себе безвольне сухе листя. Я схожий на сліпого птаха, на листок, гнаний вітром. Якщо Мотоко — це краса, намальована на тлі небуття, то хіба можна любити її? А от Аяко не така. Вона живе. Сміється, плаче, дивується і бачить сни. Вона звичайна, проста дівчина, що твердо стоїть ногами на землі. Матері вона сподобалася б. Навіть вередливий Сімма, здається, сказав: „Ого, яку дівчину ти собі роздобув!” А яке її минуле?.. Вона довірлива, добросерда, а тому її спіткала невдача. Аяко потрібен охоронець, отож якби ми оженилися, вона жила б спокійно. Життя з Мотоко таїть у собі небезпеку. Можна разом з нею впасти в безодню. Їй потрібна людина, яка витягла б її на поверхню. Аяко — серйозна, щира, вірна в дружбі, а тому вважала за неприпустиме поїхати з дому під час відсутності Мотоко. Ні, її відмова не викликана байдужістю до мене. Я не чужий їй. Тож якби я запропонував їй свою руку й серце, вона, напевно, прийняла б їх. Може, трохи повагалася б, але не відмовила б. Так, треба розповісти про все це матері. Тоді й вона заспокоїться. Може, сказати їй, що Аяко не дуже вродлива? Але матері вона підійде. Мати вважає, що я недосвідчений і можу легко стати жертвою обману. Їй не дуже подобаються красуні. Зрештою, Аяко не така вже й вродливиця. Хоча й не скажеш, що вона просто гарненька. Є в ній якась чарівність. Правда, інша, ніж у Мотоко. А от щодо Мотоко…”

Думки Канае знову закрутилися навколо дівчат, самозакоханість змінилася самоосудом, минуле перемішалося з фантазією. Тим часом утома склепила повіки, і він задрімав, але й уві сні з'являлась і зникала то дівчина з Токіо, то дівчина з Хіросіми… Нічний потяг мчав на північ.

Наступного дня Канае прибув у рідне місто і вперше після Нового року знову побачив своїх батьків. Однак за час перебування на батьківщині він так і не сказав, що має намір одружитися з Аяко Аймі.

ТУОНЕЛЬСЬКИЙ ЛЕБІДЬ

Змішавшись з натовпом, протягом якогось часу М. поспішала, та в міру того як тихшало калатання серця, в ній наростало відчуття чогось непоправного. Незабаром вона пішла повільніше і, охоплена лихим передчуттям, почала зупинятися, оглядаючись, чи Р. не доганяє її. Але на тротуарі його постаті не було видно. Витираючи обличчя хустинкою, вона раптом подумала, що на його місці С. напевно пішов би за нею вслід. І відразу усвідомила, що С. уже ніколи не зможе цього зробити. На мить їй закортіло повернутися до того ресторанчика, де вони щойно сиділи з Р., та від згадки про це їй стало прикро й вона нерішучим кроком пішла далі.

Обурення вляглося настільки, що М. навіть не могла пригадати, чого це вона раптом накинулася на Р. з докорами. Вона давно помітила, що Р. виявляє до неї доброзичливість, а сьогодні ввечері, як тільки вони опинилися за бамбуковою завісою на дверях ресторанчика, відчула, що він хоче їй щось сказати. У її очах Р. виділявся серед інших членів групи. Якби не його вмовляння, то її не було б у числі організаторів чужого їй журналу. Однак треба сказати, що її вабило до цього набагато старшого за неї чоловіка, борця за мир, у якого вибух водневої бомби забрав сина, а дружину прирік на променеву хворобу. Коли б на перешкоді не став студент С., який силоміць вдерся в її душу… С. ставав їй щораз ближчим, а Р. віддалявся. Нове зацікавлення так її заполонило, що навіть після смерті С. її роздирала і ненависть, і любов до нього. Якби самогубство С. вона не вважала за зраду, то не обізвала б і Р. малодушним. „Але сказаного не повернеш”,— прошепотіла М.

Прогнавши від себе думки, вона поспішила до пансіону. По смерті С. вона вже не могла зосередитися на чомусь одному й махнула на все рукою. Ще не було дуже пізно, й на вулицях снували люди, та біля її квартири панувала тиша. Під телеграфним стовпом М. запримітила чоловіка. Його чорна тінь здалася їй зловісною, і вона сахнулася. Чоловік ступив крок уперед і глянув їй просто в очі.

— Ой, це ви, Р.—сан? Що з вами?

— Це тебе дивує?

— Я навіть злякалася. Ви ж вихопилися так несподівано.

На мить Р. наче посміхнувся, але відразу прибрав серйозного вигляду.

— Я подумав, що ти негайно підеш додому, а тому побіг навперейми. Добре, що встиг.

— А що таке? Якась невідкладна справа?

— Нічого особливого. Просто подумав, що не посмію викликати тебе з дому. Може, ще трохи прогуляємося?

— Який ви дивак! Можна ж було б зайти до мене на квартиру.

Р. промимрив щось невиразне й рушив назад. М. довелося піти вслід за ним. „Чоловіки схожі на вередливих дітей”,— подумала вона. Р. ішов твердою ходою,— видно, зовсім не сп'янів.

— То куди підемо?

— Куди?.. Вертатися ще раз у той ресторанчик незручно.

— То чи не піти нам до вас додому, Р.—сан?

Ненароком сказана фраза раптом лягла на Р. Важким тягарем, і він аж завмер на місці:

— До мене?

— Атож. З ваших розповідей я дізналася, що у вас хороший дім, а крім того, я давно вже хотіла познайомитися з вашою дружиною.