Витязь у тигровій шкурі, стр. 29

Вість: «Жених іде!» - приніс нам посланець з країв чужих.

Що господь йому готує - ні, не відає жених!

Звеселився цар душею, не промовив слів гірких.

«Йди сюди»,- мені сказав він. Я ввійшов туди й притих.

Цар промовив: «День цей світлий є днем радісним моїм,-

Відсвяткуємо весілля, добре справу закінчім!

Всі скарби несіть до мене, не скупіться анічим -

Все роздам! Лиш недоумок проживе життя скупим!»

Надіслав я слуг моторних, щоб несли скарби із дому.

Вже прибув жених, забувши про спочинок і про втому,-

Наші люди всім народом йшли назустріч молодому,

Аж землі було замало стати натовпу отому.

Цар звелів нам: «Приготуйте їм намети на майдані,

Щоб спочив і наречений, і прибульці довгождані;

Хай йому назустріч вийдуть всі війська мої кохані,

Ти ж отут зустрінь, як личить це тобі в твоєму сані».

Я нап'яв шатри червоні із атласу й злотоглава.

Тут жених приїхав бучно, мов його чекала слава,-

Повиходила з наметів всіх двірських юрба цікава,

Військо лавами ставало: кожен рід - окрема лава.

Я втомився - так і треба, як догідливий слуга ти;

Повертав додому, з втоми захотівши навіть спати,

Та Асмат солодкомовна лист прислала, давши знати:

«Стрункостанна, мов алое, просить левня завітати».

Не зійшов з коня, слухняно я помчав до неї вскач.

Там зустрів Асмат плачущу і спитав: «Навіщо плач?»

Мовить: «Горя не уникну, я - твій вірник і прохач,

Бо на захист безнастанний ти хоч сил мені настач!»

Ми ввійшли. Вона суворо виглядала вдалині -

Вид її огненний тьмарив сонця промені ясні.

Прорекла: «Ти зволікаєш, а прийшли рішучі дні.

Може, знов мене забувши, удаєшся до брехні?»

Одвернувшись, вийшов мовчки, бо вона мене смутила,

Вслід гукнув: «Побачиш зараз, в кого пристрасть щира й сміла!»

Бо хіба ж насправді в мене отака душа безсила,

Щоб мені казала жінка мужньо братися до діла?

Сто бійців своїх прикликав: «Чи до бою ви готові?»

Містом тайно ми промчали. Ось уже шатри військові.

Я ввійшов. Сказати страшно, що вчинив я женихові!

Хоч хотілось кров пролити, та забив, не ливши крові.

Я роздер шатро, де ворог спочивав, пойнятий сном,

І схопив його за ноги, вдарив об стовпа чолом.

Розпочав лементувати люд, що тут лежав кругом,

Я ж, при зброї і в кольчузі, вимчав звідти румаком.

Всі дізнались про подію. Повні мстивої жаги,

Люди мчали вслід за мною - їх я знищив до ноги.

Мавши місто неприступне, де безсилі вороги,

Я примчав туди безпечно, не втрачаючи снаги.

Надіслав гінця свойого сповістити вояків:

«Хай іде сюди, хто дружньо помогти мені схотів!»

Навіть поночі збирались вояки зі всіх боків,

Кожен з них заради мене голови б не пожалів.

Я ще вдосвіта прокинувсь, як світилася зоря,

Трьох вельмож тоді побачив, що примчали від царя.

«Пестив я тебе, мов сина,- так він словом докоря,-

Чом завдав нам замість втіхи ти печалі-тягаря?

Ти, проливши кров Хварезмші, кров'ю замастив мій дім.

Почувань своїх до доньки не явив мені нічим

І наставнику старому все життя зробив тяжким,

Зрікшись до моєї смерті бути вірником моїм!»

Відповів цареві: «Пане! Я твердий, немов метал,

І тому мене не нищить пломені убивчий пал,

Але зваж - аджеж ти славен справедливістю ухвал:

Я не за твою царівну вбив прибульця наповал.

Знаєш: в Індії багато і палаців, і корон!

Я - єдиний спадкоємець, ти ж забрав усе в полон;

Спадкоємці вмерли, й спадок віддає мені закон,-

Більш ніхто його не візьме, бо мені належить трон.

Присягаюся - не знаю за собою я провин!

Вам дочку послав Всевишній, і не родиться вже син.

Як даси Хварезмші царство, що я матиму взамін?

Ні, мечем своїм здобуду трон індійський я один!

Одружи дочку,- не хочу я руки твоєї доні,

Але Індії моєї не віддам. Стверджусь на троні

І суперників понищу, стану їм на перепоні.

Вбий мене! Не потребує праве діло в обороні».