Острів Смерті, стр. 81

Несподівано засвистів локомотив, швидкість потягу поволі зменшувалась, його колеса застукотіли на стрілках, і Канае затрясло. Він глянув у вікно. Потяг ще більше сповільнив свій біг, а з репродуктора сонний голос сповістив:

— Панове пасажири, поїзд прибуває в Майбару. Хто робить пересадку в сторону Цуруги…

Канае стежив за яскравими вогнями в просвітах обліпленої снігом шибки. Незабаром поїзд раптово зупинився.

— Ой, скільки снігу!

Канае обернувся на цей голос і зрозумів, що дівчина звертається до нього.

— Здається, сніг пішов невдовзі після того, як поїзд виїхав з Гіфу,— сказав він, але відчиняти вікно не спішив, бо знав, що тільки напустить холоду. Одного погляду було досить, щоб побачити, що дощ таки справді змінився снігом. Канае протер пальцями шибку — на платформі було важко що-небудь розрізнити, хіба що окремі людські постаті. З вагона зійшло кілька пасажирів, а не ввійшло жодного.

— Схоже на те, що і в Кіото випав сніг!

— Ви так думаєте?

Дівчина злегка нахмурилась і втупила очі в вікно, за яким майже нічого не було видно. Дзвінок сповістив про відправлення поїзда. Канае глянув на годинник: стрілки показували двадцяту двадцять три. Попереду ще була довга ніч.

— Правда ж, сьогодні поїзд майже порожній?

— Не знаю. Я вперше ним їду.

— Мабуть, у всьому винна погана погода. В суботу я часто сідаю на цей експрес. І завжди його вагони переповнені.

Попутниця привітно всміхнулася. Тепер її обличчя промінилось молодістю, а ще недавно, коли Канае відкрив їй зміст телеграми, воно було заціпеніле.

— Отже, ви часто їздите до Кіото?

— Не дуже, лише в суботу.

— І рідня ваша там живе?

На вустах дівчини з'явилася невиразна усмішка. „Коли вона щосуботи витрачає три години на поїздку з Нагої в Кіото,— роздумував Канае,— то, мабуть, для цього є важлива причина. Може, досі вона жила в Кіото, а тепер дістала роботу в Нагої? А може, її батьки живуть в Кіото, або вона їде на зустріч з кимось?” На більше його розум не був здатен. Канае навіть не міг угадати, одружена вона чи ні.

— Ви мене не зрозуміли?

Поїзд загрюкав зчепленнями й рушив. Дівчина мовчала, та з її уст все ще не сходила таємнича усмішка. Канае втратив надію на відповідь і відвернувся до вікна. „Дівчина, що кожної суботи їздить до Кіото… Вони пустилися в дорогу, мабуть, з такою ж, як у неї, валізою. Невже від самого початку вони задумали відправитися до Хіросіми і вкоротити собі віку? Одна з них уже мертва. Це незаперечний факт. Поки я вів у вагоні безтурботну розмову з випадковою попутницею, одна померла, а друга в непритомному стані чекає мого приїзду. Та хто вона, ця друга?”

Швидкість поїзда збільшилась, і знов у вагоні запанувала колишня атмосфера. Застукали одноманітно колеса, засвистіло парове опалення. Майже всі пасажири, зайнявши по кілька вільних місць, почали дрімати. Дівчина навпроти взяла в руки книжку. „В мене теж була книжка. Вона, напевно, в портфелі,— згадав Канае.— Перший том „Калевали”. В його уяві виплив напружений вираз очей Аяко Аймі, з яким вона слухала його розповідь про ці легенди. Леммінкяйнен вирушив у країну Туонелу, мабуть, наперед знаючи, що там на нього чекає смерть. Хоч міфічні герої несли в собі морок приреченості, та не зізнавалися в цьому, а вступали в єдиноборство з дійсністю. Вона для них — це щось зовнішнє, навколишній, світ, а тому їх не лякала навіть загибель. А от ми, в тому числі Аяко й Мотоко, не можемо існувати з мороком усередині, бо річки Туонели протікають через наші серця.

Шибки ще дужче обліпило снігом. „Власне, куди я їду?” — питав себе Канае. Експрес, що мчить крізь завірюху… Лише три тижні тому він, Канае, їздив у кількаденну новорічну відпустку до батьків на Хоккайдо, та лишився про неї тільки невиразний спогад. Глибокий, до самих вікон поїзда, сніг на платформі. Земля, вкрита білим покривалом… А от зараз поїзд мчить не на його батьківщину, а в протилежному напрямку, в зовсім незнайому місцевість. Чимраз далі й далі. У невідому сторону, на зустріч зі смертю, де його не чекає, як раніше, домашній затишок, материнська усмішка, гаряча рибна юшка в грубці і справні лижі. От яка вона, та дійсність. Як далеко звідси до батьківської оселі! Він заїжджав туди і взимку, три тижні тому, і торішнього літа, п'ять місяців тому, але не почував щемкої радості від зустрічі з батьківщиною, як під час студентських канікул. „Я не хотів їхати,— міркував Канае.— Зовсім. Але обставини життя стали такими нестерпними, що я з опалу покинув столицю на тиждень. Виходить, піддався примсі?” Якби ж я залишився в Токіо й мав частіше з ними дружні розмови, то, мабуть, усього цього не трапилося б. Прибувши на Хоккайдо, я марнував час, а з голови мені не виходила думка: от би якомога швидше повернутись у столицю й побачитися з дівчатами! І хоча мати дорікала мені за мою замкнутість під час таких рідких відвідин, я дивився в її допитливі очі й не зважився сказати їй про дівчат. Справді. я жив наче вві сні і не міг сказати нічого певного. Бо тоді, так само, як і зараз, я ще не знав, кого з двох люблю — Аяко Аймі чи Мотоко Моегі. Може, я уявляв собі Аяко дружиною, а Мотоко — коханкою? Яке зухвальство! А чи не воно вбило одну з них? Ні торішнього літа, ні цієї зими не слід було їхати в гості до батьків. Набагато важливішим було зробити остаточний вибір. Невже мені від природи судилася така млявість і нерішучість? Несусвітній дурень, якому не дано зрозуміти ні своєї душі, ні чужої”.

Сніжне борошно геть-начисто заліпило вікно й перетворило його на велетенську непроглядну стіну. Погляд Канае відбивався від неї, як від майбутнього, і повертавсь у минуле.

ВЗИМКУ, ТРИДЦЯТЬ ОДИН ДЕНЬ ТОМУ

— Мотоко-сан нема.

— Мотоко-сан нема?

Невідомо, хто сказав перший. Скоріше їхні голоси пролунали майже одночасно. Звичайно такий кумедний випадок викликав би сміх, а от цього разу Канае подумав, що це він випередив Аяко, і пошкодував: ану ж вона вважатиме, що він прийшов саме до Мотоко? Але дівчина не помітила його збентеження й помахом руки запросила до котацу. Не вагаючись ні хвилини, гість сів навпроти неї, запхавши ноги під ковдру.

— Я сподівався хоч у середу застати вас обох. Адже Мотоко-сан працює у вівторок, четвер і суботу, чи не так?

— Цього тижня її ганяють щовечора. Ви ж, мабуть, знаєте, що завтра святий вечір, а для бару це гаряча пора. Сома-сан, мені вас жаль.

Аяко всміхнулася. Приязно, без крихти іронії.

— І даремно. Бо я зайшов не для того, щоб зустрітися тільки з Мотоко-сан. Краще її пожалійте. Я приніс таку гарну штучку!..

— Яку?

— Ось зараз покажу.

Канае обернувся й простяг руку до клуночка, якого поклав разом з пальтом і портфелем на татамі біля дверей. Розв'язав його і витяг чималенький мішечок печених каштанів.

— Напевно, ще гарячі.

— Ой, вони мені так подобаються!

Поки Аяко наливала в чайничок кип'яченої води, Канае добув з клунка три паперові коробки, обв'язані стрічкою.

— А це що таке?

— Різдвяні подарунки. Найбільша коробка для Ген-тяна, дві менших майже однакові, а тому, щоб не переплутати, я позначив їх літерами. Коробка з літерою „А” — для вас, Аяко-сан, а з літерою „М” — для Мотоко-сан.

Зніяковілий Канае тільки пригубив чашку з гарячим чаєм, яку подала йому Аяко.

— Ой, дякую. А що там усередині?

— Як розпакуєте — побачите.

— Без Мотоко-сан не годиться цього робити.

Аяко підняла свій подарунок на висоту чола в знак подяки і разом з іншою коробкою поклала на буфет для чайного посуду, а тоді взяла з мішечка один каштан, спритно облущила його й поклала на тарілку. В повітрі поплив запашний дух.

— Відразу їжте, а то прохолоне.

— Ви самі пригощайтеся.

— У нас кукурудзу в рундуках печуть і тут же продають. Вона така смачна! Куди там каштанам до неї! Що з вами? Їжте, я ж для вас приніс.

Мабуть, йому тільки здалося, що Аяко засумувала. Тим часом на тарілці з'явилося ще кілька облуплених каштанів. Дівчина кивнула головою і взяла один. Тепер її лице начебто проясніло.