Витязь у тигровій шкурі, стр. 49

Вдвох помчали до печери, до гірського перевала.

їх Асмат узріла й зразу сповнена відради стала,

Поспішила їм назустріч, камінь скель слізьми черкала;

Із плачем поцілувались, і пройшла недуга стала.

Крик Асмат пролинув: «Боже! Ні, тебе язик не змовить,-

Світ ти сяєвом наповнив, наче сонця щедра повідь!

Як хвалить тебе, як славить через людську кволу сповідь?

Ти не вбив мене,- тебе я не здолію славословить!»

Таріел сказав: «О сестро! Щасним вже мені не бути,

Бо завжди воліє доля втіху в горе обернути,-

Це - закон правічний світу, і не вперш його нам чути.

Радість я б зазнав од смерті,- жаль мені твоєї смути!

Хто б у спразі дав пролитись марно десь води й краплині?

Нащо я ридав раніше, нащо я ридаю нині?

Смерть - в безвідді, повноводдя ж оживляє й цвіт в пустині.

Де троянди ті єдині? Де згасає блиск в перлині?»

Автанділ, також згадавши сонце втрачене - кохану,

Проказав: «Моя навіки! Я без тебе жить не стану,

Бо розлука загорнула все життя в скорботу тьмяну.

О, якби була ти знала, як вогонь роз'ятрив рану!

Сонце никне,- і троянди укриваються імлою;

Що лишилось нам, як сонце заховалось за горою?

Укріпися, кволе серце, ставши скелею твердою,-

Не вбивайся, бо красуня ще зустрінеться з тобою!»

Вгамувавшись, мовкнуть левні, хоч вогонь палає в тілі;

Йде Асмат в печеру, стогне, теж згоряючи в горнилі.

Перед ними шкуру тигра стеле на гірському схилі,-

Там сідають і говорять речі тихі, серцю милі.

Починають учту, мцваді спікши й винісши на гало,-

Був бенкет отой без хліба, і гостей на ньому мало.

Просять їсти Таріела, та на їжу сил не стало:

Шмат маленький розжувавши, він випльовує недбало.

Це - приємно, якщо людям кажуть речі ніжні й гідні,

Вислуховують їх пильно й не минуть вони безслідні,

Бо почнуть згасати трохи у душі вогні невидні.

Люди згадують охоче про свої минулі злидні.

Цілу ніч обидва леви, два герої, так сиділи,

В тихій бесіді печалі один одному розкрили,

А світанок їх розмові ще додав нової сили,

І тоді вони взаємно знову клятву повторили.

Таріел промовив: «Досить ми тут слів наговорили!

Хай тобі за вірну дружбу бог пошле добра і сили.

Годі клястись,- ми не п'яні нашу клятву потвердили.

Пам'ятатиму до смерті я про тебе, друже милий!

Пожалій мене, не кидай у вогонь іще новий:

Не кресало запалило в мене омах вогневий -

Ти помреш, його не згасиш,- присуд світу є такий;

Йди від мене і до сонця повернися знов, живий.

Ні, мене порятувати не зуміє й сам творець,-

От, безумний, я блукаю по лісах на манівець.

Був і я чинив, як личить всім розумним, та - кінець,

Шалу час прийшов, і став я - світу навісний житець».

Автанділ прорік: «Що можу відказать? Я визнаю,

Що казав ти речі мудрі, як годиться мудраю,

Та чи бог не має сили рану згоїти твою?

Над усім, що є на світі, має силу він свою.

Сотворивши вас такими, не захоче правий бог

Розлучити, щоб в безумстві, мов билина, ти засох;

Доля шле міджнуру завше безліч болів і тривог.

Вбий мене, як ви небавом не зустрінетесь удвох.

Муж втрачає гідність мужа, якщо він не зносить мук.

Уникать біди не личить,- це ось висновок наук.

Світ суворий, та прещедрі обдарунки божих рук.

Вчись, чого я вчу, бо неук - слово це пробач - віслюк.

Слухай пильно, що промовлю для напучення твойого:

Я прийшов, бо любе сонце відпустило у дорогу; їй сказав я:

«Спопеліло в мене серце через нього. Чим тобі такий придамся?

Годі й слів казати много!»

Відказала: «Я радію - гідна мужа ця відвага.

Буде службою для мене левню з'явлена увага».

Я пішов. Не затуманив хміль мене чи п'яна спрага.

«Боягуз ти!» - діва скаже, як вернусь; мине повага.

Годі слів! Мене послухай: до життя не будь байдужим,-

Трудні справи подолавши, станеш ти розумним мужем.

Тратить всю красу троянда, цвітом в'янучи недужим!

Брат нехай по-братськи діє,- сили спільні ми напружим.

Так живи, як ти волієш, як підкаже норов твій:

Схочеш - станеш знову мудрим, схочеш - в безумі шалій,

Та будь гарний, величавий в поведінці життьовій!

Тільки сам себе не страчуй і вогонь в душі розвій!

Про одне тебе я прошу: в цій печері через рік

Стрінь мене - зі всього світу я зберу новин потік.

В час, коли цвітуть троянди, повернусь сюди навік,-

Будь, цей цвіт узрівши, пильний, мов зачувши песій клик.

Як за час такий не зможу я прийти до цього краю,

Знай напевне: я вже мертвий і по світу не блукаю.

Буде це достатнім знаком, щоб ридати від одчаю;

Чи радій тоді, чи, може, сповнись тугою до краю.

О, невже з вини моєї ще потяжчає твій гніт?

На коні або на морі,- хто зна, де покину світ?

Я - не звір безмовний, отже, це прощальний мій привіт.

Що мені дасть божа воля і небес коловоріт?!»

Таріел сказав: «Не буду турбувать тебе словами,-

Ти мене, що б не казав я, не послухаєш з нестями.

Як твій друг не йде з тобою, ти іди його шляхами.

Всі діла таємні врешті стануть явними ділами.

Ти колись і сам повіриш у діла мої смутні.

Вдома бути чи блукати - це однаково мені!

Все звершу я, що ти скажеш, хоч би був у маячні,

Тільки знай, що я загину, як ти вмреш на чужині!»

Поклялись вони не знати ані зради, ні сваволі:

Сіли верхи, і помчали, й дичину забили в полі,-

Повернувшись, знов серця їх заридали від недолі.

Мисль про завтрашню розлуку додала до болів болі.

0 читальнику цих віршів, плач, схили чоло на руки!

Серце, з серцем розлучившись, що робитиме від муки?

Завдає розстання з другом смертовбивчої розпуки,-

Хто не знав, хай той відчує гніт і гіркість дня розлуки!

Вранці з дівою розставшись, кіньми рушили з гори,-

Із очей у трьох лилися сльози чорної жури,

1 пашіли їхні щоки, мов пурпурні прапори.

Озвіріли зовсім леви з тої тужної пори.

Віддаляючись, ридають. Діва плаче ошаліло:

«Повертайтесь, леви, ціло! Хто прославить ваше діло?

Небо, вогняне світило, зорі райські, вас убило!

О, життя страшне горнило, де моє палає тіло!»

День ішли вони, минувши гірні схили, перевали;

Як на берег моря вийшли, на ночівлю там пристали,