Острів Смерті, стр. 121

…Вона зупинилася, а потім рушила, обережно переступаючи через купи гарячих головешок, черепиці й каміння. Щось підказувало їй, що це — згарище рідного дому. Вулиці, обплутані павутинням дротів, що звисали з покручених телеграфних стовпів, залізні кістяки знайомих будинків, відкрита панорама далеких гір на заході — все це підтверджувало, що вона не помиляється, але цілковитої певності вона не мала. Тепер ні на що не можна було покладатися. Коли той привітний солдат запрошував її сісти на автомашину, вона здогадувалася, що її домівка згоріла. Але їй треба було пересвідчитися в цьому своїми очима.

Вона оглянулась довкола. Над давно знайомим пекельним краєвидом панувала дивовижна тиша. Це був світ мертвих речей і диму. Здавалось, стогін покалічених і зойки приречених на смерть разом з чорними хмарами піднялися на небо. Застигши на одному місці, вона вдивлялася в силуети далеких гір. Сонце хилилося до заходу.

Раптом вона глянула під ноги і їй аж дух забило: зовсім поряд лежав труп, настільки обгорілий, що його важко було відрізнити від землі. Маленький труп чи то хлопця, чи то дівчини. Одяг на ньому перетлів, обпалилась і шкіра. „Бідолашна!.. Ні, це не моя сестра,— прошепотіла вона.— Мати з сестрою врятувалися. Напевне десь знайшли собі притулок”. І в цю хвилину їй знову пригадалася дівчинка, що вмерла на її руках. Тоді вона навіть не видобула із себе слів співчуття. „Якщо зараз я так сказала, то це означає, що я — не річ, а людина, що я не здамся й відшукаю матір із сестричкою”.

Зненацька в густих чорних хмарах утворився просвіт, і крізь нього на землю полилося якесь дивне світло, схоже на проміння яскраво-червоного сонця. В ту ж мить маленький труп криваво спалахнув — так, наче вона його підпалила, а разом з тим урвалася тиша, і страшний зойк ринув на неї з усіх боків…

Чому Ая-тян не розуміє, що найсуттєвіше в людини — це душа? Вона мені сподобалася не своєю вродою чи лагідністю, а зовсім іншим. Замкнута в собі, я зустрілася з людиною, душа якої мене привабила, бо я тішила себе надією, що вирвуся із своєї в'язниці. Але ж і Сома-сан зацікавився мною, він договорювався до того, що, мовляв, над моїми картинами витає моя душа, але не здогадувався, що в моїй в'язниці все гине. Зблизившись з Ая-тян, я йшла назустріч смерті, а в той самий час і Сома-сан упадав коло мене, тож я показала йому колоїдні шрами на спині — щоб знав, якими бридкими кольорами розмальована моя душа, яким химерним узором помережана. Я хотіла застерегти його. Цій лякливій, розгубленій людині, що судить про життя на підставі власних міркувань, треба було продемонструвати сліди, залишені на моїй душі нечистою силою. І справді, йому стало страшно, а завдяки страху він зміг утекти з моєї в'язниці. Після того я завітала до нього на квартиру, і хоча нас було тільки двоє, а наші сплетені докупи тіла повалилися на ковдру, він з переляку думав тільки про втечу. Нерозумний! А от Ая-тян я ні разу не показувала шрамів. Не відчувала потреби. Бо тоді вона жаліла б мене, а я це ненавиджу. Тож і сьогодні я не відступлю від правила. „Ая-тян, навіть перед смертю я не зроблю винятку. Спочатку ти скупайся. Я не покажу тобі своєї спини й не бачитиму твоєї наготи”,— озвалася я. Ая-тян мовчки кивнула й вийшла з кімнати. Я залишилась сидіти в плетеному кріслі. „Правда, так краще?”— запитала я й о г о.

Несподівано мені сяйнула думка: „А що, якби я от зараз тут померла? Поки Ая-тян нема. Покоївка ще не принесла пива, але на столі стоїть чайничок, чашки й термос. Якби я проковтнула таблетку, настав би кінець. Може, Ая-тян відмовилася б від свого попереднього наміру, якби дізналася, що я використала всю отруту. Певно, так було б краще. Якщо я її люблю, то чому б не залишити її серед живих? Навіщо тягти за собою? Досить моєї смерті”. За скляними дверима пішов сніг. Я вже збиралася вставати за таблетками у валізі, але збагнула: Ая-тян, прийшовши з ванни, помітить, що її одурено, і негайно викличе лікаря. Ні, так не годиться. Нічого з цього не вийде, тільки сором буде. Я знову відкинулась на спинку крісла. „кщо ти її любиш, то не відпускай від себе”— підказало в о н о.— „Зрозуміло”,— відповіла я невеселим голосом, дивлячись на кружляння сніжинок за шибками дверей.

ПЕРЕД СВІТАНКОМ

Хтось витягує Канае, схопивши за плече, з бездонного темного моря. „Мене рятують”,— швидко усвідомлює він і відчуває, що навколо потроху світлішає. Нарешті його тіло виривається на поверхню. Рука рятівника ще сильніше стискає його плече.

— Ви чуєте?..

Вистромивши голову з води, Канае робить глибокий вдих. Ну от і добре. Хтось безперестанку звертається до нього. „Виходить, я тонув?” — думає він. Чиясь рука все ще трусить його. Канае розплющує очі — проти світла бачить над собою чиюсь голову.

— Ви чуєте? Вставайте!

Його очі звикають до нової обстановки, і він пізнає провідника.

— Ви прокинулися? Незабаром Хіросіма. Готуйтесь до виходу.

— Спасибі. А я так міцно спав.

Поки Канае дякував, провідник повернувся й зник за дверима. Стрепенувшись, Канае насамперед глянув на годинник. До половини п'ятої залишалося небагато. Якщо потяг рухається за графіком, то всього через десять хвилин прибуде до Хіросіми. У вагоні почувся людський гомін, стало тісно — пасажири складали багаж. Підвівшись, Канае оглянувся, щоб пересвідчитись у правильності свого здогаду, а потім рушив до туалету. В умивальнику сполоснув обличчя холодною водою. Щоправда, сонливість уже й так пропала, а нерви незвично напружилися. Він увесь тремтів, наче від лихоманки. Навіщо він заснув? Адже ж нагадував собі, що спати не можна. Умившись, Канае глянув у дзеркало— власне обличчя здалося йому чужим. Раптом його знову охопило дивне відчуття — те саме, що переслідувало його вві сні. Вагон гойдало, тому обличчя в дзеркалі почало втрачати чіткі обриси, ставало примарним.

Намагаючись зберегти рівновагу, Канае неспішно вернувся у своє купе. Готуватися до виходу? Це ж так просто. Він заглянув у портфель. Все було на місці. Два дорогоцінні блокноти: одного з них Канае читав уважно всю дорогу, другий, із написом „Work in progress”, лежав зайвим тягарем. Одна книжка, за цей час ні разу не розкрита. Верстки „Шляху до миру” в великому конверті з грубого паперу. Невеличкий розклад руху поїздів. Ото й усе. Канае зняв з гачка пальто й одягнувся. На цьому підготовка до виходу скінчилася. Раптом він згадав про цигарки й закурив. „Навіть про куриво забув”,— здивувався він. Тютюн смердів смолою й зовсім не мав смаку.

Все тіло Канае проймав дрібний дрож. У вагоні не було холодно, ба навіть навпаки — надто тепло. Мабуть, парове опалення погано відрегулювали. Невже холод виповзав з душі? „Я боюся. Мені страшно”,— подумав Канае. Але чого зараз боятися? Вже давно доля все вирішила. Її рішення не зміниться.

Поїзд потроху сповільнював швидкість, колеса різко скрипіли на роз'їздах, які уявлялися Канае плетивом гілок. А де дівся сніг? Видно, тепер поїзд уже був на станції, бо ледве повз. Канае викинув цигарку і, схопивши портфель, підвівся. Оглянувся на насиджене місце й рушив з іншими пасажирами до дверей. Позираючи на схему залізничного маршруту, пройшов у тамбур, де вже стояло кілька чоловік. Було чути, як хтось біжить по платформі. Канае й не помітив, як поїзд зупинився.

Передній пасажир відчинив двері, і в вагон дмухнув холодний вітер із снігом. Виходить, і тут він падає. Яскраво освітлена платформа здавалась пустельною. Хвилинна стрілка станційного годинника якраз пересувалася з цифри 4.36 на 4.37.

— Хіросіма! Хіросіма! Пересадка до Куре!..— лунало з гучномовця.

Невже щось сталося з його слухом? Слово „Хіросіма” звучало в його вухах як „Сіносіма” [56]. Канае здригнувся і заквапився до турнікета, обганяючи інших пасажирів, а вслід йому гучномовець настирливо повторював:

— Сіносіма! Сіносіма!..

Віддавши квиток контролеру, Канае поспішив через зал для пасажирів надвір. Раптом йому згадалося, що він давно не мав ні ріски в роті, та не було часу для пошуків закусочної. На площі перед вокзалом було ще темно. У повітрі кружляли сніжинки. На землі снігу було начебто небагато, але верх автомобіля на зупинці таксі білів. „От добре!” — зрадів Канае й побіг зайняти чергу. Чекати майже не довелося.