Острів Смерті, стр. 103

— Яма-сан, ми вже зачиняємось.

— Що ви сказали, хазяєчко?

— Забагато випили? Мені незручно, але гості запропонували провести нас. Хуртовина розтулюється, то, може, й вам час додому?

— Авжеж. Та де ви найдете зараз таксі?

— Державна електричка, мабуть, ще ходить. Нам з Сакура-сан по дорозі.

— Гаразд. Значить, я один залишився? Тоді розрахуйтеся зі мною.

Слава богу, трохи зігрівся, тож не страшно, якось тепер переб'юся. А чого це я забрів у бар „Леда”? Я ж не закохався в Момоко, але чомусь одразу здогадався, що її немає.

— Візьміть здачу. Підемо разом до станції? Яма-сан, де ви живете?

Ти ба, що хоче взнати! Цікаво, який вигляд мала б хазяйка, якби я сказав, що й сам не знаю, де моя домівка? Який жах! Снігопад усе ще не вгамовується. Здається, ніби бачу сон, от чорт, я й не думав, що так нап'юся. Голова паморочиться, і якби я занурився в сніг, то зникло б усе — і життя, і смерть, ніхто б мене не обдурював, і я нікого.

НІЧ

Канае старанно протер рукою запітнілу шибку й спробував роздивитися, що діється надворі, але майже нічого не побачив. Тоді він ще трохи потер пальцями скло й розширив зубчасту проталину на вікні. Отвір став начебто глибшим, та все одно по той бік була чорна пітьма. Може, і в цій місцевості падає сніг або дощ зі снігом і липне з того боку шибки? Надворі ледь-ледь замріла безлюдна платформа. „А що ж тут дивного? — подумав він.— Адже цей вагон останній… ні, в Кіото причепили ще один… Звідси далеко до турнікету. Зрештою, хто ж серед ночі висідатиме в Хімедзі?” Правда, якби було світліше, то все-таки можна було б когось помітити. І хоч як Канае намагався виглянути надвір, припадаючи до вікна, та один необережний подих обертав шибку в непрозору стіну.

Якби він опустив раму й визирнув з вікна або дібрався до тамбура, то дізнався б, чи той п'яний чоловік зійшов безпечно, чи ні. А якби не полінився спуститися на перон, то було б ще краще. Але Канае й не збирався вставати з насидженого місця. Втома почала сковувати руки й ноги. Зрештою, Бог з ним, з цим п'яним! Поїзд зупинився, а значить, він, напевне, зійшов. Канае зиркнув на свій годинник Ще недавно, зайшовши одна за одну, стрілки вказували дванадцяту, а ось зараз довга вже трохи обігнала коротку Прибувши до Хімедзі об одинадцятій п'ятдесят вісім, поїзд мав вирушити через шість хвилин. Експрес „Кірісіма” рухався строго за графіком. Настала північ, отже, доба скінчилась. Скінчилося двадцять третє й почалося двадцять четверте. Скінчилася субота й почалася неділя. Час біжить. Біжить нестримно.

Канае взявся машинально накручувати годинник. Звичайно він робив це вже в постелі, після чого клав його біля подушки й розгортав книжку. Ще ні разу, навіть якщо повертався додому пізно або втомленим, Канае не засинав, не прочитавши бодай однієї сторінки. Підготовка до сну починалася з накручування годинника, і це означало, що день скінчився. Цій звичці Канае ніколи не зраджував. Та от сьогодні все складалося по-іншому. Накручування годинника не свідчило про кінець дня, а тим більше не було підготовкою до сну. Довжелезний день, протягом якого щось наче дозрівало, тужавіло, а потім гнило й розкладалося, був просто дорогою до вічної темряви, що зветься чужою смертю. Сьогодні час утратив свої виміри.

Зненацька лавка під Канае гойднулась, і поїзд рушив. Стрілки годинника показували чотири хвилини на першу. Цікаво, дзвінок дзеленчав? Канае поспішив витерти пальцями шибку. Крізь невеликий просвіт у вікні було видно, як мимо пропливає платформа. Позаду залишився залізничник з ліхтарем, безлюдний турнікет і кіоск зі спущеними віконницями. Звісно, того п'яного чоловіка Канае не побачив. Зрештою, на це й не було надії. Раптом за вікном стемніло, і на тлі глибокого отвору виринуло, мов привид, чоловіче обличчя. Цікаво, чиє? Та це ж його власне. Серед сонних пасажирів тільки в нього блищали очі. Однак поволі обличчя у вікні почало тьмяніти, й незабаром шибка запітніла. Канае обридло дивитися в темряву, і він опустив жалюзі та сіру брудну вінілову завісу. Словом, повністю відгородився від зовнішнього світу. „І чого це хвилює мене той п'яний чолов'яга? — міркував він.-У Хімедзі він, напевно, зійшов і пересів на поїзд, що йде в напрямі столиці, тож уранці вже буде вдома. Навряд чи п'яниця, що базікає про смерть, здатний укоротити собі віку. Мабуть, зі мною не все гаразд, якщо я сприйняв всерйоз таку маячню. Настане ранок, і той чоловік геть-начисто забуде про те, що напередодні зустрічався зі мною в поїзді. А от для мене такого ранку вже не буде”.

Канае вийняв цигарку й закурив. „Яка гидка! — подумав він — Той чолов'яга сказав, що йому не вдалося загинути в складі штурмового загону спеціального призначення. А тому й життя в нього не склалося. Якби він не здригнувся тоді перед обличчям смерті, то, можливо, й тепер не спасував би перед життям. „Щоб жити, потрібна мужність”,— сказав я йому наостанок. Сказав гордо. Та чи вистачить її мені? Якщо любов — складова частина життя, а вибір — її необхідна передумова, то виходить, що я не любив і не жив. Я не спромігся зробити вибору, а значить, не був щирий з дівчатами. Я виявив би мужність, якби зізнався одній у коханні, пожертвувавши іншою. Але я не зробив цього. Я кохав Мотоко. Я кохав Аяко. Я вважав, що кохаю їх однаково. А це все одно, що сказати: я нікого з них не любив. Я втратив щось найважливіше, так само, як і той чоловік, якого життя підточило, хоча колись він був готовий навіть загинути. Я загруз у болоті повсякденності. А цього не повинно було статися. Я не мусив так жити. Навіщо ж я писав роман? Чого щодня по роботі засиджувався допізна за столиком? І, здається, тільки вчора ввечері я зумів викласти в блокноті свої найзаповітніші думки”.

Рука Канае нервово потяглася до товстого блокнота з написом „Work in progress”, що на дві третини був уже списаний. Він гортав сторінки й майже фізично відчував, як з роману постає сама дійсність. Перенесена на папір його, Канае, талановитим пером, вона мала навіть свій особливий запах, що ширився довкола. Враження було таке, ніби щось гниє. Йому причувалися тяжкі зітхання, плач його персонажів серед ночі. Канае знав про них усе. Як вони обливаються потом, мучаться від спраги, бачать сни, жадають смерті. Все це докладно описано в блокноті. Недовершений твір поволі дійде до свого кінця — замкнеться, як дві половинки одного й того ж кола. Та оскільки це не звичайна повість, то про розв'язку говорити не доводиться. Просто в його романі окремі сюжетні лінії, творячи різні частини дійсності, розкриваються незалежно й лише іноді нашаровуються одна на одну. Канае ніби зважував блокнот на долоні. Його твір має цілком відрізнятися від дотеперішніх романів. „До цього мене спонукало не просте літературне честолюбство. Мені хотілося збагнути навколишню дійсність. Пишучи роман, я був переконаний, що розумію і М., і А. А от у стосунках з реальними Мотоко Моегі та Аяко Аймі я виявив недолугість і черствість. Поки я марнував час на свою писанину, дівчата страждали і зважилися на фатальний крок, а одна з них уже на тому світі. Я вірив, що створення роману — справа всього мого життя, а дівчат кинув напризволяще. І що ж із цього вийшло? Врешті-решт мій роман нікому нічим не прислужився”.

Канае з досадою перегортав блокнот. За час їзди він перечитав більшу частину рукопису, залишилося переглянути зовсім небагато. Досі він був певен, що саме в написаному треба шукати ключа для розуміння дійсності. А от зараз упевненість покинула його. Реальні Мотоко Моегі та Аяко Аймі з невідомої йому причини наклали на себе руки а може, й померли. Що ж до М. та А. з його роману, то він, Канае, розпорядився з ними милосердніше: вони живі. Іншого він не допускав. Він міцно тримався тої думки, що навіть серед найтяжчих страждань вони шукатимуть дороги до життя, з усієї сили намагатимуться подолати зневіру й розчарування. Бо для нього роман означав не що інше, як підвладне його гарячому прагненню зміщення реальних фактів. А якщо ж дійсність поверталася до нього несподіваним боком, то це свідчило тільки про те, що його творча уява убога і що він не розуміє життя. „Як це я помилився? — запитував він себе.— Хай навіть я не стану письменником, але бути підлою людиною я не хочу. Не хочу мучитися докорами сумління”.