Витязь у тигровій шкурі, стр. 62

«В день Навроза в нашім місті, за звичаєм, як то й слід,

І купецтво не торгує, і ніхто не йде в похід;

Гарні одяги й прикраси одягає весь нарід.

І впоряджується пишний при царськім дворі обід.

Ми, купці, в цей день приносим нашому царю дари,

Цар оддячує нас гідно тої слушної пори:

Десять день кімвали й арфи співом сповнюють двори,

На арені - кінські гони, гра в м'яча і гомін гри.

Тут Усен, мій муж, є здавна всім купцям за верховоду,

Я ж правую над жінками, із значного бувши роду.

Несемо, багаті й бідні, ми цариці на догоду

Подарунки, знак пошани від тубільного народу.

Ось надходить день Навроза. Ми прийшли в царські світлиці,

Принесли дари й дістали подарунки від цариці.

Там побувши, повернулись, всі веселі, милолиці,-

Жартували, розважались і заміжні, і дівиці.

В сад свій вийшла я надвечір. На уквітчаному галі

Із жінками сіла вкупі, щоб гуляти без печалі,

Привела співців - їх голос розбудив вечірні далі,

Грала, коси розплітала, розвивала я вуалі.

Прикрашали сад альтанки, так збудовані на схилі,

Щоб було з їх вікон видно наоколо моря хвилі.

Там і я, і все жіноцтво, молоді жінки й похилі,

Зібрались на дружню учту, на розваги, жарти милі.

Мов сестра, жінок купецьких частувала я приємно,

Та зненацька затужила, безпричинно і таємно,-

Це помітивши, всі гості порозходилися чемно.

Я лишилась,- серце туга, наче сажа, вкрила темно.

Розчинивши вікна, хтіла бачить обрії просторі,

Щоб розважитися трохи в дивно виниклому горі.

Раптом бачу: щось маленьке віддаля пливе на морі.

Звір чи птиця? - не збагну я, сил нема в мойому зорі.

Підпливає ближче. Ясно дивний човен бачать очі,-

В тім човні два чоловіки, чорні, наче поторочі,

Поряд стали, а за ними риси світяться жіночі.

Я вразилась. Човен тихо зупинився на узбоччі.

До землі приставши нишком, підтягли човна до саду,

Обдивились всю місцевість пильно спереду і ззаду,

Та не вгледіли нічого, що було б їм на досаду.

Зірко стежила за ними я із темного осаду.

Із човна велику скриню люди витягли й на рині,

Розчинивши, встановили,- вийшла дівчина із скрині,

Вкрита чорною вуаллю, вбрана в шати чорні й сині;

Так засяла променисто, як не сяє й сонце нині!

Обертаючись до мене, діва скелі освітила,

Сяйво щік її прослалось аж до краю небосхила.

Я склепила очі - знести блиск отой мені несила!

Щоб сховатися, на дверях я запону затулила.

Чотирьом рабам сказала, їх покликавши в альтанку:

«Подивіться, як індійці полонили сяйво ранку!

Підповзіть до них нечутно, вийдіть раптом з-за кружганку

І умовте їх продати нам за всяку ціну бранку.

А продать не схочуть - вбийте, заберіть в них сяйну діву,

Приведіть сюди той місяць, спритність виявіть сміливу!»

Поповзли раби. Почався торг про бранку полохливу,

Та не згодились продати чорні, збуджені від гніву.

Я з вікна дивилась. Бачу, що на згоду не пристали,

І гукнула: «їх забийте!» Вмить їм голови зрубали;

Трупи кинувши у море, навкруги красуні стали,

Повели сюди,- побігла я назустріч їм із зали.

Як ці чари вихваляти? Як таку красу забути?

Я клянусь,- вона мов сонце! Сонцю сонцем більш не бути!

Хто на це світило зможе, не засліпши, зазирнути?

Я готова ради неї полуменем спалахнути!»

Дряпала Фатьма обличчя, як свою кінчила мову,

Автанділ також заплакав в тишині її алькову.

Все забули ради неї; мов шалені, стали знову.

Сліз потоки розтопили снігу свіжого обнову.

Вдвох ридали. Витязь мовить: «Не мовчи, розказуй далі!»

Змовила Фатьма: «Я радо дівчину зустріла в залі,

Цілувала ніжне тіло, чорні скинула вуалі;

Покохала і здружилась я з красунею в печалі.

їй сказала: «Хто ти, сонце, звідки ти, з яких це пір

В ефіопському полоні володарка всіх сузір?»

Та вона не відказала, і, неначе на докір,

Сто потоків сліз пекучих затуманили їй зір.

Видно, дівчину мордують пильні розпити мої -

Плаче нишком, з глибу серця линуть стогони її.

На рубіни із нарцисів ллються слізні ручаї.

Я дивлюсь - і в мене серце мучать думи-палії.

Стиха вимовила діва: «Ти мені - як рідна мати;

Нащо вам мої пригоди, ці казки печальні, знати?

Я - мандрівниця незнана, злом засуджена до страти.

Як питатимеш мене ти - станеш богу дорікати».

Я сама собі сказала: «Це безумство малодушне,-

Так питати недоречно, турбувати сонце тужне;

Заклик мусить бути вчасний, а прохання - бути слушне.

Не питай же сонця, доки горе втихне непорушне».