Острів Смерті, стр. 12

— Сома-кун!

Канае стрепенувся. На нього був звернутий погляд головного — страшний, але без іронії й самозречення.

— Слухаю. Що таке?

— Ти читав верстку?

— Та начебто… В усякому разі, рукопис я добре знаю, а тому другу верстку читав не зовсім ретельно. Однак…

— Не виправдовуйся. Чи не здалося тобі слабим оце виправлення в першій верстці — мовляв, „треба домагатися суверенного права на захист миру”?

— Ну що з цим можна вдіяти? На думку Йосіди-сана, це місце йому вдалося.

— Вдалося? Та про яке суверенне право на мир може йти мова в окупованій країні? Хіба можна назвати вільним пса, що крутить хвостом перед хазяїном? Ось у чому питання. Цю проблему слід копнути глибше, тоді цей уривок буде чогось вартий. Бо хіба написане з такою сором'язливістю кого-небудь запалить?

— Але ж професор Йосіда вклав сюди всю свою майстерність. На більше він не здатний. Бо він людина поміркована, що перебуває в полоні реформістських ідей.

— Справді… Але ж він і знавець проблем війни і миру, не позбавлений здорового глузду. Тому саме його ми попросили висвітлити загальні питання. Жаль тільки, що він сформулював такі мляві висновки.

— Однак я гадаю, вимагати від нього більшого — нерозумно. Я не хотів прискіпуватися до рукопису, тому попросив його внести потрібні виправлення в першу верстку. А він як розсердиться! Коли я сказав, що це не моє прохання, а ваше, то він мені: „Чого ж ти пхаєш сюди носа? Хіба головний сам не може прийти й усе зі мною погодити? І за кого він мене має?..”

Постукуючи червоним олівцем об стіл, головний не відводив очей від верстки, а на його обличчі немов було написано: „Неприємна новина, та що поробиш? Наполягати на своєму чи змиритися?”

У Канае поволі псувався настрій. „Коли так, то з цього нічого доброго не вийде — міркував він.— Бо іншого такого впертого, як Сімма, нема на світі. Схилити його на компроміс майже неможливо. На що вже непіддатливий директор — та й то до Сімми йому далеко”.

— Ні, так не годиться! — виніс присуд Сімма.— Треба, щоб автор оце переробив. І оце. Постарайся як слід усе йому пояснити. Нам не потрібен солоденький рукопис, який нікого не зачіпає за живе. Хоч би там що, а він мусить зрозуміти, що мир нам не принесуть на тарілці, його треба вибороти.

Головний черкнув олівцем на одній сторінці верстки, потім на другій. „Ого! — жахнувся Канае, стежачи, як збільшується число покреслених сторінок.— Може статися, він забракує все написане й вимагатиме докорінної переробки”. Плетиво червоних ліній густішало, подекуди на берегах з'являлися знаки запитання. „Нав'язувати свої поради університетському професорові й публіцисту, такому, як Сінсаку Йосіда,— на подібне здатен тільки Сімма. Нема чого й казати, така безрозсудність в роботі неприпустима. Та от біда: все це окошиться на мені як на представникові видавництва”.

— Віднеси йому верстку. Нехай швидко її переробить. Скажи, що статті співавторів уже повністю відредаговано.

— Гаразд.

— Отже, домовилися?

— Спробую все зробити.

— А як там з художнім оформленням? Хто його робить?

— Мотоко Моегі.

— Малюнків ще нема?

— Здається, вона працює над обкладинкою, але ще нічого мені не передала. Гадаю, що за нею діло не стане. Правда, останніми днями вона кудись поїхала…

— Ти і її поквап. Бо цю книжку ми планували видати торік до річниці атомного бомбардування, а відтоді пролетіло мало не півроку. Треба мати на увазі, що такі книжки, як „Шлях до миру” — сезонний товар.

На обличчі головного майнула глузлива і зловісна посмішка. „Шлях до миру” — доступний широкому загалу посібник з проблем захисту миру, замовлений Сінсаку Йосіді, мав бути випущений навесні минулого року, а його редагування мало лягти на плечі Канае, новачка в таких справах. Однак через велику зайнятість професор Йосіда не подав вчасно рукопису, і оскільки завзяття, з яким він почав цю працю, мало-помалу згасло, то довелося змінити видавничий план: доручити написання окремих розділів книжки кільком публіцистам, а Сінсаку Йосіді залишити формулювання підсумкових положень. Та все одно до закінчення книжки було ще далеко. Перед очима Канае виринуло нервове, змарніле обличчя професора Йосіди. „Щоб ти знав, коли в людини є совість, то написати книжку не так легко”. Совість? Ніби для цих людей боротьба за мир не була своєрідним бізнесом!

— Ну, йди,— сухо звелів головний і підсунув ближче до Канае верстки — першу і другу. Запхавши їх у конверт, той уже збирався виходити, як головний гукнув:

— Сома-кун!

— Слухаю.

— А на роботу не запізнюйся. Вранці директор робив перекличку. Я сказав, що ти в друкарні.

Обличчя головного нараз розплилося в лагідній усмішці, і Канае, сповнений мовчазної вдячності, злегка опустив голову. Іноді — мабуть, визначаючи день за „Книгою змін” [16], з якою був добре обізнаний,— рівно о дев'ятій директор збирав підлеглих і виголошував їм нотації. На роботу приходив завжди по восьмій і читав священні буддійські книги. Кожний, хто спізнювався, ризикував преміальними.

Канае вернувся до свого стола. Дівчата розносили чай. „Може, Сімма нічого не скаже, якщо закурю,— вирішив він і витяг куплену по дорозі на роботу і вже розпечатану пачку цигарок.— Нарешті затягнуся”.

— Ну, то в якому він гуморі? — озвався з-за сусіднього столика Куїма. На його обличчі немов було написано: „А я що казав!”

— Дав одкоша! Тепер мушу їхати до Йосіди-сана і падати перед ним навколішки.

— Шкода… А як же з другою версткою?

— Та що йому та верстка! Йому давай новий варіант! Бо той, згідно з законами „сімматрії”, багато в чому незадовільний,— намагаючись скаламбурити, Канае сьорбнув чаю і поклав конверт з верстками в портфель. Коїма, що сиділа через один стіл, не спускала з нього співчутливого погляду.

Нараз задзеленчав телефон і вона мерщій зняла слухавку.

— Алло! Видавництво „Роккон-сьобо”. Чи є Сома-сан? Є. А хто говорить?

Канае роздушив цигарку в попільничці і встав з-за столу.

— Сома-сан, вас до телефону! Якась Нісімото-сан…

Забута тривога раптом підкотилася йому клубком до горла, і Канае згадав, що дівчата кудись вирушили. Їх не було дома ні позавчора ввечері, ні вчора ввечері.

НАВЕСНІ, ДВІСТІ ДЕВ’ЯНОСТО ДНІВ ТОМУ

У кімнаті для засідань дим стояв стовпом, і навіть подмухи весняного вітру, який залітав у відчинене вікно, не могли його розігнати. Присутні мали втомлений вигляд: хто втупився заплющеними очима в стелю, хто, сплівши руки на грудях, впав у задуму, а хто знічев'я виписував карлючки на бланку. І тільки Канае Сома перебував у збудженому стані. Коли головний редактор сповістив схожим на журавлине курликання голосом, що редагування публіцистичної Сінсаку Йосіди покладено на нього, Канае трохи злякався, але не заперечував проти цього доручення. Бо раптом йому спало на думку, що нарешті в руки йде довгождана нагода.

— Треба ще вирішити питання з обкладинкою. У мене є пропозиція. — На бадьорий голос Канае дехто з присутніх підвів голову, дехто повернувся обличчям до нього.— Книжки наші завжди виходять у простенькому художньому оформленні. Часто мають надто скромний вигляд, ніби шкільні підручники, чи не так? Якщо цій книжці ми хочемо надати розголосу і зробити її бестселером, то, як на мене, її треба випустити в світ у гарній оправі. Кілька днів тому я побував на художній виставці з нагоди свята зеленого листя і відкрив підходящого живописця, якому можна було б доручити художнє оформлення книжки.

— А чи не скидатиметься вона тоді на роман? — спитав головний.

— Все залежить від того, що ми замовимо. Такий обдарований живописець міг би проілюструвати й роман, але нам, гадаю, треба замовити щось абстрактне.

— Як звати того живописця?

— Мотоко Моегі.

Ніхто з присутніх не знав такого митця. Хтось тихо спитав: „Що, це жінка?” — і Канае обурено заявив:

— А як жінка, то що, погано?