Котигорошко, стр. 13

У Котигорошка почали рости роги. Ні, це не означало, що Небослава або, не дай Творче, Ярина йому зраджують, — цього не могло бути тому, що не могло бути взагалі ніколи (так він собі думав, сам себе переконуючи). Роги (у переносному, але дуже точному значенні) росли у нього від нудьги.

Спочатку він ніби налагодив свій розпорядок таким чином, аби кожна доба максимально була наповнена корисними і приємними діями. Вранці треба встати, зробити зарядку, прийняти душ, поснідати і йти на службу. Після служби трохи відпочити, пообідати, зателефонувати (за рахунок міністерства) Ярині, Небославі, батькам і друзям по інституту, потім сісти за комп'ютер і через Інтернет поспілкуватися зі світом, затим трохи подивитися телевізор, а перед сном довго читати. Гарно.

Так непомітно мине два роки, і він повернеться з почуттям виконаного обов'язку, з новими орденами-медалями (не може бути, аби він не вчинив на цій службі якогось, хай невеликого, але подвигу), з новими погонами (мусять підвищити в чині) туди, де вирують події, бурхливо тече життя і є гарні чорняві та біляві панни… Так він собі планував…

Але дійсність несподівано поставилася до нього зі злою іронією. Перший коник викинула служба: кожного дня без винятку на будь-які свята, не кажучи вже про неділі, він мусив заходити у свій кабінет і сидіти там абсолютно без будь-якого діла. Читати було заборонено, слухати музику чи дивитися телевізор — теж, телефонні розмови можна вести лише з начальством, виходити без особливої потреби категорично не рекомендувалося. Треба було пильнувати! Але кого?

Чота ЯРНЕ, на яку було покладено завдання здійснювати магічний захист об'єкта «Псі 7-І», за оборонною доктриною мала нести службу цілодобово, але позаяк вона поки що складалась лише з однієї бойової одиниці (поручник Котигорошко), то дозволено було бойове чергування скоротити до восьми годин.

Але що робити ці вісім годин?

Відповіді на це поручник Котигорошко не знав, і ніхто не міг йому її дати.

Спочатку Котигорошко вирішив ставитися до своєї восьмигодинної бездіяльности з гумором, мовляв, це витрати військової бюрократії, а так життя — чудове. Але з часом ці вісім годин «бойового чергування» перетворилися для нього на справжні тортури. Але це ще не все. Поза службою теж не вдавалось надати своєму існуванню якогось сенсу. Книжки, телефон, телевізор, Інтернет — все це добре, але хотілось якогось живого людського спілкування. Офіцери об'єкта у вільний від служби час займалися лише двома речами: грою в більярд на гроші і колосальним вживанням алкоголю. Більше нічим. А Котигорошко не любив більярду, а напиватися міг не частіше, ніж раз на тиждень, бо дуже тяжко переносив похмілля і мусив відслабувати кожну пиятику. Тому зі своїми бойовими товаришами — старшинами — у нього майже не знаходилося грунту для неслужбового спілкування.

Надія на щоденне пообіднє спілкування телефоном з небайдужими йому дівчатами теж не вповні справдилася. Тобто, виходило зовсім не так, як він того хотів. Ярина часто їздила у відрядження, а коли була на роботі, то він за тоном її розмови втямлював, що вона страшенно зайнята, тому їхнє спілкування виходило демонстративно чемним і трохи сухуватим. З Небославою було ще гірше, бо всі свої розмови він змушений був маскувати під службові, тож все виходило якось фальшиво. Телефонувати додому! Він спробував це робити, але після того, як кілька разів поспілкувався з паном Савойським, а потім з панею Кощун, чиї дочки у цей час (пізня вечірня пора) були «десь у місті», зрозумів, що цього більше робити не треба. Бо можна зваріювати. Від ревнощів.

Дзвонити до батьків — скільки можна?! До друзів — у них теж свої клопоти і якось незручно докучати їм зі своєю нудьгою.

Покинути об'єкт він не мав права, бо чергування вважалося ніби цілодобовим. Інші офіцери могли їздити в поблизькі міста Мемфіс та Хлібоград, полювати на левів у пустелі, ловити крокодилів у Нилі… Лише не Котигорошко. Бо він — спецчота ЯРНЕ!

Через кілька місяців такого життя Котигорошко почав шукати якийсь порятунок. Він вирішив, що найкращим заняттям під час восьмигодинної «варти» буде — мріяти. Він уявляв собі, як зростає по службі аж до генерала, здійснюючи на кожному службовому щаблі по невеликому акуратному подвигу (во ім'я Неньки, звичайно). За двадцять років він поклав собі стати генерал-полковником чи, як мінімум, — генерал-хорунжим. У сорок п'ять років він буде ще досить нестарим, симпатичним мужчиною, щоправда, трохи чуб посивіє, біля очей з'являться зморшки, як також дві різкі складки обрамлять його вольовий рот із здоровими білими зубами. Ось йде собі Києвом такий досить привабливий чоловік, жіноцтво віком у діапазоні від 25 до 40 кидає зацікавлені погляди, ковзають очима вниз від обличчя і — ого! — на плечах у цього симпатяги генеральські погони і не просто так, а цілого генерал-полковника — по три срібні тризуби з кожного боку! Хто встоїть? Та ніхто!

А потім Котигорошко має здійснити свій Головний Подвиг. Лише він має зробити ЦЕ. А щось іншого, як пермога над Атлантидою, й бути не може! Ця агресивна змія — Атлантида, — що загрожує усьому цивілізованому людству, мусить бути знищена. Котигорошко собі уявляв це так: однієї погожої ночі (це може бути 28 червня) близько п'ятдесяти диверсійних груп українських військ спеціяльного призначення з моря і повітря десантуються в Атлантиду. Дуже раптово і несподівано! Вони захоплюють найважливіші об'єкти базування так званої зброї стримування — психотронних генераторів та геофізичних мінометів. Ядерної зброї в атлантидців нема — це генштаб ВНУ достеменно знає: вони дотримуються Всесвітнього консенсусу із заборони нуклеарної зброї. Таким чином, всього за кілька годин Атлантида залишиться винятково зі звичайними видами озброєння. А значить, можна розпочинати війну. Головнокомандувач усіх збройних сил Антиатлантидської коаліції (Україна і союзники) генерал-полковник Котигорошко дає наказ про початок бойових дій по всіх фронтах (чи треба нагадувати, що операцію зі знешкодження засобів стримування розробив і координував теж цей самий генерал?). Усі сім українських військово-морських флотів заздалегідь було стягнуто впритул до територіяльних вод Атлантиди, тож з моря цей агресивний континент вкупі з архіпелагами майже блоковано. Тепер черга за авіацією. З ранку до вечора міста (звичайно, лише військові об'єкти, аби не постраждало мирне населення) Атлантиди будуть бомбувати українські літаки. А вночі десантується піхота. Якщо вдарити одночасно з усіх чотирьох боків, то за день-два українське військо (непереможне) ввійде у столицю атлантидського змія — Посейдонію. І два українські бійці встановлять жовто-блакитний прапор Перемоги на найвищій вежі резиденції їхнього вождя. Самого ж Дактиліяна Птеро, забув якого за рахунком, українські вояки у полон не встигнуть взяти. Бо одночасно з інтервенцією ВНУ в Атлантиді вибухне повстання знедолених трудящих мас. Ні, це буде революція! Тож повсталі атлантидці захоплять резиденцію Птера, переб'ють всіх його прибічників, а самого — розірвуть на дрібні шматки. Бо — допоки?! Українське військо прості атлантидці зустрічатимуть як визволителів.