Острів Смерті, стр. 7

— Почекайте хвилинку! Я проведу вас! — вигукнув Канае, коли двері за нею зачинилися, але не зрушив з місця — здавалося, сили залишили його. Який сенс доганяти її? Вона все одно не змінить свого наміру. «Який же я слабкий! Як ганчірка! — з жалем подумав Канае.— І що все це означає?» Раптом у його пам'яті сплило усміхнене обличчя Аяко Аймі і він повторив: «Який же я слабкий!»

ВНУТРІШНІЙ МОНОЛОГ

Коли в о н о почалося — не знаю. В о н о завжди було там, глибоко в мені, пожирало мене, як заразна хвороба. Я боялась і не хотіла визнати, що в о н о живе в мені. В о н о знайшло собі сховок у цьому невизнанні і підточувало мої сили.

А все-таки коли в о н о почалося? Оглядаючись назад, у минуле, я не сумніваюся в одному: в о н о почалося не раніше т і є ї м и т і. Напевно, з того часу моя душа почала поволі тьмяніти, як дзеркало, вкрите невидимим шаром пилу. Та, мабуть, ніхто цього не помітив. Мабуть, ніхто про це й не здогадувався. А якщо і здогадувався, то не подавав знаку. Із співчуття? З жалю? Однак я все знала, але вдавала з себе цілком байдужу… Під маскою байдужості ховалося моє справжнє обличчя.

Хто здогадувався про мій душевний стан? Може, Ая-тян, коли питала: „Мотоко-сан, чого у вас такий вигляд? Що вас на думці?”— „Вгадай”,— „Я не можу вас зрозуміти”. А ти й не повинна розуміти. Бо народилася, щоб жити. І живеш. Хоч ти часто і пускаєш сльозу, та тебе не покидає жадоба до життя. Маєш достатньо природної життєвої сили, щоб підвестися на ноги навіть після найболючішого удару долі. Тому такій людині, як ти, мене не зрозуміти. Не зрозуміти, що значить в о н о. Зрештою, я сама всього не розумію. Адже в о н о підповзло так непомітно й так раптово. Та коли?

Сома-сан нічого не збагнув. Він каже, що хоче стати письменником. Мовляв, пише роман. Роман, начебто здатний змінити людську душу. Хіба це можливо? Хіба можна змінити чи перетворити людську душу романом, який лише копіює життя, або картиною — сумішшю фарб? Таке може твердити лише наївна людина, яка не боїться життя. Сома-сан нічого не помітив. А якщо й помітив, то не спромігся звільнити мене від н ь о г о. Якби він знав, як в о н о мене поїдає… Та це неможливо. Сома-сан цього ніколи не збагне. Його очі засліплені такою дрібницею, як любов. І це віддалило його від дійсності. У такому абстрактному понятті, як любов, нема нічого від дійсності. В о н о з усім й о г о жахом — ось жива дійсність. Та це відомо тільки мені.

„Тільки мені”,— прошепотіла я, втупившись у ту картину, і Сома-сан мене не почув. Пряме проміння торшера без абажура освітило всю поверхню довгастої, в європейському стилі, картини. Мені здається, ніби я йому перед тим сказала: „У ній моя душа”. Тоді в о н о вже стояло поруч, як моє друге „я”. Й о г о подих було видно на полотні. Та Сома-сан нічого не збагнув. Хоч він і займається літера турою, любить живопис і музику, віддаючи перевагу картинам художників Північної Європи з похмурим колоритом і композитору, що оспівав ліси, озера і північний вітер, хоч і народився у засніженому закутку Хоккайдо, та все одно не побачив душі тієї картини.

„Нікудишня картина, правда?” — спитала я. А могла б ще сказати: „Це — моя тінь”. Та не варто було, бо Сома-сан однаково не зрозумів би. Йому не збагнути, що я прийшла сама пізно ввечері тільки для того, щоб глянути на картину. Нерозумний він.

А все-таки коли в о н о остаточно визначило мою долю? Коли я дивилася на картину? Вічне море без жодної хвилі, вічний острів з безлистими деревами. Острів, на якому навіть час зупинився. Яка тиша, який спокій!

…Коли вона опам'яталася, той дивовижний звук все ще гуготів у вухах. Вона йшла, а він то слабшав, то сильнішав — здавалося, наче щось палає. Вона йшла обережно, із заплющеними очима, цією страшною темною дорогою, і барабанні перетинки мало не тріскалися. З усіх боків на неї налітало те гуготіння. Ось воно почало наростати і раптом, наче зойк, розпанахавши темряву, пройняло все її єство. Гу-гу-гу… Трісь-трісь-трісь… Незвичайний гугіт… Як тільки вона це подумала, їй зробилося страшно і захотілося тікати.Та нараз темрява розвіялась. Перед нею відкрився навколишній світ, і вона побачила (уже не раз, не вперше, проти своєї волі) чорну купу нерухомих предметів. Рухомі предмети — живі люди — підносили туди каністри з пальним і, немов витанцьовуючи навколо, вихлюпували його на мертвих. Над чорною купою то тут, то там здіймалися язики яскраво-червоного, іноді аж білого полум'я. Коли вона підступила ближче, воно здалося їй пекельнимвогнищем, а людська метушня на його тлі — танком скелетів. Вона застигла і мовчки дивилася на це видовище. її вуха переповнювало моторошне гуготіння, а очі сліпив вогонь…

Все ж таки коли це сталося? В о н о заволоділо мною остаточно тому, що на картині панувала мертва тиша. Ні, це сталося набагато раніше. А може, трохи пізніше. Одного я певна: щось тоді мною заволоділо. Коли я розглядала картину, мене раптом охопило щось схоже на напад хвороби, щось наче скерувало мою волю в інший бік, я б навіть сказала, до життя. Моя душа зійшла з картини і вселилася в тіло. В ту мить я наче збожеволіла. Та душа перетворила мене на іншу жінку і стала переконувати, що жити легко. „Ви живете, отже можете жити, а значить, усе гаразд”,— повчала вона, і я послухалась її. „Робіть, як вам велено. Скоріться. Ви — жертва. Вами заплачено за життя інших. Не опирайтеся. Дайте себе зв'язати й умертвити”.

„Але заради чого?” — запитувала я. Гіркий присмак тих слів, змішаний із слиною, проник в усі закутки свідомості. „Я не можу коритися вашим наказам (власне, хто ви такі?). Якщо жити, то принаймні не в ролі жертви. І не дарованою людьми радістю, насолодою чи захватом. Я сама хочу дарувати. Не хочу, щоб мене роздягали. Сама роздягнуся. Не хочу, щоб мною заволоділи після того, як осліплять, оглушать, відберуть мову чи споять. Сама хочу заволодіти. Не хочу, щоб мене любили. Сама хочу любити”.

…Густе розпечене повітря то піднімалося спіраллю вгору, то опускалося додолу. Його сповнював дух спалених тіл. Вона дихала ним не один день. Мертвих клали на жертовник, живі чекали своєї черги…

„Та навіщо? Я не можу любити,-міркувала я.— Любові немає. Поки є в о н о, любові немає”.

І все-таки, зачинивши за собою двері кімнати Сома-сана я трохи почекала. Сподівалася, що любов існує. Та Сома-сан не вибіг за мною навздогін. І я поглузувала: „Яка я дурна, жалюгідна і простодушна!” Якщо любов існує, то лише між здоровими людьми, наприклад, між Сома-саном і Ая-тян. Мені ж вона неприступна. А тому я, не оглядаючись, пішла. Куди кликало в о н о…

РАНОК

Свідомість повернулася до нього раптовим спалахом. „Вже пізно — здається, проспав” ,— подумав Канае і розплющив очі. Торшер в узголів'ї стояв не вимкнутий, але кімната не була освітлена так яскраво, як уночі. Знадвору крізь попелясту завісу пробивалося мляве ранкове світло. Канае обмацав простирадло біля подушки — шукав ручного годинника й не знаходив. Замість того рука наткнулася на холодну палітурку блокнота, а тоді полізла під подушку. Пам'ять трохи ожила. Виходить, він бачив сон і вдосвіта прокидався. Що ж це був за сон?

Канае схопився й сів. У самій піжамі було холодно. Він одсунув подушку й помітив годинника на татамі. Була за двадцять дев'ята. Який жах! Так проспав! Таке з ним рідкі траплялося, коли засинав удруге. „Який страшний сон! — міркував Канае, натягаючи на руку годинника.— Моторошний… Схожий на дійсність… Ні, анітрохи з нею не пов'язаний, а тому жахливий… Щось незрозуміле…”

Та для докладних роздумів не було часу. Навдивовижу спритно Канае схопився на ноги. Скинув піжаму, одягнув майку і штани, просунув руки в рукави сорочки і, присівши, натягнув шкарпетки. Тоді підійшов до вікна і взявся рукою за завісу. Як завжди, вона застряла на півдорозі, і тільки за другим махом її вдалося відсунути. Крізь шибки полилося непевне мляве світло зимового ранку.

Застібаючи сорочку і запихаючи її краї у штани, Канае, як завжди, розсіяно поглядав надвір. Зимове небо, захмарене й холодне, було помережане світлими й темними смугами, подекуди сірими, а подекуди білястими з жовтавим відтінком. Здавалось, от-от піде сніг. Внизу, під вікнами, пробігала вузенька стежина, за бетонною стіною виднівся прикритий деревами шиферний дах. Далі — черепичні покрівлі, потиньковані стіни, балкончики, а ген на виднокраї — заводські димарі. З того, як дим стелився над землею, можна було здогадатися, що віє вітер.