Витязь у тигровій шкурі, стр. 18

Взяв послання від тієї, що в огнистім ореолі;

Пише промінь сонця: «Леве! Хай затихнуть рани й болі!

Я - твоя. Не побивайся! Закликати смерть доволі,

Бо ненавиджу я душі і знесилені, і кволі.

Жалюгідна млість кохання - це хіба краса кохань?

Ні, для милої своєї ліпше ти звитяжцем стань,-

Люд з країни Хатаеті зрікся нам платити дань,

Ми не можем більш терпіти їх злодумних зазіхань.

Мисль про щасний шлюб з тобою я плекала ще раніш,

Та ніяк тебе зустріти не могла. Тому три дні ж

Бачу раптом я: шалений, в паланкіні ти сидиш.

Я тоді про все дізналась. Годі суму, жаль облиш!

Слухай: істину я мовлю, добру раду подаю:

Вирушай ти на хатавів, будь звитяжцем у бою,-

Ліпше це, аніж сльозами квітку зрошувать свою.

Глянь: як сонце, обернула на зорю я млу твою».

Ще Асмат щось говорила, не соромлячись мене,

Та про себе що повісти? Радість хто мою збагне?

Серце билося, тремтіло: то завмре, то спалахне.

Зарубінившись, обличчя стало мов кришталь ясне.