Витязь у тигровій шкурі, стр. 42

Того дня Ростан був лютий - не було в царя прийому,

Встав він хмурий, наче пломінь клекотів таємно в ньому.

Наказав прийти до нього він вазірові старому,-

Той прийшов, блідий від жаху, душу ввергнувши в судому.

Увійшов вазір сумирно до вітального покою.

«Не згадаю, що казав ти,- річчю цар озвавсь такою,-

Ти мене злютив, розгнівав і позбавив супокою,

А тому тебе, вазіра, серце серця, вкрив ганьбою.

Нащо гнів? - скажи розважно, в чім прохання

Автанділа. Мудреці казали вірно:

«Гнівність горе породила».

Тож не слід чинить нічого, не обміркувавши діла!

Повтори, що вже казав ти,- річ твоя хай буде сміла».

Знов почав вазір казати, що вогонь палає в леві,

Та на відповідь почув він від царя слова миттєві:

«Якщо ти не збожеволів - стану я євреєм Леві

І тебе цілком зречуся,- не кажи таке цареві».

Кинувся вазір до левня,- скрізь шукав, та не знайшов.

Раб сказав, що витязь тайно вимчав з дому стрімголов.

Рік вазір: «Зазнавши кривди, не піду на кривду знов,-

Хай би пану хтось сміліший докладать про це пішов».

Не з'являвсь вазір, і знову цар людину шле з палати,

Але зник і той. Про втечу хто б царю посмів сказати?

Почала тоді підозра у душі царя зростати. Каже він:

«Напевне, втік той, що міг сотню подолати!»

Цар схилив чоло і думав - не уникнути біди,

Та й зітхнув, чоло піднісши, і сказав рабу:

«Іди! Хай безстидний все розкаже, тільки з'явиться сюди».

Увійшов вазір, хоч зблідлий, та поважний, як завжди.

Він ввійшов, смутний, і в нього запитав владар притьма:

«Чи не місяцем мінливим стало сонце? - Дня нема!»

Тут вазір царю повідав, як утік той крадькома:

«Сонце більше нам не сяє, навкруги лягає тьма».

Цар, почувши, страшно скрикнув, від одчаю похолов,

Мовив: «Сину мій, тебе я не побачу більше знов!»

Рвав він бороду шалено і роздер обличчя в кров:

«Я навіки втратив світло! Де ти дівся, де пішов?

Сам собі свій шлях обравши, не смутиться мандрівник,-

Що мені робити? Горе увійшло в мій дім навік!

Всиротів я тут без тебе; ти покинув нас, утік.

Як тебе я не зустріну,- мук не висловить язик.

Чи побачу, як із ловів ти, веселий, повертаєш,

Після гри в м'яча додому поспішаєш, зором сяєш?

Чи почую коли-небудь, як чарівно ти співаєш?

Трон, палац - мені навіщо? Ти ідеш, нас покидаєш!

Знаю - з голоду не згинеш, сили в тебе молоді,-

Лук і стріл убивчі жала прогодують у біді.

Може, бог тобі полегкість дасть у мандрах і в труді,

Я ж помру - і наді мною хто ридатиме тоді?»

Розійшлася вість. Зібрався люд тієї ще доби,

Стали купчитись в палаці і надвірні, і раби,

Рвали бороди, лящали рук удари об лоби.

«Сонце йде - нам тьма судилась»,- чути стогони юрби.

Цар, коли вельмож побачив, од печалі застогнав

І промовив: «Подивіться - сонця блиск згасати став!

Чим його ми засмутили, що від нас помандрував?

Хто стоятиме віднині на чолі вояцьких лав?»

Плач і зойк здійнявся, втихли всі на декілька хвилин.

Цар звелів: «Дізнайтесь: в мандрах він з вояцтвом чи один?»

Повен сорому і жаху, увійшов тут Шермадін;

Заповіт віддавши, думав, що настав його загин.

Він сказав: «Оце знайшов я, як ввійшов в його палати,-

Там раби себе з риданням били в груди, дерли шати.

Сам-один він, без нікого, тайно рушив мандрувати.

Зле життя мене втомило. Присуди ж мене до страти!»

Заповіта прочитавши, заридали всі в покої. Цар звелів:

«Нехай вояцтво скине пишнобарвні строї!

Хай всі сироти й удови молять в бога ласки тої,

Щоб він дав йому дорогу завершити в супокої».