Витязь у тигровій шкурі, стр. 21

«Я - Рамаз, я - цар, складаю Таріелу це послання:

Прочитавши, що ти пишеш, я відчув лиш дивування,-

Ти мені, царю народів, смієш слати вимагання!

Щоб така до нас цидула була писана остання!»

Я відразу воєводам наказав війська збирать,-

За небесні зорі більша зібралась індійська рать;

Звідусіль ішли до мене люди, сповнені завзять,-

Вкрило військо доли й гори, поля й лугу кожну п'ядь.

Не барились, поспішали, всі прийшли, хто тільки міг;

Я тоді, владнавши військо, вояків оглянув здвиг,

І мене потішив добрий лад загонів, коней біг,

Звага воїнів, моторність, хваразмійська зброя їх.

Розгорнув я царський прапор, наш червоно-чорний стяг,

Наказавши війську вранці готуватись до звитяг;

Сам же плакав і себе я звав нетягою з нетяг:

«Свого сонця не узрівши, як верстатиму я шлях?»

Як прийшов додому - гірше став тужити й сумувати,

Сльози ринули як річка, що порвала всі загати.

«Доле! - так лементував я,- о, яка ж бо нетривка ти!

Я, безумний, мав троянду, та не міг її зірвати!»

Увійшов слуга. Мені він, левню тужному й сумному,

Від Асмат дає послання, і вона в листі отому

Пише так: «Жадане сонце зве тебе до свого дому.

Тож приходь. Хай буде радість серцю журному твойому!»

Я зрадів. Як тільки згасло сяйво присмерку бліде,

Увійшов у сад, нікого не зустрівши там ніде;

Та ось знову, як і вперше,- сміючись, Асмат іде

І ласкаво каже: «Леве! Місяць твій на тебе жде».

Я пішов. Переді мною - дім з колонами кружганку;

Місяць ллє у сад проміння, осяваючи альтанку,

Де сидить вона, сховавшись в зеленавому серпанку.

Вид її прегарний вкинув юне серце в лихоманку.

Вгамувавши трохи серце, я ввійшов і став на килим;

Підвелась, як вежа, радість; сяв лицем я заяснілим.

Сонцелика заховалась в подушки обличчям милим,

Та звелась і вмить метнула в мене поглядом несмілим.

Так промовила: «Сідати попроси, Асмат, його ти».

Коло славної, як сонце, я на подушку навпроти

Сів і втішився душею, що кляла недолю доти.

Я дивуюсь, що, згадавши, ще живу, як всі істоти!

Змовила: «Ти побивався, що і слова, як то слід,

Не зрекла й іти звеліла. В'янув ти, мов пільний цвіт,

Гірко плакав - на нарцисах бачу й досі сліз я слід,

Але перед амірбаром мушу знати сан і стид.

Жінці перед чоловіком личить стриманою буть,

Та приховувати горе - це найтяжчий біль, мабуть;

В мене посміх на обличчі, та мене жалі печуть,-

Я прислужницю просила розказати правди суть.

Одне одного ми знаєм. І того я не втаю,

Що лише тобі належу,- кличу в свідки честь мою

І страшну велику клятву на потвердження даю:

Якщо зраджу - хай позбавить бог мене відрад в раю!

На хатавів осоружних вирушай походом сміло,-

Дасть господь, і ти повернеш, закінчивши славне діло.

Що робить мені без тебе, щоб розстання це не вбило?

Забери ж у мене серце, а своє мені дай ціло!»

«Хто в цім світі,- я промовив,- мав іще таку кохану? -

Тож я з подивом сприймаю ласку господа неждану.

Промінь твій наповнив серце, тьму розвіявши й оману.

Хай земля мене накриє - буть твоїм не перестану!»

Над священними книжками я поклявся вкупі з нею.

Присяглась вона, що вічно буде милою моєю:

«Як до когось, окрім тебе, привернуся я душею,

Хай тоді мене скарає бог десницею своєю».

Ще якусь часину любо ми провадили розмову,

Запашні плоди вкушали, слово мовили по слову;

Згодом мусив я розстатись, плачучи невтішно знову,

Та беріг в своєму серці я красу її чудову.

Важко серцю залишати цей кристал-рубін-берил.

Світ для мене поновився, я п'янів од щастя й сил;

Думав я, що це для мене сонцем сяє небосхил,

Але ось в розлуці серце стало як з гранітних брил!

Рано-вранці наказав я: «Грайте в сурми, сурмачі!»

Шикувалось військо в лави, забряжчали їх мечі.

Лев, я рушив на хатавів, безупинно вдень, вночі,

По невтоптаній дорозі, по безпуттю ідучи.

Межі Індії минувши, я все далі військо вів.

Тут мене гонець Рамаза, хатавійський раб, зустрів

І приніс мені він звістку, щоб утишити мій гнів:

«Навіть цап індійський може наших вигубить вовків».

Я одержав од Рамаза тьму дарунків дорогих. Він благав:

«Ти нас не знищуй, не губи ти нас усіх,-

Присягаємось покірно нести гніт твоїх кормиг,

Віддаєм усі багатства, і себе, й дітей своїх.

Перед вами завинивши, каяття знесем плоди,

Але зглянься, ради бога, не приводь полків сюди,

Не віддай нас на поталу, божу кару відведи -

Віддамо тобі без бою ми фортеці й городи».

Всіх вазірів я прикликав, щоб цій справі дати лад.

Там сказали: «Ти - ще юний, наших слухайся порад;

Ми терпіли їх підступність не один вже рік підряд,-

Щоб тебе вони не вбили, стережися їхніх зрад!

Отже, йди до них, з собою взявши витязів загін,

Всі ж війська хай пробувають поблизу за кілька гін.

Як побачиш щиросердість - їх звільни від всіх провин,

Непокірних же не жалуй, засуди їх на загин».

Рада ця мені припала до вподоби. Я притьма Сповістив його:

«Рамазе! Сперечатися дарма.

Бо життя миліше смерті, наша ж сила все лама!

Я до тебе йду без війська, лиш з бійцями кількома».

Взявши триста добрих воїв, з ними я вперед пішов,

Військо ззаду залишивши у гущавині дібров. Я просив:

«Ідіть за мною по дорогах тих же знов,

Щоб змогли мені на поміч ви примчати стрімголов».

За три дні прибув до мене знов од хана раб-носій.

В дар приніс він пишний одяг, золотих тканин сувій.

Цар просив: «Я хочу бачить гордий, мужній образ твій

І для зустрічі готую дар такий же дорогий».

Він казав ще більше: «Правду я кажу - покинь невіру,

Сам тебе зустріти вийду, бо нудьгую вже надміру».

Я сказав: «Ій-богу, зважу на твою я волю щиру,-

Наче батько з сином, стріньмось, повні ласки та сумиру».

Далі їхавши, я знову на узліссі коло бору

Стрів послів. Вони вклонились, виявляючи покору,

В дар мені пригнали коней в золотій рясі убору

І мені казали: «Справді, цар наш прагне твого зору».

Він звелів переказати: «Я до тебе серцем лину,

З свого виїхавши дому, взавтра вранці вас зустріну».