Острів Смерті, стр. 59
Поїзд сповільнював свій рух і водночас з гучномовця сповіщали про наближення до Хамамацу. Молодик навпроти склав журнал і взявся немилосердно трясти свого заспаного супутника. У вагоні зашуміли, загомоніли пасажири. Та Канае сидів нерухомо й дивився у вікно.
ВОСЕНИ, СТО ШІСТНАДЦЯТЬ ДНІВ ТОМУ
Канае піднявся скрипучими сходами на другий поверх будинку, де він жив, і, природно, кинув погляд у коридор — спиною до нього там стояла дівчина з парасолькою в руці, та коли побачив, що вона зупинилася перед його дверима, то відразу зрозумів: це — Аяко Аймі. „Невже втекла з квартири Мотоко?” — такою була його перша психологічна реакція.
Взутий у дерев'яні сандалії, Канае навіть при бажанні не міг заглушити їхнього стуку, але дівчина не осмілювалась повернути голову, бо, видно, хотіла залишитися непоміченою. Його ж перша реакція несподівано змінилася веселим настроєм: вільною рукою він ляснув її по плечу — як у дитинстві, коли грався з товаришами в хованки.
— Аяко-сан, що ви тут робите?
— Ой, ви мене так налякали!
Дівчина крутнулась і глянула на Канае широко відкритими очима.
— Куди ви ходили? Я думала, вас нема вдома, і збиралася вже йти.
— Ось бачите куди,— і Канае показав мильницю, загорнуту вогким рушником.— Дощ перестав, і я збігав у лазню.
— Я справді збиралася йти,— повторила гостя вже в кімнаті, але Канае не звертав на це уваги.
Повечерявши після роботи в міській їдальні, він прийшов додому, замів підлогу й подався у громадську лазню. Отож тепер у кімнаті було чисто, а коли він відчинив вікно, то стало навіть прохолодно. Повісивши мокрий рушник на гачок і подавши Аяко дзабутон, Канае вмостився сам на підвіконні, щоб трохи охолоти на вітру.
— Сома-сан, чого ви не сідаєте на татамі?
— Душно.
— Що ви, сьогодні зовсім прохолодно.
Осіння мжичка вщухла, і в кущах під вікном заскрекотали коники. За парканом раз по раз гуркотіли машини й лунали людські голоси. Після купання в лазні Канае завжди брався до роботи, та цього разу зустріч з Аяко не вважав марною тратою часу. Річ у тім, що з романом нічого не виходило, і Канае не уявляв собі, як далі розвивати сюжетні ходи, а тому сподівався, що розмова з дівчиною дасть новий поштовх його думкам. Та це була звичайна відмовка, бо насправді він просто зрадів, що Аяко Аймі завітала до нього в гості.
— Вгадайте, що я подумав, коли побачив вас, Аяко-сан, у коридорі?
Дівчина недовірливо підвела очі.
— Не знаю.
— А те, що ви втекли з квартири Мотоко-сан. Щоправда, з такою маленькою дамською сумочкою далеко не заїдеш.
— От вигадали!
Очі в Аяко розширились, щоки взялися легким рум'янцем. Та оскільки вона мовчки допитливо поглядала на Канае, то йому довелося пояснити:
— Десь півмісяця тому ви, Аяко-сан, наробили шуму своїм зникненням з дому Нісімото. Власне, це Мотоко-сан з переляку здійняла ґвалт, бо під вечір ви повернулись, і я даремно переживав. Мотоко-сан прибігла тоді до мене та й каже: „Ая-тян напевне у вас, бо більше їй нема куди податися”. Я був приголомшений такою новиною.
— Вибачте.
— Пусте, не варто. Я оце подумав: ви справді тікали з квартири?
— Справді. Та не будемо про це,— не вагаючись, відповіла дівчина.
Вражений Канае зліз з підвіконня і, сівши на татамі, відразу заходився повчати:
— Не треба робити дурниць. Мабуть, ви посварилися з Мотоко-сан? Звісно, вона любить виступати в ролі старшої, але вами дорожить. Я думаю, вам буде найкраще в Мотоко-сан. І не треба піддаватися емоціям через якісь там дрібниці. А ще нерозумніше — це тікати.
Аяко дивилася на співрозмовника суворим поглядом, та поволі її зціплені губи розслабилися, в зіницях блиснув лагідний вогник, ніздрі ворухнулись, і вона розсміялася.
— Це брехня! Брехня! — проказала вона і, зиркнувши на розгубленого Канае, знову зайшлася сміхом.
— Що брехня?
— Пробачте. Я не сподівалася, що ви сприймете все так серйозно. Ви мене злякали, несподівано ляснувши по плечу, от я й вирішила вам помститися.
— Ну куди ж це годиться!
— Сома-сан, ви такий серйозний.
Поглядаючи на Канае, Аяко сміялася, і той сміх нарешті передався йому. Він так реготав, що розігрівся ще більше, ніж у лазні.
— То що ж вас привело?
— Не, напускайте на себе такого суворого виразу. Просто в гості прийшла.
— Радий вас бачити. Не подумайте, що я серджуся на вас.
— А якби я справді шукала у вас притулку, ви прийняли б мене?
Аяко вже не сміялася. Канае здалося, що в її словах ховається тонкий натяк, а тому він ухильно відповів:
— Якщо ви так говорите, то це означає, що Мотоко-сан знущається з вас.
— На цьому світі в мене нема ні кола ні двора. Я все думаю, якби кудись утекти.
— І даремно. Треба не тікати від себе, а самій кувати свою долю. Втеча від дійсності до добра не доведе.
Дівчина легко зітхнула.
— Ви так складно говорите. Та от мені завжди кортить кудись тікати. Я невдоволена собою. Хочу втекти від себе. Мотоко-сан до мене добра, і я їй вдячна за це. Однак я не можу поручитися, що одного дня не залишу її. Бо я їй не потрібна.
— Нічого подібного. Це вам лише так здається,— гаряче заперечив Канае. Аяко сумовито всміхнулася.
— Хоч би якими дружніми були наші стосунки, ми залишимося чужими одна одній. Вона — це вона, а я — це я. В одному ми знаходимо спільну мову, в іншому — ні. Ви гадаєте, між нами панує мир і злагода? Може статися так, що вже завтра ми розійдемося.
— О, це мене дуже засмучує! — ніби повертаючи розмову в жарт, сказав Канае.— Коли справді так станеться, то це означатиме, що ви помилились або зневірились у всьому. Мені здається, що Мотоко-сан живе, опираючись тільки на вас.
— Навряд. Мотоко-сан сильна духом і не має потреби шукати в комусь опори.
— Та хто його знає. А крім того, хіба ви чужі одна одній?
Аяко на мить задумалась, а потім проказала:
— Все-таки чужі.
— Скажіть, що сталося? Щось серйозне?
Дівчина знову всміхнулась і лагідно відповіла:
— Нічого особливого… Я хотіла б у вас запитати
— Що?
— Останнім часом майже щовечора Мотоко-сан кудись ходить. Пам'ятаєте, як минулого разу — не тиждень, а два тому — в дощ вона одна подалася до міста?
— Так, так, пригадую, як вона причепурилася.
— Відтоді воно й почалося. Сома-сан, ви не здогадуєтеся, куди вона вчащає?
— Ні, не маю уявлення.— Канае справді нічого не знав — це було видно по його обличчю. Зрештою, Аяко не сумнівалася в правдивості його слів. Відчувши деяке полегшення від такого повороту розмови, Канае провадив далі:
— А хіба це погано, що не здогадуюся?
— Авжеж, погано. Бо я таки справді переживаю. Якщо ви дізнаєтеся від Мотоко-сан, де вона пропадає вечорами то це означатиме, що вона вам більше довіряє, а я їй чужа!
— Нема для цього підстав. Ви мені набагато ближчі. Мотоко-сан не відкриває нікому своєї душі. Здається, ніби розмовляєш з нею крізь невидиму стіну.
— Справді. Така досада.
Слова Аяко зазвучали правдиво, і Канае мимоволі засміявся.
— Що ж тут смішного? Настає вечір, і Мотоко-сан кудись іде, а на мої запитання відбувається невиразним „Та нічого” або „Нічого особливого”. Дивна жінка та й годі.
Підтакуючи, Канае згадав, що подібну сцену описав у своєму романі. В „Човні Харона” М. щовечора десь пропадає і через те А. непокоїться. Її підказала йому уява, отож ходить, що іноді дійсність схожа на вигадку. В романі М. намагається роздобути грошей для товариша, але він накладає на себе руки. А як складеться життя в Мотоко та Аяко? Неймовірно, щоб дійсність наслідувала його уяву.
— Все-таки цікаво…— промимрив він сам до себе.
— Що ви сказали?
Зрозумівши, що Аяко почула його, Канае захвилювався. Ні в якому разі не слід говорити про схожість між персонажами його роману та живими дівчатами. Аяко не простить йому, коли дізнається, що в його творі вона виступає в ролі А. І хоч би скільки він повторював, що все це вигадки, вона захоче сама переконатися, що так воно й є, тобто попросить показати роман. Що ж буде тоді, коли вимисел цілком випадково збігатиметься з фактами її біографії? Нічого доброго. І Канае поспішив заговорити дівчині зуби: