Острів Смерті, стр. 106
— Не журіться. Її можна зрозуміти, адже вона вас любить. Сказала, що це різдвяний подарунок. А от я…
Раптом дівчина запнулась і прибрала руки з-над електроплитки.
— Що з вами?..
— Мені час додому…
— Але ви хотіли щось сказати?
— Незручно…— вагаючись, промовила Аяко.
— Будьте сміливіші. Щось погане про мене?
— Та ні. Мотоко-сан похвалилася, що обіцяла подарувати вам картину, а я сказала: „У мене нема нічого. Що ж мені робити?” Я довго про це думала, чогось дорогого я не можу купити, а щось недоладне тільки сміх викличе…
Рум'янець на її щоках погустішав. Канае пожалів її й поспішив уставити своє слово:
— Та нічого мені від вас не треба. Мабуть, Мотоко-сан поглузувала з ваших переживань?
— Вона сказала: „Ая-тян, ти можеш подарувати поцілунок”.
Вимовивши ці слова одним духом, Аяко затулила обличчя руками. Канае на мить розгубився, а тоді зареготав:
— Це в її дусі. Вона завжди втручається в чужі справи. Вважає нас коханцями.
Аяко опустила очі, а потім, зіпершись одною рукою на татамі, трохи випросталась і проказала:
— Як гірко, коли тебе не можуть зрозуміти.
— Та хай вас такі дрібниці не турбують. Дивіться на все веселіше.
Канае згадав про кулон для Мотоко, і серце в нього защеміло. Бліда Аяко сиділа на дзабутоні так, ніби вже була готова йти додому. Намагаючись підтримати розмову, Канае звернув погляд на картину.
— Якщо вже ви постарались і принесли її, то треба ж і повісити.
З коробки з під яблук біля книжкової шафи він добув ящичок з інструментами.
— Бачу, у вас усе є,— неголосно, але з захопленням сказала Аяко.
— Живу сам, а тому багато чого треба мати. Ось тільки драбини не вистачає.
Проте Канае швидко знайшов вихід: переніс столик до стіни і, відсунувши набік книжки та блокноти, став на нього ногами.
— Аяко-сан, погляньте. Тут буде добре?
Послухавшись його, дівчина підійшла до вікна — звідти було видно його руки.
— Ніби добре.
— То, може, спробуємо? Подайте мені молоток.
Канае з усієї сили почав уганяти цвях у дошку під самою стелею, аж стіна тряслася.
— Може, досить? Сусіди не сердитимуться?
— Байдуже. Скоро закінчу.
Забивши цвяха, він спустився на підлогу, взяв картину і спритно повісив її на мотузці. Нижній край рами він поставив на поперечну балку.
— Ну як тепер?
— Здається, непогано.
Ставши поруч з Аяко, Канае глянув на картину. В наполовину затіненій абажуром тісній кімнаті, оправлена в тонку чорну раму, вона віяла на нього — точніше, на них обох — чимось зловісним. Зображений на ній краєвид поволі виходив з рами, розливався по всій стіні, аж поки на глядачів не повіяв з ревом солоний вітер.
— Коли отак дивишся, то розумієш, який це шедевр,— промимрив наче не своїм голосом Канае.
Раптом він відчув на собі погляд Аяко й повернувся до неї.
— Мені нічого вам подарувати. Якщо б мій… мій поцілунок…— ледь чутно прошепотіла дівчина.
Заплющивши очі й трішки випнувши губи, вона наосліп схопилася руками за Канае, а він в ту ж мить підтримав її ослабле, тремтливе тіло. Здавалось, ніби вона сновида, яка прокинулася на даху і от-от полетить у безодню.
Із стіни за її плечима на Канае позирав чорний острів смерті, схожий на ворону з розпростертими крилами.
— Аяко-сан, перестаньте робити дурниці. Я не хочу, щоб замість подарунка ви мене цілували. Не треба сприймати всерйоз таких жартів,— холодно сказав Канае, як лікар, що повертає сновиду до пам'яті. Голос його був хрипкий, а тіло
проймав дивний дрож.
ТУОНЕЛЬСЬКИЙ ЛЕБІДЬ
Р. вийшов з кімнати, і М., сидячи перед чайним столиком, не могла позбутися спокуси, щоб не поглянути на домашній олтар з двома фотографіями -усміхненого хлопчика й молодої здорової дівчини в чорній рамці. Спокійне обличчя дівчини із спрямованим у далину поглядом, повні губки видавали її лагідну й життєрадісну вдачу, готову бризнути радістю хоч зараз. Сфотографована в один із днів юності, дівчина назавжди застигла в чорній рамці. „Я збільшив давній любительський знімок”,— пояснив Р., як тільки М. зайшла в дім. Ніхто б не повірив, що ця учениця й колишня дружина з колоїдними рубцями на щоці, яка ще недавно лежала в сусідній кімнаті,— та сама людина. Ніхто б не повірив, що учениця на фотографії, яка, здавалось, от-от засміється, потім вийшла заміж, народила сина, під час вибуху водневої бомби втратила його, а сама тяжко постраждала і через п'ять років постійної муки вмерла. Та це був незаперечний факт.
Р. довго не повертався з кухні, а тому М. нічого не залишилося, як порівнювати обидві фотографії. В обличчях юної дівчини, а згодом матері, і всміхненого сина було чимало спільного. „Та, мабуть, найдужче єднає їх вираз невинності”,— подумала М. Хлопчик вмер непорочним, а його мати й не підозрювала, що в цьому світі існує щось подібне. Напевне, вона мимоволі дійшла цього висновку протягом останніх п'яти років.
— Заждалися?
Р. з'явився з чайним посудом несподівано. М. ніяк не могла вгадати, що він так довго робив. Може, чекав, поки заспокоїться.
— Від чаю я не відмовлюся,— сказала вона.— Мабуть, вам стало важко жити одному?
— Та ні. Я вже давно взяв на себе половину домашніх справ. Просто тепер пропала охота до них.
М. кивнула і, сьорбаючи чай, глянула на виснажене обличчя Р. „Мабуть, у мене зараз не такий, як завжди, злий вираз обличчя”,— подумала вона.
— Вибачте, я нічого не знала. А то б відвідала дружину в лікарні і прийшла б висловити співчуття. З членами групи „Сатурнієць” я майже не спілкуюся.
— Та нічого. Я збирався тебе повідомити, але передумав, не захотів турбувати. Товаришів у мене майже не залишилося, і похорон відбувся за участі найближчих родичів. Адже смерть від променевої хвороби для нас не дивина.
— А от для мене дивина.
Не звертаючи уваги на її слова, Р. спокійно мовив:
— Як казав С., просто люди, що мали загинути п'ять років тому, вмирають тепер один по одному. Що ж тут дивного? Питання не в тому, вмирати чи ні.
— Дружина недовго хворіла?
— Ні. Вона вже давно почувалася погано. А лягла в лікарню, щоб померти. У її стані смерть — найбільше щастя.
Р. сумно глянув на домашній вівтар. Звідти з-під скла на нього дивилася юна дівчина, що не передчувала ніякої тривоги.
— Не треба так казати.
— Але ж таке життя нічого не варте.
— Я б не здивувалася, якби почула це від С.—сана, але від вас… Ви ж дотримувалися принципу, що треба жити до кінця. Хіба ви не казали, що є сенс жити, навіть якщо життя таке безпросвітне? Я пригадую, ви справді так говорили на одному з засідань групи. Мабуть, і дружина хотіла жити.
— Можливо. Та глибоко в душі, певно, жадала смерті, хотіла зустрітися на тому світі з сином. Та навряд чи ви, М.—сан, зрозумієте її складні почуття.
М. глянула на співрозмовника і після хвилини вагання перепитала:
— А що значить „складні”? Здається, дружина любила вас? Може, ви хочете сказати, що вона бажала якнайшвидше померти, щоб не завдавати клопоту любимому чоловікові?
— Та ні.
— Тоді що?
М. раптом помітила, що прискіпується до співрозмовника. Вона не прийшла висловити співчуття чоловікові, що недавно поховав дружину. Розпитувати про життя покійної недоречно й неввічливо. Дійшовши такого висновку, М. уже збиралася просити вибачення, але саме тоді Р. промовив:
— Послухай, я хочу тобі зізнатися.
Слово „зізнатися” кольнуло М. в саме серце. Вона пригадала вечір, коли над каламутною річкою студент С. відкрив їй свою дивну любов. Внаслідок його зізнання не тільки її, а, мабуть, і його доля круто перемінилася, на душі залишилася не загоючуюся рана. Якби Р. зараз повторив те саме… Але в ту ж мить до М. повернувся холодний розум. „Навряд чи відразу після смерті дружини Р. посміє зізнатися в чомусь такому”,— переконувала вона себе. І справді, Р. почав зовсім про інше: