Острів Смерті, стр. 112

Чоловік шарпає двері тамбура. Знадвору вривається холодний вітер, і Канае здригається. Ще мить — і чоловік стрибає. Дощовик розправляється, мов пташині крила, лопотить і віддаляється. Поступово темрява гусне, і крил уже не видно.

„Невже це мені приснилося? — міркує Канае й мацає навколо себе руками.— Ні, це не сон. Той чоловік знайшов собі смерть, вистрибнувши на ходу з поїзда. Смертю засвідчив своє існування. Це факт. Але ж це можна було б зробити іншим способом. І не одним, а багатьма”. У цю хвилину Канае ловить себе на думці: „А кого або що шукаю я? Так далі жити не можна”. Він іде в темряві й роздумує: „Чого цей експрес мчить і тоді, коли припинили подачу електрики?” Канае знову опиняється перед тими злощасними дверима з матовим склом, що спалахує, мов фосфоресцентний екран. Візерунок на склі звивається, тремтить, як жива істота. Хтось сказав, що це його серце. Чиї це слова? В усякому разі, за ними щось ховається.

Під його поглядом двері поволі тануть.

— Вже пізно,— каже хтось.

— Вже нічого не вдієш,— вторить йому ще хтось.

— Що „пізно”? Хто ви такі? — кричить Канае й озирається. Двері тим часом зовсім розтанули, а на їхньому місці ледь-ледь проступають людські постаті. Вони оточують його й по черзі відповідають:

— Я — С.

— Я — Р.

— Я — Сакура.

— Я — водій таксі, що віз тебе до токійського вокзалу.

— А про мене, головного редактора, хіба ти забув?

— Я — хазяйка бару „Леда”.

Він розглядається — всюди знайомі обличчя. Не видно тільки того, кого він шукає.

— Що з нею? Де вона?! — надривно кричить Канае.

— Вже пізно.

— Вже війна.

— Всьому кінець.

— Більше ти її не побачиш.

Натовп розлітається, як листя від вітру, після чого перед очима Канае, як у кінофільмі, проходять вулиці, що поблизу видавництва. Під нічним небом панує цілковита тиша. Та несподівано з усіх будинків вискакують солдати в зелених мундирах, вони кудись біжать і кричать. Канае придивляється і бачить, що це жінки. Вони мчать стрімголов (за кимсь женуться чи хтось їх переслідує?), аж пролітають крізь стіни. Канае роздає їм брошуру „Шлях до миру”, хоча сам добре знає, що вона нікому не потрібна. Городяни вже давно порозбігалися. Тікають і солдати окупаційних військ. Від чого? Про це Канае лише здогадується.

Раптом темніє. Люди зникають. Над Канае висить тільки небо з довгастими хмарами, схожими на жовтуваті плями. Чи то денне, чи то нічне кволе світло снується навколо нього. Поступово яснішає. Водночас до вух Канае долітає слабкий посвист вітру й одноманітне зловісне рокотання хвиль. На майже чорному морі виринає ще чорніший острівець. То тут, то там до небозводу ліпиться пошарпане хмаровиння.

„Вже пізно!” — стогне Канае. Та несподівано його увагу привертає човник, що, гойдаючись на розбурханих хвилях, прямує до того острівця. На човнику Канае чітко розрізняє дві жіночі постаті. „От добре, що встиг”,— радіє він і кричить:

— Мотоко-сан!.. Аяко-сан!..

Але дівчата наче й не чують його. Вітер доносить їхню розмову:

— Ти на човні Харона. А Харон — це я.

— Та бачу.

— Ми пливемо до острова смерті. Звідти ніхто не вертається.

— Знаю.

— І все одно не відмовляєшся?

— Я готова робити все, що ви скажете. Однаково нам смерті не минути.

— Я подобаюсь тобі?

— Подобаєтесь. Настільки, що я ладна піти на смерть разом з вами.

— Ая-тян, я подобаюсь лише тобі.

Почувши це, Канае рішуче заперечує:

— Це неправда! Мотоко-сан, ви подобаєтеся не тільки Аяко-сан! І я люблю вас!

Та крізь шум хвиль його голос не долинає до дівчат. Канае бачить, як Мотоко стискає Аяко в обіймах, як раптом з їхніх тіл зникає одежа. Налитими кров'ю очима він вдивляється в тендітні руки, що ніжно гладять голу, оббризкану спину Аяко. „Я бачу те, чого не слід знати,— думає Канае.— Я наклав заборону на такі думки, закинув їх у найглибші закамарки пам'яті. Неймовірно, щоб вони були лесбійками. Бо тоді моя любов була б марною. Ніхто б її не прийняв”.

Саме в цю мить, наче підкинутий зором Канае, човен перевертається. Дівчата загойдалися на хвилях, як русалки.

— Я зараз урятую вас! Мотоко-сан, я врятую!

Відчайдушно працюючи руками й ногами, Канае пливе по липкій воді й нарешті досягає розслабленого тіла Мотоко. Її бліде обличчя обвиває волосся, схоже на водорості. Він шалено обмацує її плечі й груди. Та в цю хвилину до нього дотягуються руки другої дівчини.

— Рятуйте! Сома-сан, рятуйте мене…

„Але ж я можу допомогти тільки одній,— думає він.— Я не попливу з двома. Тільки з одною”.

Він бореться з хвилями, але м'язи сковує судома, а тіло Мотоко в його руках важчає. Канае захлинається солоною водою.

— Нічого не вийде! — кричить він і відбивається від простягнутих до нього рук.

— Сома-сан, ви…— благає кволим голосом Аяко.— Ви… ви…

Голос віддаляється. Руки й ноги Канае наливаються свинцем. Настає темрява, а в ній, ледь-ледь виблискуючи, погойдуються двері.

ВЗИМКУ, СІМНАДЦЯТЬ ДНІВ ТОМУ

Якщо людина вирушає в подорож тільки для того, щоб забутися, то в цьому розумінні зимова поїздка Канае на батьківщину була вдалою. В останню неділю грудня після вечері Мотоко показала йому в майстерні свою голу спину, а наступного дня до нього на квартиру навідалася Аяко і, немов сновида, хотіла його поцілувати. А ще через день, після генерального прибирання у видавництві, він раптом заквапився на вокзал Уено і став у довгу чергу, щоб купити квиток на нічний потяг до Хоккайдо, хоча влітку попереджав батьків, що на Новий рік не приїде в гості, бо зимова відпустка надто коротка, а крім того, потяги тоді переповнені. І все-таки Канае мало не втік з Токіо -здавалося, його щось переслідує. Сам же він вирішив, що його злякала поведінка дівчат. Справді-бо, протягом довгої подорожі йому пригадувалися то тендітні руки Мотоко, яка поряд з мольбертом хапливо скидає з себе чорний светр, то задеревіла постать Аяко, що, завітавши в гості, хилиться до нього, як у кінофільмі, демонстрованому із сповільненою швидкістю. Ці два образи не просто пригадувалися, а силоміць вдиралися в його свідомість, так що не було від них захисту. Водночас перед очима поставав то жахливий візерунок на шкірі під сліпучим електричним світлом, то безвиразне, як маска, обличчя, що не пасувало до тремтячого тіла в його руках. Та людська пам'ять помалу підпорядковується волі, нове враження пересилює попереднє, а надто неприємне. Тим-то наприкінці довгої, нудної мандрівки Канае найбільше й найчастіше думав про Аяко. „Видно, Аяко любить мене,— вирішив він.— На такий вчинок вона зважилася підсвідомо, брак грошей на подарунок чи підказка Мотоко тут ні при чому. Вона вибрала невинний привід для того, щоб виказати мені свої почуття. Але я тоді здивувався і не спромігся збагнути стану її душі”.

На батьківщині Канае затримався недовго і вже п'ятого січня був у Токіо. Але за той час, оточений увагою батьків, радих його несподіваному приїздові, він повеселішав і з великою насолодою спостерігав новорічні урочистості, а загадка дивовижного клинопису поволі перестала його тривожити — так само стирається від дощу та вітру малюнок, викарбуваний на кам'яній плиті.

Ось такі були наслідки його мандрівки на Хоккайдо.

А наступного вечора, все ще в полоні новорічного настрою прогулюючись по місту, Канае забрів у дім Нісімото. У передпокої стара господиня замучила його довгими вітаннями з приводу Нового року, тому він поспішив втиснути їй у руки подарунок з батьківщини — кету в бамбуковому листі і, не дослухавши подяки, подався на другий поверх. „Старомодні люди нестерпно балакучі”,— міркував Канае і, піднявшись нагору, легенько постукав у двері. Відповіді не було, а тому він сам відчинив їх.

Йому відкрилася незвична картина: перед дзеркалом навпроти вікна, розпустивши щойно помите волосся, сиділа Мотоко. Витираючи голову рушником, вона оглянулася:

— Ой, це ви, Сома-сан?

— Навіть незручно вітати вас зараз з Новим роком.