Острів Смерті, стр. 45

— Знову не виходить,— сказала М.

— Перепочиньте. Ви втомилися.

— Та ні, не втомилася.— М. підвела голову й пальцями відкинула волосся.— Просто вираз твого обличчя важко схопити.

— А я вам кажу: ви втомилися. Мабуть, і нещастя з вашим приятелем дається взнаки.

— Нещастя? Гм-м… Воно вже минуло. Мертві належать мертвим. Не можна ж вічно журитися.

А. взяла в руки альбом. Перед її очима був майже такий самий профіль, як і попередній, тільки намальований сміливіше, скупим почерком.

— Обличчя таке, ніби я от-от умру,— відверто виказала своє враження А.

— Не дражни долі. Все-таки цей малюнок набагато кращий за той, що я накидала в лікарні. На тому в тебе обличчя, як у мерця — певно, далося взнаки те, що ти тоді спала. А на цьому в тебе такий вигляд, ніби нещасливе кохання

відбило тобі охоту до їжі.

— Таке скажете!

Наливаючи з термоса чай, А. дивилася кокетливо на М., але та цього погляду не помітила, бо її очі були звернуті на обкладинку альбому. М. машинально випила подану їй чашку чаю і, підвівши голову, спитала:

— Скажи, ти зазнала мук неподіленого кохання?

А. ледь-ледь усміхнулася зніяковіло й відповіла:

— Ви що, смієтеся з мене?

— То як, зазнала чи ні?

— Та начебто ні.

— Воно й видно по тобі. Бо щоб їх зазнати, треба когось любити. А ти не така — ти здатна лише приймати чи не приймати чужу любов.

— Можливо,— сказала А. й задумалася.

— Мені ніяк не вдається змалювати твоє обличчя, бо його важко схопити. Воно подобається з першого погляду: вабить людину чисто зовнішніми чарами. А от що ховається під його оболонкою — годі докопатися.

— Та нічим воно не вабить,— зневажливо сказала А. Було видно, що це не просто скромність, а щира переконаність у власних словах.

— Чарівне обличчя. І не тільки воно. Ти будь-кому сподобаєшся. Привернеш до себе будь-чию увагу.

— Нічого подібного. Ніхто мене не любив,— зажурено проказала А., і на її лице вмить лягла така сама тінь, як на малюнку.

— Ти просто цього не помічала. Тебе любили, але ти не хотіла цьому вірити. Саме цієї риси твого характеру я не можу перенести на папір. У тобі є щось похмуре, якесь недовір'я, що не дозволяє тобі прийняти чужу любов. І саме це я намагалася зобразити.

— Я набагато простіша, звичайна жінка, яку будь-де можна знайти. Але на таких, як ви, я зовсім не схожа. І якщо вам важко мене малювати, то, певно, тому, що останнім часом я трохи сумна. А ви були коли-небудь розчаровані в коханні?

— Була,— спокійно відповіла М.

— Але ж саме таких, як ви, чоловіки найбільше люблять. Мабуть, не один з них губив через вас голову.

— Їхні домагання я тепер відкидаю. А от колись була

іншою.

— Значить, ви самі волієте любити?

На це невинне запитання М. болісно насупила брови і сказала:

— Вже пізно, час лягати.

— М.—сан, не відкручуйтесь, кажіть прямо.

— Що?

— Я питала, ви самі волієте кохати чи приймати чужу любов?

Трохи повагавшись, М. відповіла:

— Я вже не здатна нікого любити. Але хотіла б. А втім, це б нічого доброго не дало.

— Невже? — здивувалася А.

М. відгорнула вбік волосся, нависле перед її обличчям.

— Нічого. Моя любов була б даремною.

— А от я про це іншої думки. Я хочу любити. Навіть якщо б мене чекали невдачі та розчарування. Якби тільки знайшлася людина, варта такої любові.

— Це тому, що ти ще молода. У тебе є майбутнє, ти всім подобаєшся, а тому якась дрібна невдача не зламає тебе. Твою душу переповнює жадоба любити, вірити людям, але десь там у її глибині затаїлося щось темне. Я не кажу, що ти ляклива. Але в останню мить ти встигнеш натиснути на гальма. Що ж до моїх, то вони приржавіли до коліс навічно. Чужої любові я вже не приймаю, я хочу, аби мені дали спокій. Та з природи я влюблива і не раз кидалася стрімголов у романтичні пригоди. Однак щоразу я переконувалась у їхній марності й поступово видохлася, поки нарешті не дійшла висновку, що любов — нерозумна витівка. А ти, мабуть, думаєш зовсім по-іншому?

М. узяла альбом і, перегортаючи його сторінки в зворотному напрямку, переглянула один по одному начерки, зроблені цього вечора. З них поставало похмуре обличчя жінки, трохи схожої на А. і водночас незнайомої.

— Нікуди вони не годяться!

М. висмикнула малюнки з альбому й розірвала їх надвоє перш ніж А. встигла зупинити її.

НАВЕСНІ, ДВІСТІ ШІСТДЕСЯТ П'ЯТЬ ДНІВ ТОМУ

Як тільки Канае Сома із клуночком під пахвою зайшов у кімнату, то побачив, що Мотоко Моегі сидить у задумі спершись ліктями на столик. Поклавши принесений вузол на татамі, він прихопив з кутка кімнати дзабутон і примостився навпроти неї.

— Дивно, що ви сьогодні не працюєте. Чи, може, ви і щойно прокинулися?

Мотоко повернула до нього своє, як завжди, бліде і сумне обличчя і на його усмішку грубо відповіла:

— Та й зачастили ви до нас! Регулярно, як пароплав, — щонеділі. Чи не занадто?

— Такого від вас не сподівався.— Настрій у Канае зіпсувався, а на його обличчі з'явився вираз винуватості. — Невже я вам заважатиму?

— Я ж так не сказала.

— Пам'ятаєте, минулого разу я пропонував зробити мандрівку пішки? Нарешті сьогодні випала гарна погода, і я вирішив заглянути до вас. Не годиться сидіти дома в таке свято.

Мотоко задерла підборіддя і глянула на клунок, залишений біля дверей.

— Це що? Обладунок для подорожі?

— Та ні, — засміявся Канае.— Для подорожі досить і бенто. Це я приніс платівки з музикою Сібеліуса. І літературу для її зрозуміння.

— Що саме?

— „Калевали”, написану на основі фінських легенд, книжку Сесіля Грея „Про Сібеліуса”. Зараз я вам їх покажу.

Канае встав і приніс вузол. Розв'язав фуросікі [30] і поклав на столик книжки й пластинки. Не виявляючи до них особливого зацікавлення, Мотоко запитала:

— Так я не розумію, ви збираєтеся подорожувати чи ні?

— Збираюся. І водночас хотів би послухати музику. Я не схильний чимось жертвувати.

— Ого, які ви хитрі! — вигукнула Мотоко, ледь-ледь усміхаючись, і враз перевела розмову на інше: — Ая-тян унизу щось пере.

— Он що!

— А ви подумали, що її нема, і занепокоїлися.— В голосі Мотоко звучала іронія.— Хіба ні?

— Анітрохи. Чого ви такі ревниві? — обурився Канае.

— Я розгадала ваш намір.— Мотоко дивилася на співрозмовника пронизливим поглядом.— Мені ви принесли Сібеліуса, а з Аяко збираєтеся подорожувати.

— Та не маю я такого наміру!

— А може, підсвідомо про це мрієте, пане романіст?

Мотоко не спускала з гостя гострих очей, але в її голосі бриніла глузлива нотка. Канае споважнів.

— Я за те, щоб ми всі разом подорожували. Або слухали музику. Чому ви, Мотоко-сан, намагаєтесь уникати мене?

— Уникати? — На обличчя Мотоко набігла тінь, а погляд ковзнув убік.

— А хіба ви не показуєте, що я вам заважаю?

— Нічого подібного! Ви надто легко ображаєтеся. Таких тонкошкірих, як ви, небагато на світі. Я гадаю, ви б цим розсмішили Ая-тян,— як ніколи запально нападала на гостя Мотоко і, дивлячись йому прямо в очі, вела далі: — Ви — наш добрий приятель. Тож ми вас не уникаємо, і ви нам не заважаєте. У гості до нас рідко хто приходить, ми зовсім самотні. Мені ще нічого — я зайнята, ходжу на роботу, а Ая-тян цілий божий день сидить у чотирьох стінах і, напевно, нудиться. Отож ваш прихід — велика радість для неї. Я вас прошу: візьміть її з собою в подорож. Тим більше що вона молода й подобається вам.

— А як ви? — спитав Канае.

— Я не маю охоти їхати. Мені це важко. Та й робота стоїть.

— А хіба мені легко? Гадаєте, в мене нема роботи? І все-таки мені хочеться помандрувати. Це ж зовсім природно, хіба ні?

— Ви — це не я.

— Ось тому в мене таке враження, ніби ви мене сторонитеся.