Острів Смерті, стр. 4

ТРИ ДНІ ТОМУ

На стук у двері Канае Сома підвів голову над столиком. „Напевне, знову вона прийшла”, — подумав він, і шалена, запаморочлива радість охопила все його єство.

Вона, Мотоко Моегі, вперше за довгий час учора ввечері відвідала його тут, у цій кімнаті. Враження від тих її відвідин переслідували його цілий день — по дорозі на роботу і з роботи, в їдальні і тут, за столиком. Перед Канае лежав розгорнутий блокнот, а продовження роману ніяк не писалося. Напевно, тому, що йому з думки не виходив учорашній її вчинок. І в ту мить, коли постукали у двері, він подумав: „Мотоко згадала вчорашнє і вирішила мене побачити”. Канае підвівся з-за столика, окинув поглядом кімнату і заквапився до дверей. Схопившись рукою за клямку, потягнув їх убік.

— О це ви, Аяко?!

— Добрий вечір! Я вам не заважатиму?

На його обличчі, напевно застиг подив, змішаний з розчаруванням. Це прийшла не Мотоко. Перед ним стояла, ледь-ледь усміхаючись, трохи розгублена Аяко Аймі.

— Прошу, заходьте. Ви мені не заважатимете. Я ніколи не сподівався, що завітає така рідкісна гостя, — сказав Канае, але, щоб не видати свого душевного стану, поспішив від дверей до кімнати. І поки виймав з шафи дзабутон [6] і клав його біля столика, в думці питав себе: „Чим я невдоволений? Адже відвідинам Аяко я мав би радіти так само, як і появі Мотоко. А може, ще й більше. Її прихід, напевно, щось означає, та я своєю кислою фізіономією тільки зіпсую їй настрій”. Він одразу збагнув причину такої своєї поведінки. „Я не стрибаю на радощам тому, що вчора ввечері тут була Мотоко. Моє серце ще не заспокоїлося”.

А тим часом Аяко поставила біля дверей мокру парасольку, роззулася, зняла пальто і склала його в кутку кімнати. Канае з легкою усмішкою на устах стежив за її дражливо-повільними рухами.

— Ви, Аяко-сан [7], завжди такі спокійні?

— Ви хочете сказати — нерішуча?

— Зовсім ні. А ви могли б і не знімати пальта. В мене тут холодно.

— Я не змерзла, — відповіла вона голосом серйозної дитини і, сівши на дзабутон, старанно підібрала рукою спідничку.

— Ну чого ви мнетеся? Будьте, як удома.

Іншим разом Канае знайшов би для неї глузливіші слова. Як оглянутися в минуле, то говорив він з нею завжди насмішкуватим тоном, наче з меншою сестрою. Але тоді поряд з нею була й Мотоко Моегі. Мотоко з будь-якого приводу нападала на нього, а він зганяв досаду на Аяко. Зараз, коли Мотоко не було близько, в його ставленні до Аяко відчувався холодок. „Але ж не годиться пропускати такої нагоди, коли ми з Аяко самі”, — міркував Канае.

— Підсуньтеся, будь-ласка, трошки ближче. Невже ви мене так боїтеся? Гадаєте, я вас схоплю і з'їм?

Канае Сома поставив між собою і гостею переносну електричну плитку, що була єдиним у цій кімнаті засобом опалення і водночас служила для приготування чаю. До послуг мешканців цього багатоквартирного будинку європейського типу була тільки спільна кухня, а в квартирах не було ні води, ні газу. Заборонялося й опалювати їх власними засобами. Проте Канае користувався електричною плиткою з дозволу хазяйки, і цього йому було досить.

— Спасибі, — усміхаючись, Аяко підсунулася на дзабутоні ближче. Руки її лягли на коліна. „Мотоко-сан не була б така скута, — подумав Канае. — Учора вона поводилася просто зухвало і не зважала на мене”.

— Яким вітром? Я дуже радий, що ви, Аяко, завітали в гості.

— Вчора ввечері ви казали те саме?

— Що?..

— Я все знаю. Мотоко-сан приходила до вас учора.

— Звідки ви знаєте?

Мотоко-сан розповіла, як тільки повернулася додому, — сказала кокетливо м'яким голосом Аяко і, наслідуючи Канае, піднесла руки до плитки. В її манері говорити не було й крихти зловтіхи від того, що впіймала співрозмовника на брехні й помітила його збентеження. Вона просто повідомляла факти, а її усміх у ту хвилину був навдовивовижу щирий і наївний. „Невже Мотоко їй щось розповіла? — думав злякано Канае. — Що саме?”

І якраз тоді, коли Канае хотів ще дещо вивідати, з обличчя Аяко зникла усмішка, і вона поважно спитала:

— Що тоді сталося? Вона була дивна?

— Дивна?..

Канае пильно глянув на дівчину. Її грайливого тону, ніжного погляду наче й не було. Натомість у її голосі, блискучих очах і скривлених губах відчувалося приховане напруження. „значить, Мотоко не все їй сказала. Інакше й не могло бути, — думав Канае. — А може, Аяко подумала, що з Мотоко щось коїться тому, що та їй звірилася?”.

— Дивна?.. У чому?

— Хіба ви нічого не помітили?

— Нічого особливого. Зрештою, вона завжди була трохи дивна. З'явилася як звичайно і щезла, наче вітер.

Канае раптом зміркував, що сказав зайве. Адже Аяко може подумати, що Мотоко часто до нього навідується. А насправді вона рідко в нього бувала. І тому її вчорашній прихід справді-таки здивував його. Раптом у його пам'яті на тлі вчорашніх вражень від дивної поведінки Мотоко зринув спогад про колишні, але такі ж несподівані її вчинки. „Така вже вона, ця Мотоко. Зовсім не схожа на Аяко”, — подумав Канае.

Злегка схиливши голову набік, Аяко Аймі дивилася на нього так довірливо, що Канае відчув докори сумління.

— Як на вас, Аяко-сан, то що в ній було такого дивного? Вона вам що-небудь сказала, коли повернулася додому?

— Лише те, що була у вас. І ще радила й мені провідати вас. Бо, мовляв, у вас похмурий настрій.

— А я гадав, що в мене настрій непоганий. — Канае провів рукою по обличчю і силувано всміхнувся. — Отже, ви прийшли довідатися про моє здоров'я тому, що вам так веліли?

— Вибачте, що завітала з порожніми руками.

— Байдуже, Аяко-сан, ви неймовірно простодушні.

На обличчі дівчини з'явилася розгублена усмішка.

— Я тільки вирішила розпитати про Мотоко-сан. Оце й усе. Я довго у вас не затримаюся.

— Ну чого вам поспішати? Ви так рідко буваєте в мене. А якщо й зайдете, то лише з якогось приводу. Може, чаю вип'єте? Якщо не будете грітися, то я поставлю на плитку чайник.

— Будь ласка. Я зовсім не змерзла. А ви, Сома-сан, часто працюєте в цій кімнаті? Вам тут не холодно?

— Який же це холод?.. Тим паче для мене. Адже я родом з Хоккайдо. Тут не холодніше, ніж у вашій майстерні.

— Там хоч грубка можна затопити або зігрітися біля котацу [8]. До речі, ви нас обминаєте останнім часом.

— Все зайнятий

— Романом?

Аяко перевела очі на розгорнутий блокнот. „Учора ввечері те саме спитала Мотоко”, — згадав Канае. Мотоко Моегі ніколи не церемониться, а тому він хвилювався: що, коли вона прочитає його записи. Однак зараз Канае був певен, що Аяко чогось подібного не робитиме. І справді, її погляд уже перескочив з блокнота на чайник. У поставі дівчини відчувався смуток. Канае дивився на неї і в нього защеміло серце. „Я люблю її… Та й вона не байдужа до мене… Вона м'яка, лагідна й чуйна… Тільки-но здогадалася, що з подругою щось коїться, як одразу прибігла з розпитами. Якби я з нею одружився, то навіть злидні не перешкодили б їй бути дбайливою, люблячою дружиною. У нашій сім'ї панував би мир і злагода. Якби я ось зараз сказав їй все це відверто, вона зашарілася б, завагалася, та кінець кінцем погодилася б. Тільки от…”

Запихкав чайник. Канае переставив його на столик, з коробки з-під мандаринів вийняв бляшанку чаю, чайничок для заварки й чашки. Все інше взялася робити Аяко. Канае стежив, як дівчина наливає чай, і думав собі: „Яка то вона хазяйновита!” Хоч вона була молодша і за нього, і за Мотоко, та, здавалось, заміняла йому матір. Було в ній щось не просто жіноче, а таки материнське. І йому пригадалася його мати, яка на далекому Хоккайдо, мабуть, турбується тим, що її син ніяк не порадує її невісточкою. Аяко напевне сподобалася б матері. Навіть незважаючи на її минуле. Напевне сподобалася б…

— На жаль, крім чаю, нічим вас пригостити.