Острів Смерті, стр. 43
М., видно, не спала, бо на ці слова підвела голову й одним духом випила воду. Потім роздратовано відгорнула пальцями набік пасмо чорного прямого волосся, що заслоняло ще блідіше, ніж звичайно, її обличчя. Поставивши порожню склянку перед собою, М. похмуро глянула на А. й запитала:
— Ти думаєш, що я все роблю тобі на зло?
— Та ні, не думаю,— А. широко відкрила очі, наче була чимось вражена.
— Напевно, ти собі гадаєш: от нестерпна людина! Я чекала її допізна, а вона прийшла п'яна, я хотіла зняти з неї пальто — вона мало не звалила мене з ніг, налила їй чаю — вона захотіла води.
— Та ні, не гадаю.
А. казала правду. Це було видно по її світлому наївному обличчю й очах з припухлими по краях повіками.
— Ви мені не вірите. Я не лягала з власного бажання. А от про воду не здогадалася, бо я — тугодумка. Та я рада, що ви завели оцю розмову.
— А хіба я ніколи з тобою не розмовляла? Ти що, глуха?
— Ні, останнім часом ви відмовчуєтесь, а до того ж ввечері кудись ходите.
М. помітила, як на світле обличчя А. поволі лягала М. відвела очі вбік і сухо запитала:
— А хіба я не маю права ходити туди, куди заманеться?
— Звісно, маєте. Тільки…
— Тільки що?..
А. опустила голову і втупилася очима в чашку. Здавалось, вона вагається: сказати чи ні? М. не втерпіла і спитала:
— Що сталося? Чого ти раптом замовкла?
Поки А. роздумувала, М. випила до дна охололий чай.
— Я хочу сказати, що останнім часом ви начебто втратили охоту до розмов зі мною,— не підводячи голови, почала А. — Як тільки настає вечір, кудись ідете. Схоже на те, ніби ви мене уникаєте.
— Ти помиляєшся,— відразу заперечила М.
— В усякому разі, так мені здається. Я зраділа, коли в лікарні ви запропонували мені поселитися разом з вами. Я охоче на це пристала, бо мені не випало в житті зазнати людської ласки. Пам'ятаєте, на самому початку ми домовилися, що я переїду до вас, трохи роздивлюся, а вже тоді вирішу, залишатися чи ні. Але ж, напевно, і вам хотілося перевірити, влаштує вас спільне життя чи ні. І от поступово ви розчарувалися в мені, а тому почали уникати мене, ставитися, як до чужої людини, на вашому обличчі з'явилося невдоволення. Та я, дурненька, всього цього не помічала.
А. зірвалася з голосу й запнулась. М. дивилася на неї, як на якесь диво, і раптом вибухла сміхом.
— Чогось кращого ти не могла придумати?
А. підвела голову. На її очах були сльози.
— От плакса! — поглузувала М. Вона вже не сміялася, а тому в її голосі була сама гіркота.
— Я хочу, щоб ви мені сказали: ви за чи проти мого подальшого перебування на цій квартирі? Я не збираюсь тут залишатися і створювати вам незручності, якщо в душі ви цього не хочете.
— А що ж ти тоді робитимеш?
— Подамся куди-небудь.
— А знаєш, куди?
— Та знаю, але…— не доказала А. й поникла головою. Насупивши брови, М. дивилася на неї співчутливо, а тоді повільно мовила:
— А.—сан, ти стільки дурниць нагородила! Підведи голову і глянь мені в очі. Хіба видно, що я маю щось проти тебе?
А. несміливо підвела голову (її очі запухли ще більше) і побачила на обличчі М. спокій і розсудливість; на ньому не було й тіні сп’яніння чи лицемірства. Здавалось, М. Хотіла всміхнутися, але не змогла. Замість того приглушеним голосом вона сказала:
— А.—сан, ти — горда, пряма і вибаглива людина. То куди ж ти збираєшся йти? На прикметі нікого не маєш та й не знаєш, як я насправді ставлюся до тебе, і таке кажеш! Я гніваюсь на тебе.
— Але ж ви уникаєте мене,— повторила А.— Щовечора залишаєте саму вдома і кудись ідете. А куди — не кажете.
— А-а, ти он про що!
— Крім того, останнім часом ви якісь роздратовані. Хіба ні?
Обхопивши голову руками, М. зіперлася ліктями на котацу.
— Чогось холодно. Ще хочеться саке.
— Ого, та ви мені зуби заговорюєте!
Поки А. дивилася на подругу сердитим поглядом, М. насилу встала, відкрила буфет і почала щось шукати. Потім вийняла пляшку віскі і, повернувшись до котацу, налила собі півсклянки. А. не вірила своїм очам, але мовчала. М. випила віскі скривившись. Здавалося, силоміць у собі щось душила.
— У мене недокрів'я і саке для мене — як ліки. Може, й ти вип'єш?
— Та ні. Краще лягаймо спати. Вже пізно.
— Як хочеш — лягай.
— Що з вами? Чим ви незадоволені?
Голос А. майже тремтів — здавалось, вона от-от заплаче. М. намагалась не дивитися на неї. Тримала в руці склянку, а в ній гойдались рештки віскі.
— Плакса! Знову будеш хлипати? Як хочеш, то хлипай. Полегшає. І я колись плакала. А тепер перестала. Коли витечуть сльози, стає легше, але людина не може знайти довготривалого спокою, бо завжди мусить боротися. А тому є тільки один спосіб забути прикрощі — напитися.
— Може, вам погіршало? — боязко запитала А.
— Фізично — ні. Та не дивись ти на мене так жалісно!
М. зиркнула на подругу, відвернулася й одним духом вихилила рештки віскі, потім знову наповнила склянку.
— Ви ж отруїтеся!
— Та чого ти переживаєш? А я не думала, що ти можеш вбити собі в голову таку дурницю. Чесно кажучи, мої щовечірні виходи з дому ніяк не пов'язані з тобою. Просто я хотіла поправити своє фінансове становище.
Спочатку А. не розуміла, про що йдеться, а коли збагнула, то, затамувавши подих, спитала:
— Вам потрібні були гроші? Для мене?
— Я ж тобі казала, що до тебе воно не має ніякого відношення. Від того, що ти живеш зі мною, мої видатки не дуже збільшились.
— То, може, для оплати лікарні?..
— З цим усе гаразд. Та чого ти так завжди хвилюєшся? Тому-то я тобі нічого й не розповідала.
— І що, роздобули грошей? Усе-таки скажіть, навіщо вони вам?
М. надпила трохи віскі й холодно відповіла:
— Тепер уже можна обійтися без них. Мій давній приятель несподівано був захворів, і я хотіла допомогти йому.
— Захворів? Він що, пережив вибух атомної бомби?
— Авжеж. Минуло стільки років, і лише зараз усе це вилізло наверх. От нещастя!
— А чому ж тоді гроші не потрібні? Вдалося помістити
його в лікарню?
— Та ні, помер,— просто сказала М.— Сьогодні я сиділа біля його останків. Гроші потрібні живим, а мертвим досить оплатити похорон.
— Як жаль! — тихо промовила А.
— Краще вмерти, ніж жити й тремтіти в передчутті фатального кінця. Тільки от мені не вистачило б відваги…
— Якої відваги?.. Хіба той чоловік…
— Ти вгадала: він наклав на себе руки,— спокійно відповіла М. і, допивши віскі, промимрила сама до себе: „Дурна!” Які почуття ятрили її душу — А. не могла знати.
ПОПОЛУДНІ
— Пасажири, приготуйте квитки для контролю!
Той голос пронизав Канае ззаду — так, наче тільки там був отвір у його свідомість. Свого роману він уже не читав. Розгорнутий блокнот лежав на колінах. Його очі, втомлені перебіганням по стовпчиках маленьких ієрогліфів, зупинилися на спинці протилежного сидіння. Він, напевно, про щось думав, але голос провідника наче мітлою вимів усі його думки. Голова була порожня. Канае обернувся — знявши шапку, провідник вітався з пасажирами на тому кінці вагона. Приготувати квитки? Проїзний квиток і квитанція про доплату за швидкість лежали в записнику у внутрішній кишені піджака. Та Канае не спішив їх виймати, бо Канае повернувся до вікна, протер рукою холодну запітнілу шибку і спробував розгледіти краєвид. Цікаво, через яку місцевість проїжджає поїзд? Поки Канае читав свій роман і думав про реальні прообрази його персонажів, начебто була одна зупинка. Напевно, в Одаварі. Але ж йому також пригадувалося, що вона була ще перед появою провідника, і то досить коротка. А коли так, то не виключено, що поїзд проїхав Атамі й невдовзі опиниться в тунелі Танна. Хоч до вечора було ще далеко, надворі вже темніло,— здавалось, з густих хмар от-от поллється дощ. За вікном пропливали косогори, телеграфні стовпи, будівлі, переліски, відкриті місцини. Зненацька показалося море… І відразу зникло. А, може, тунель Танна вже позаду? Канае глянув на годинника. Було майже пів на третю. Лише графік руху, що лежав у портфелі, допоміг би встановити, де перебуває зараз поїзд. На пам'ять не можна було покластися. Заглиблений у читання свого роману, Канае не помітив, де була зупинка. Напевно, така неуважна, як він, людина не збагне суті життя, що пролітає повз. Мабуть, з поїзда свого життя він бачить життя інших так само, як той краєвид за спітнілою шибкою. Та навряд! Він і цього не помічає, бо засліпив себе абстракціями. Так і не вийнявши з портфеля графік руху поїздів, Канае зажурено поглядав у вікно. Знову показалося море з білястими гребенями хвиль і розпливчасто-сірим горизонтом. Що дало йому споглядання краєвиду? А знайомство з життям інших людей?..