Острів Смерті, стр. 23

… Окремі зойки злилися в суцільний, як тиша, гомін, та навіть на його тлі вона виразно почула той слабий голос. Почути людський голос серед такої руїни — це було щось неймовірне. Він зворушував, бо нагадував про існування людей. „Пробач, але води тут нема”,— відповіла вона. Їй здалося, що завдяки цьому вибаченню вона знову стала людиною. Покалічений люд навколо неї, шукаючи порятунку й рідних, поволі вмирав. Час порушив свій рівномірний біг, і тому люди не просто поступово змінювалися — вони від самого початку були мертві і тепер ішли обпалені, вкриті шматками людської шкіри. Оглядаючись навколо (навіть крізь стулені повіки проникало в очі це жахливе видиво), вона розуміла, що заради себе і своїх близьких треба якомога швидше звідси тікати. Тікати, щоб не вмерти.

І вона поспішила, відчуваючи, як від тягаря мало не відриваються руки і тим самим вертають її до свідомості. А тим часом дівчинка тіпнулася і, відвернувши вбік личко, більше не ворушилася. „Що сталося?” — закричала вона і глянула на її мертве обличчя.

Вона відчула сором за те, що надумала тікати, аби врятуватися. А разом з ним прийшов і страх. І відчуття самотності. „Чому я хотіла врятувати її?” — міркувала вона. Про що думала, докладаючи неймовірних зусиль, щоб витягти її з-під руїн заваленого будинку? Жаліла? Жахалася? Ні, тоді їй здалося, ніби це вона сама стогне під балкою. „Це мене душить немилосердний тягар, а допомогти нікому”, — раптом подумала вона і кинулась до дитини, застогнавши від власного болю. А хіба це не вона сама просила води, але, не дочекавшись її, померла?

„Ні, я не померла”,— прошепотіла вона і встала. Оглянулась навколо. Була сама, як палець. Її охопило нестерпне відчуття самотності, властиве тільки людям…

„А куди ти підеш?” — запитала я. „Куди-небудь” ,— м'яко відповіла Ая-тян. „Тобі ж нема куди йти. Перестань думати про такі дурниці”.— „Ну що ж, хай буде по-вашому”.— „Це ж скандал, якби ти пішла з дому,— вела я сердито.— Тільки через те, що я замазала якусь там картину. Я ж можу намалювати іншу” .— „Це правда? — спитала Ая-тян, пильно вдивляючись мені в очі.— Якби ви стару картину знищили, а замість неї нову намалювали… Але ж ви так не думаєте. Ви закрили переді мною свою душу. Виходить, марно жили ми разом? Отже, не було в цьому жодного сенсу? Ось тому я й вирішила піти з дому. Досі ви мені допомагали, а тепер я сама даватиму собі раду”.

Я слухала Ая-тян мовчки. Я могла б покепкувати: „Ну й придумала!” Могла б сказати: „І ти вважаєш, що розумієш інших людей?”. Або запитати: „А що значить прожити недарма?”. Але я промовчала. Жіноче зображення в дзеркалі дивилося на мене зневажливо. Вихлюпнувшись з глибини мого єства, воно тепер збігалося з моїм образом у дзеркалі.

ПЕРЕД ПОЛУДНЕМ

Небо було похмуре, як і настрій Канае. Тепер він йшов у зворотному напрямі до станції державної електрички тією ж дорогою, що й недавно на роботу. Людей було мало, а тим паче таких, що рухалися з ним у той самий бік. На головній вулиці мимо нього проїжджали на малій швидкості порожні таксі. Відчуваючи у ногах холод, він так поспішав, що, здавалось, і автомашиною його не здоженеш. „Телеграми бувають усілякі. Нема жодного сумніву, що телеграма від них. Щось сталося з ними. Щось трапилось з одною. Телеграму послала друга. Та що сталося? Може, їм забракло грошей на дальшу подорож? А може, хтось покалічився? Або…— Канае урвав свої здогади, та в його вухах усе ще звучав стривожений голос Нісімото.— Та, мабуть, нічого страшного,— переконував він себе.— І все-таки не можна гаяти жодної хвилини”. Канае зупинився і чомусь звів очі на захмарене небо. У його пам'яті виринуло розгублене обличчя Аяко Аймі. Раптом він щось вирішив й оглянувся назад. Як на зло, порожнього таксі не було видно. Канае переклав портфель у ліву руку, а праву підняв, очікуючи машини. „І, все-таки, що сталося? Нісімото-сан знала, що я по горло зайнятий і все одно сказала: „Приїжджайте скоріш!” Значить, справа непроста”. Наближалося таксі, і Канае замахав рукою.

— До Ікебукуро. Спочатку до Нісігуті, а далі я покажу. Тільки якнайшвидше, будь ласка,— попросив він, просунувши голову в машину.

Дверцята хряснули, і таксі зірвалося з місця, відкинувши Канае на спинку сидіння. Вмостившись зручніше, він поклав збоку портфель з верстками, які ще треба було доставити авторові — Сінсаку Йосіді. „Навіть Сімма, що не любить, коли плутають особисте із загальним, і той, мабуть, не дорікне мені, що я дозволив собі зайву розкіш — узяв таксі. Сімма не раз повчав, що так їздити в особистих справах — зухвальство. А тому редактори користуються цим транспортом у крайніх випадках. Тим більше, що з оплатою на відрядження завжди скрутно. Не кажучи вже про сьогодні, адже зарплата двадцять п'ятого. Мабуть, сьогодні у бухгалтерії перед Бісікі-саном буде довжелезна черга за авансом. Він зиритиме на кожного поверх окулярів, ніби питаючи, на що підуть ті гроші, і шморгатиме носом. І мені не завадило б дещо в нього випросити. Бо поки я уламаю Йосіду-сана на виправлення, надворі споночіє. Е ні, цього мені сьогодні не вдасться зробити”.

Ніби здригаючись від переляку, таксі обігнало іншу машину. „І чого це, коли спішиш (якби не спішив, то хіба сідав би в таксі?), у голову лізуть усякі дурниці? — міркував Канае, силкуючись забути і Бісікі-сана, і Йосіду.— З версткою можна почекати, найголовніше зараз — дізнатися, що в телеграмі. А втім, коли зміст її невідомий, то чого квапитися?” Канае обмацав кишені й вийняв пачку цигарок. Запалив одну. „О, що за день! Навіть якщо в цій телеграмі нема нічого страшного, то Йосіда жде”. Цигарка не смакувала. „Хто з них дав телеграму? Невже хтось захворів? Їх не було вдома ні вчора, ні позавчора. Позавчора вранці кудись вирушили. А мене не повідомили”. Канае погасив цигарку. На душі було прикро. „Невже вони вважали, що на мене не можна покластися? А я думав, що принаймні Аяко-сан мені довіряє”. Канае згадав її великі очі — такими вони були, коли вона скаржилася. І холодний, зневажливий погляд Мотоко.

— Їдьте цією вулицею,— звелів він шоферу, втупившись у переднє скло. Здавалось, місто задубіло від холоду. Незабаром таксі опинилось у провулку. Канае відчув, що йому почало забивати дух.

— Отут, коло бакалійної.

Він розплатився і вийшов з машини. Під крамницею видніла телефонна будка, з якої, напевно, дзвонила Нісімото. Червоний колір будки чомусь навівав передчуття лиха. Канае наддав ходи. Навпроти показався знайомий дім Нісімото, схожий зараз на безлюдну руїну. Вікна другого поверху були запнуті. Канае відчинив хвіртку і за одним стрибком уже був на ґанку. Натиснув на кнопку дзвінка. Почувши всередині шерех, гарячково сповістив:

— Це я, Сома!

Двері відчинились, і показалася господиня. Було так темно, що її обличчя годі було розпізнати.

— Скажіть, що сталося?

— Як добре, що ви прийшли. Заходьте.

— Що за телеграма? По телефону я не дочув.

Поки гість роззувався, Нісімото зникла в їдальні, а коли підходив до порога, то вже чекала його. Канае помітив, що її рука, простягнута до нього з аркушем паперу, тремтіла.

НАВЕСНІ, ДВІСТІ ВІСІМДЕСЯТ ДНІВ ТОМУ

— Ще раз заглянули? — спитала Мотоко, і Канае трохи знітився.

— Я подумав, що в суботу пополудні обов'язково застану вас удома.

— У вас теж сьогодні короткий робочий день?

— У видавництві? Та начебто. Правда, коли роботи завал, то і в суботу доводиться працювати допізна. А буває, і в неділю.

— Видно, ви серйозний редактор.

Канае відчув у тих словах деяку іронію, але тепер Мотоко вже не здавалася йому такою неприступною, як першого разу.

— Аймі-сан нема?

— Мабуть, скоро прийде. Ви що, з нею хотіли зустрітися?

— Та ні. У мене до вас діло. Ще раз вирішив просити вас про ту обкладинку.

— Це що, примха? — спитала Мотоко й повернулася до мольберта. Вважаючи, що заглядати на розпочату картину нечемно, Канае підійшов до вікна й подивився надвір.