Витязь у тигровій шкурі, стр. 54

Місяць вповні - витязь їде. Де блукань його межа?

Образ Тінатін уявний серце левня розважа. Каже він:

«Тебе я кинув. О недолі клята лжа!

В тебе - лік, що зцілить рану, слід отруйного ножа.

Чом, розлуко, трьох.героїв розлучивши, не даси їм утіх?

Камінне серце! - наче скеля, ти єси,

Бо тебе не можуть вразить навіть вбивчі три списи.

Ради тебе, діво, зрікся світу світлої краси!»

З чотирма рабами їде Автанділ над морем там,

Скрізь розшукуючи ревно Таріелові бальзам,-

І вночі і вдень він ронить сльози з кров'ю пополам;

Не цінніший за солому світ здававсь його думкам.

Всіх на березі морському він питав, чи тії люди

Сонця десь не зустрічали; так сто день блукав усюди.

Якось з пагорба побачив: стали валкою верблюди,

Караванники в задумі хилять голову на груди.

Караван стояв над морем, де шляхи - в усі кінці;

Чи стояти, чи рушати - завагались мандрівці.

На вітання левня чемно відказали люди ці:

Почали тоді розмову. Він спитав: «Хто ви, купці?»

Був Усам, людина мудра, ватажком їх каравану,

Склав хвалу він Автанділу, гідну виявив пошану,

Мовив: «Сонце, ти віщуєш радість, з неба нам надану,-

Ти зійди з коня, послухай, як попали ми в оману.

Ідемо з Багдада,- люди торговельного ми роду,

Магометової віри, що не п'ють маджарі зроду;

До царя морського в місто йшли, щоб там продать народу

Не якесь шовкове шмаття - ліпший крам всім на догоду.

Тут надибали над морем знепритомнілу людину,-

Він стогнав. Ми милосердно втерли з нього кров і піну;

Я спитав його: «Ти звідки? Як попав сюди, мій сину?»

Відповів: «Не йдіть у море - згинете, як я ось гину!»

Розказав він: «Ми з Єгипту йшли великим караваном,

Навантажили баркаса крамом, шовком злототканим,

Та наскочили пірати, потрощили нас тараном,-

Все пропало! Як не трапив я тим нелюдам поганим?»

Леве й сонце! Ця причина нас примушує стояти;

Як назад вернем,- зазнаєм ми стократної утрати,

Якщо рушимо у море,- пограбують там пірати;

Отже, зважитись не можем: чи спинитись, чи рушати».

Витязь мовив: «Гріх великий втратить в тузі блиск надій,

Бо ніхто з нас не уникне небом суджених подій.

Вашій крові запорука - яв могутності моїй:

Я ступлю меча свойого, як наскочить лиходій».

Караванники відчули захват з подивом навпіл:

«Не страшні, як нам, пірати левню, сповненому сил,-

Угамуймо ж наше серце, не марнуймо наших діл!»

Увійшли всі на баркаса й залишили суходіл;

Все сприяло, щоб спокійно кораблем верстати шлях;

Автанділ їх вів сміливо, витязь, звиклий до звитяг.

Корабель піратів раптом, довгий викинувши стяг,

Появився в морі,- грізно свій таран вперед простяг.

Підпливав він з гуком, з криком - кожен виє, кожен свище.

Караванники злякались, вгледівши таке тлумище.

Витязь мовив: «Не жахайтесь, що клятущий ворог рище:

Чи тут смерть свою здобуду, чи дощенту всіх понищу.

Доля схоче - хай хоч всесвіт військо шле шибайголове,

А не схоче, то на мене вже десь ратище готове,-

Не врятують ні фортеці, ні бійці, ні ви, братове;

Хто, як я, це знає, в того кріпне серце буйнокрове.

Ви - купці, ви - боягузи, вам не стати вояками!

Щоб не встрелили стрілою, заховайтесь за кутками

І дивіться, як один я всіх левиними руками їх понищу,

аж поллється кров з човна того струмками».

Мов кігтистий тигр, метнувся, одягнувся у кольчугу,

Меч рукою міцно стиснув, булаву ж - у руку другу;

На кормі став корабельній, власну чуючи потугу,

Міряючи гнівним зором зграю здирців недолугу.

їхнє військо голосило, вило, скиглило весь час

І таран свій повернуло, щоб улучити в баркас.

На кормі стояв сміливець,- булавою він потряс

І, махнувши нею міцно, розломив таран ураз.

Автанділ, таран зломивши, ціло корабель зберіг.

Ворог зляканий ховався хто куди, де тільки міг,

Та не випередить левня,- він на їхній човен вбіг,

Бив навколо себе, нищив; ворог трупами поліг.

Військо гинуло, мов кози, по його страшному вступі -

Тих топив у морі, інших в корабельній бив халупі,

Вісім кидав він на дев'ять, дев'ять гнав з вісьма укупі;

Хто живий ще був - сховався там, де труп лежав на трупі.

Як його бажало серце - так дісталась перемога.

Неповбивані благали: «Пожалій нас, ради бога!»

їх не вбив, в полон забравши, в кого жити є ще змога.

«Жах - творець любові»,- каже річ апостолова строга.

0 людино! Не пишайся з моці власної, мов п'яний!

Сила вся твоя змарніє, як захоче бог коханий,

Бо й густі діброви нищить рій іскринок полум'яний.

Бог зрівняти в силі може меч і пакіл дерев'яний.

Витязь в склад піратський глянув: склад був повен цінним кладом,

Він позвав купців, баркаси встановивши вправно ладом.

1 зрадів Усам, спинившись над до краю повним складом,

І сказав хвалу сміливцю, пишну словом, гарну складом.

Язиків сто сот потрібно, щоб прославить Автанділа,

Але й тим всієї вроди змалювати ще несила.

Караванники казали: «Ласка божа нас укрила,

Бо поникла ніч, явився блиск небесного світила».

Люди витязя зустріли, цілували ноги, руки,

Вихваляли чарівного, величань лунали звуки,-

Взрівши левня, ошаліли б мудреці, мужі науки! -

«Ти - наш славний визволитель від нещастя та ошуки».

Витязь мовив: «Слава богу! Боже діло всемогутнє,

Бо на все, що тут стається, повеління є напутнє;

Діє бог таємно, рідко появляє людям сутнє,-

Нам лиш вірити належить: мудрий вірить у майбутнє!

Бог воліє схоронити вашу кров у вас в серцях,-

Що ж зробив я сам од себе, жалюгідний, тлінний прах?

Ворогів я знищив ваших, зрятувавши бідолах:

Корабель цей, повний краму, вам даю. Вже вільний шлях!»

Любо глянути, як витязь, закінчивши славно бій,

Всіх поплічних перевищить ліпотою щедрих дій,-

Засоромляться поплічні, гідно вславиться водій,

Що, немов прикрасу, рану на руці несе своїй.

Зразу здобич обдивились, щоб не йшли намарно дні:

Всіх скарбів і не злічити, що лежали там на дні!

Скарб на свій баркас забрали,- спорожніло на судні,

І тоді його спалили,- попливли тріски одні.