Витязь у тигровій шкурі, стр. 63

Повела я сонцелику - як іще її хвалити? -

Та, клянусь, в своєму домі не могла те сяйво скрити,

Хоч усю її вгорнула у брокати й оксамити.

З вій зривався сніжний вихор; бив мороз трояндні квіти.

Повела її до себе, мов алое, світлолицю,

Заховала у покоях, як найбільшу таємницю.

Не казать про неї людям склала твердо обітницю;

Тільки я та негр-прислужник увіходили в світлицю.

Я не можу розказати про життя чудне й суворе,

Що жила ним діва, сльози проливаючи, як море.

Я кажу: «Не плач!», та діва сліз своїх не переборе!

Як живу без неї нині? Люте горе нам! О горе!

Як заходила до неї,- завше сльози там струміли,

І в очей пучини чорні вії падали, як стріли,-

Із озер черпала сльози повним келихом щосили,

Між коралів і агатів перли грали та горіли.

Не могла її спитати через сльози ті невпинні,-

Тільки їй скажу: «Одкрийся, з чого ти в такім тужінні?»

Як вже знову ллє алое сліз ключі кривавоплинні.

Стерпіти такі скорботи можуть лиш серця камінні.

Не потрібне їй ні ложе, ні прикрашення оселі,-

У вуалі лик сховавши, в тканки темні, невеселі,

Під чоло підклавши руку, так і спала без постелі.

Треба сотню раз просити, щоб взяла щось із тарелі.

Про вуаль повім тобі я, що красу вгортала слізну,-

В світі бачила я всякі цінні речі, розкіш різну,

Та не знаю, хто і з чого був зробив оту дивизну,

Тоншу за всілякі тканки, а міцну, немов залізну.

Довгий час в моєму домі проживала діва мила.

Я розкрити таємниці чоловікові не сміла:

«Знаю - зрадити він може, до лихого здатний діла».

Через те і походжала я замислена, несміла.

Так тоді я міркувала: «Як йому не розкажу -

Чим сама я їй пораджу, чим я їй допоможу?

Смерть мені, коли прознає він про тайну та олжу!

Як я сяйво сонцерівне в таємниці збережу?

Що одна я вдію, бідна? Мій вогонь і так не згас.

Ліпше правду всю Усену розказати в слушний час,-

Хай мені він поклянеться, що ніде не зрадить нас:

Якби клятви не дотримав, то б уже душі не спас!»

Якось я прийшла до нього. Річ веселу з ним веду,

Враз кажу: «Тобі я тайну розказала б до ладу,

Та спочатку про мовчання клятву дай мені тверду».

Він клянеться: «Хай об скелі головою я паду!

Те, що ти мені розкажеш, я не розповім нікому:

Ані ворогу, ні другу, ні старому й молодому».

Все повіла я Усену, чоловікові незлому:

«Йди, побачиш сонцерівну, що прийшла до нас додому!»

Звівшись, він пішов за мною. Зразу подив і тремтіння

Він одчув, коли побачив діви сонячне проміння.

Мовив: «Що ти показала? Хто вразив моє видіння?

Бог нехай мене скарає, якщо це земне створіння!»

Відказала я: «Про неї не дізналася нічого,

Знаю тільки те, що знаєш з повідання ти мойого.

Вдвох благаймо! Хай розкаже,- мучиться заради кого,

Хай свою нам ласку явить, не повівшись з нами строго».

Ми ввійшли, ми намагались скласти їй достойну шану,

Ми казали: «Сонце, нас ти ввергло в муку полум'яну!

Як зцілити можна місяць, що в імлу сповився тьмяну?

Чом твої рубіни-лали стали схожі до шафрану?»

Чує діва чи не чує, заглибившись в тужні мрії?

Щільно стислася троянда і склепились довгі вії.

Сад, шатром шугнувши шумним, долі клонить коси-змії,

Сонце, схоплене драконом, нам не світить, нас не гріє, і

Не змогли її примусить, щоб вона нам відповіла;

Стала хмура, мов пантера,- лють її незрозуміла.

Завдали ми знов їй жалю, слізна злива забриніла.

«Я не знаю! Йдіть од мене!» - нам вона прошепотіла.

Вкупі з нею ми ридали, сліз потік по лицях біг;

Жалкували, зрозумівши недоречність слів своїх,

Заспокоювали діву - плач її поволі втих;

Принесли плодів їй трохи, та вона не їла їх.

Рік Усен: «Вона зціляє серце в мене від ураз!

Цим ланитам сонцесяйним чоловік завдасть образ, їх цілуючи.

Без неї біль зросте в сто двадцять раз.

Як дітей люблю я більше - хай господь заб'є їх враз!»

Вдвох ми довго подивлялись на красу її лиця,

Та пішли, і застогнали, і зітхали без кінця;

Йшли до неї, закінчивши справи, звичні для купця,

Бо навік в її тенета наші трапили серця.