Острів Смерті, стр. 26

„…лікарні, де їм подано медичну допомогу, але стан їх критичний. Просимо повідомити родичів і негайно приїхати. Передмістя Хіросіми, лікарня Фуцукаматі”.

Канае дивився на телеграму й не вірив своїм очам. У голові не було жодної думки.

— Сома-сан!

Він опам'ятався. Зиркнувши на бліде обличчя старої Нісімото, раптом пригадав, що з ним відбувається. „Канае, тримайся! Ти ж мужчина!” — дорікнув він собі й навмисне голосно промовив:

— Нічого страшного. Вони ж живі!

Господиня раптом стиснула обома руками його руку з телеграмою. Її тремтіння передалось і йому.

— Цього ще не вистачало…

У її очах забриніли сльози. Канае посадив стару на порозі їдальні, сам сів поруч. І тоді ще раз глянув на телеграму.

— Термінова?.. Сьогодні зранку їх виявили й одразу помітили в лікарню Фуцукаматі. Ви не знаєте, де це?

— Гм, я…

— Я так гадаю: якщо лікарня в передмісті, то треба їхати до самої Хіросіми. Я теж поїду…

— Поїдете?

— Звичайно. Тільки ось тут сказано, що треба повідомити когось із родичів. У Мотоко-сан є хтось, з ким можна було б зв'язатися?

— Вона казала, що вся її найближча рідня загинула в Хіросімі, і начебто залишився живим хтось із далеких родичів, але я про нього нічого не знаю.

— Як же бути? Може, в Аяко-сан є батьки?

— Є. Я маю їхню адресу.

— Це десь на березі Сумідагави. Принаймні я так чув. Її батько нібито лікар.

Стара Нісімото добула з шухляди комода якийсь папірець. Канае переглянув його і запхав разом із складеною телеграмою в записник.

— А тут і номер телефону є. Зайду я в ту амбулаторію Аймі та спитаю, чи хто зі мною поїде. Здається, Аяко-сан порвала з батьками.

— Начебто. І цілком покладалася на Мотоко-сан. А та, кінець кінцем, теж до неї прив'язалася. Я чомусь боялася за Мотоко-сан, але подумала: коли з нею Аяко-сан, то нічого не станеться — і заспокоїлась…

— Не треба впадати у відчай. їх напевно врятують. Учора вночі вони щось випили, а вранці їх виявили. Досить скоро. А коли так, то все якось обійдеться.

— Ви так гадаєте?

Щоб підбадьорити господиню, Канае видушив із себе усмішку, а тоді енергійно встав.

— Ну то я йду. Треба поспішати, бо я не знаю розкладу руху потягів.

— Ой, завдали вам такого клопоту…

Канае рушив до виходу, але перед дверима мимоволі глянув на сходи, що вели на другий поверх.

— Нісімото-сан,— озвався він до господині, що, видно, залишилася в їдальні,— я ще раз огляну їхню кімнату. Вчора я там уже був, та, може, цього разу знайду якусь записку.

І, не чекаючи на відповідь, Канае, мов шалений, побіг нагору.

УЧОРА

Подумки обзиваючи себе дурнем, Канае й того вечора навідався до Нісімото. Він не надавав особливого значення відсутності дівчат, а тому не переживав так, як учора, коли ще з провулка не побачив світла у вікнах другого поверху. „Якщо вони вирушили в подорож учора вранці, то повернуться не раніше, як післязавтра, в неділю” ,— подумав він.

— Я знову прийшов. А їх усе немає? — ще на ґанку спитав він стару господиню. У порівнянні з ним, бадьорим, Нісімото мала ще більш стривожений вигляд, ніж учора.

— От добре, що ви завітали! Я чомусь не знаходжу собі місця.

Заходячи в їдальню, Канае запитав:

— А де Ген-тян?

— Уже спить.

— Так рано? Я прийшов ненадовго. Мабуть, вони поїхали кудись на екскурсію й завтра пришлють листівку.

Канае всівся зручно на дзабутоні і смакував чаєм.

— Сома-сан, ви самі живете в пансіоні? — спитала Нісімото.

— Орендую одну кімнату в великому будинку.

— А де харчуєтеся?

— В місті. А що таке?

— Певно, сумно одному? Дивлюся, з яким смаком п'єте цей виварений чай і жаль мені вас.

— То, може, й ви хочете висватати мені наречену?

— Та ні, сватання — діло клопітне. Я тільки подумала, що ви з Аяко-сан були б чудовою парою.

— З Аяко-сан?

Канае Сома відчув, як раптом запашіли його щоки.

— Аяко-сан, така лагідна й турботлива, гадаю, була б вам доброю дружиною. Коли бачу, як вона дбає про Мотоко-сан, то ловлю себе на думці, що такої серйозної дівчини в наш час не знайти. Але ж так не може тривати вічно. Вони допомагатимуть одна одній і начебто будуть задоволені, та хто може сказати, доки? Мотоко-сан має улюблене заняття й може жити одиначкою, а якщо Аяко-сан не вийде заміж, то змарнує своє життя. Бо що не кажіть, без пари жінка не може бути щасливою.

— А чого б вам не прочитати цю проповідь Аяко-сан? Ви трохи помилилися адресою.

— Так якби ви зацікавилися нею, вона відповіла б вам взаємністю.

Стара пророкувала з таким великим знанням справи, що Канае, розуміючи нездійсненність того пророцтва, аж стрепенувся. „Нісімото-сан багато чого не знає” ,— подумав він, а вголос проказав:

— У мене таке враження, що вони до смерті будуть разом.

Лагідна усмішка раптом щезла з обличчя господині, і воно спохмурніло.

— А все-таки куди вони подалися? Якби хоч це знати, то було б спокійніше на душі.

— Їхні кімнати ви оглядали?

— Ні.

— То, може, підемо нагору і я окину їх поглядом?

Канае легко встав і першим рушив сходами нагору. Повернувши два вимикачі в коридорі, відчинив двері в майстерню.

Освітлена яскравою електричною лампочкою майстерня здавалася дуже просторою. Цьому сприяло те, що всередині все було прибрано. „Небачений порядок” ,— здивувався Канае і зразу відчув, як по тілу пробіг холодок. Посередині майстерні завжди стояв мольберт, стіл і стілець, на підлозі валялися якісь речі, а зараз усе це розмістилося під стіною поряд з програвачем. „Усе це — робота Аяко-сан” ,— здогадався Канае. Впадали в око голі, брудні стіни, без картин. Полотна, одне на одному, стояли внизу на підлозі, обернуті лицем до стіни. Канае зиркнув на кілька з них — вони були замазані білою фарбою. Тепер холодок заповз у саме серце.

— Щось узнали? — озвалася від дверей господиня.

— Нічого. Все чисто прибрано. Огляну ще жилу кімнату.

Канае відсунув перегородку між майстернею й кімнаткою в японському стилі. У ній було темно, і це навіювало лихі передчуття. „Як же це так? Я ж таки вмикав світло”, — подумав Канае і здогадався, що всередині є ще один вимикач.

І ця порожня кімната вражала похмурістю. Ковдра з яскравою розцвіткою над котацу не пасувала до неї. Знайомі здавна меблі — невеликий комод, буфет для чайного посуду, книжкова шафа — мали непривабливий вигляд. Канае оглянув усі шухляди комоду, але, нічого особливого не знайшов. Зрештою, він навіть не знав, чого шукає. Наостанок Канае зирнув у шафу — на верхній полиці лежали старанно складені постільні речі, на нижній — невелика скринька.

— Нема нічого. Неприємно, ніби роблю обшук,— сказав він, зачиняючи шафу. Господиня все ще стояла біля перегородки.

— І навіщо вони так прибрали?

На таке запитання стара не могла дати розумної відповіді.

— Може тому, що Аяко-сан любить чистоту? Мотоко-сан геть усе розкидає, а сердешна Аяко-сан за нею прибирає,— сказала Нісімото і вийшла з майстерні.

Уже під дверима Канае ще раз уважно оглянув кімнати, і раптом йому пригадалось, яке обличчя було в Аяко, коли вона позавчора у нього начебто хотіла в чомусь звіритись, але не наважилася. Того вечора вона повернулася сюди наступного ранку, тобто вчора, разом з Мотоко кудись поїхала. Тоді ж таки підмела кімнати і все прибрала. „Як це сталося, що вони ні сіло ні впало вирішили мандрувати? І якщо про цей намір вона знала раніше, то чому того вечора нічого мені не сказала? Адже Аяко-сан здогадувалася, що я не байдужий до неї…”

Канае знизав плечима й зачинив двері, потім повернув обидва вимикачі в коридорі й поплентався вслід за господинею вниз.

ПЕРЕД ПОЛУДНЕМ

Одним духом Канае подолав сходи і штовхнув двері майстерні. При запнутих вікнах усередині було напівтемно. Канае поспішив одслонити завісу, і в порожню кімнату полилося несміливе бліде світло похмурого зимового дня. „Я ж був тут учора ввечері! Як же я не завважив, що отакий порядок тут не нормальний?” — стоячи біля вікна й оглядаючи майстерню, думав він. Голі стіни, приставлені до них лицем полотна, замазані набіло, складені в коробку фарби, палітра, вазочка для пензля, мольберт. З підлоги по ногах Канае знову почав підніматися знайомий від учора холодок. І чого це він усього цього не помітив? Канае перевів погляд на суміжну кімнатку: перегородка була відсунута. але при запнутому вікні й тут панувала напівтемрява. Канае відслонив завісу і взявся гарячково чогось шукати, а чого — й сам не знав. Заглянув у шухляду трюмо. Йому здалося, ніби вчора він у ній копався, та хіба можна вірити пам'яті, коли ти сам не свій? Руки Канае машинально обмацували комод і буфет, а в голові снувалося щось зовсім інше. „Що мені недавно спало на думку?.. А-а, пригадую: ще в коридорі я подумав, що саме тут треба шукати записку, якщо вона взагалі є”. Та в шухлядах листа не було. Канае ще раз окинув майстерню неуважним поглядом. „Час не жде. Якщо в передмісті Хіросіми дівчата спробували отруїтися, то зовсім не обов'язково, щоб у домі Нісімото вони залишили передсмертного листа. Тож замість того, щоб тут чогось шукати, треба якомога швидше їхати на місце нещастя” ,— наморщивши чоло, думав він і, немов заворожений, перебігав очима по майстерні. Голі стіни, повернуті до стіни полотна, коробка фарб і палітра на столі, стілець, програвач, пластинки… „Цікаво, котру з них слухала вона востаннє?”