Місто уповільненої дії, стр. 45

Жінка запитливо дивиться, наче чекає від мене реакції. Навіть не знаю, що їй сказати. Уважно стежу за нею, думаю, що буде далі. Киваю головою, як годиться — тіпа все розумію, хоча язик не повернеться сказати бодай слово. Але мовчання стає подібним на допит і я не бачу порятунку й кажу:

— Продовжуйте.

Вона здивовано кліпає, наче хоче сказати, що тут ще незрозумілого, я всьо сказала. Але швидко опановує ситуацію й розповідає, яка Оля умнічка, як вона гарно грає на піаніно, як красіво вміє вишивати, в'язати, варить їсти, і в інтєлєктуальном плане… много читає, правда, любить боліти…

— Ма! Скільки можна?

— Минулу зіму всю в больниці пролежала. Заходить батько:

— Ну що? — запитує невідомо у кого, наче звертається до столу, оглядаючи його стан. Незграбно сідає, сильно шарпаючи стільцем, тягне руку через стіл, бере пляшку й наливає. Не чекаючи, коли присутні візьмуть чарки, каже «ваше здоров'я» і перехиляє.

Відчуваю, що хмелію.

Матір Олі розпитує в мене про наші краї, наших людей і звичаї. Хвалиться, що в молодості проїздила через моє місто і воно їй дуже сподобалось, особливо озеро, а ще в нас хороший украінскій язик, даже в магазінах женщини говорять по-украінскі, красіво.

— І люди у вас такіє хорошиє, порядниє.

— Да, — відповідаю їй.

— Слухай, — звертається до мене батько Олі, — бери щось кушай. Чого нічого не кушаєш? Ти студент чи хто?

Відлякуюся.

— У шахи граєш?

— Да.

— Пішли.

— Вітя! — визвіряється на нього дружина. — Ну неззя так сразу! Чєловєк у нас впєрвий раз у гостях, а ти вже його женеш в шию іграть твої дурацкі шахмати! Таке старе — і щє таке дурне.

— А шо йому з вами сидіти?

— Може Олег кушать хоче? — не втихомирюється вона.

— Оля нам все туди принесе. Да, доця? — звертається до неї.

Підводимося і йдемо до його кімнати, з якої він кричав до дружини, аби знайшла окуляри. Оля на таці заносить нам недопиту пляшку, дві чарки, кілька бутербродів з нарізаними овочами. Полковник розкладає шахівницю й фігури. Розігруємо — мені випадають чорні. Я майже забув комбінації, хоча колись непогано знав сицілійській захист. Робимо по кілька ходів, я туманно пригадую необхідні ходи, аби розпочати необхідне розгорнення фігур, але ніяк не можу второпати, коли треба йти конем, а коли офіцером.

— Що це таке? — незадоволено запитує він, намагаючись зрозуміти мою стратегію. Знизую плечима. Випиваємо. Він далі шифрується, мабуть, над тим, який вид захисту проти нього використовую, хоча насправді я лише пригадую те, що колись знав, і відповідно, міг наробити купу помилок.

Шахи починають мене кумарити, зумисне віддаю фігури, непродумано і навмання наражаюся на небезпеку.

Полковник дратується і кричить:

— Це якесь комсомольство — так безалаберно грати! Мені що — твої ходи завертати? — І він справді завертає мій останній хід, коли я ніби ненароком ставлю під удар свою туру. Ці муки тривають хвилин десять, за яких ми не забуваємо ще двічі випити. В мене добряче заплітається язик.

Нарешті програю.

Після партії він несподівано каже:

— Твоє щастя, що ти граєш у шахи.

— ?

— Чого витріщився? — регоче, оголюючи свої великі жовті зуби. — До хати не пустив би. А до Олі — навіть на кілометр, — заперечливо махає вказівним пальцем.

Матір Олі гукає нас пити чай. Полковник і я заходимо у вітальню, де на столі стоять чашки, блюдця і велика тарілка з булочками різної форми. Почуваюся погано, ледве тримаюся на ногах, таке враження, наче алкоголь і їжа заповнили моє нутро аж по пельку. Оля показує булочки: маленькі — з чорницями, продовгуваті — з яблуками, потім ще якісь і ще якісь.

За чаєм матір Олі запитує:

— У вас цени тоже большиє?

— Мабуть так. Хоча, дивлячись на що.

— Продукти пітанія дороже?

— Цього не знаю.

— Одяг у них дешевий, — вставляє полковник і сьорбає з чашечки чай, він вкривається рясним потом, а волосся чуприни прилипає до чола. — Польща під боком. Хароші базари.

— Да, — підхоплює матір Олі.

— Олег, бери ще, — каже Оля.

— Да-да, бери, синок, — звертається до мене її матір.

— Дякую.

— Матері навєрно трудно? — запитує жінка, кусаючи продовгувату булочку. Від цього її права щока набивається й перетворюється на велику рухливу ґулю; обличчя трясеться від пережовування.

— Смачні булочки, — хочу перевести розмову на інше.

— Да! — пожвавлюється вона. — Вот, попробуй іщо с чернікой. їх Оля дєлала. Возьми, синок, попробуй.

Оля осміхається і кладе мені ще одну булочку, хоча я вже не маю на неї сил. Її обличчя розпашіле, ніби трішки масне, від чого злегка поблискує шкіра. Раптом, мені здається, що колись Оля буде схожою на свою товстеньку матір. І це мене, правду кажучи, змушує серйозно задуматися. Не дивно, що так полюбляє мучне.

Ще раз дякую за гостинність, кажу, пора повертатися. Батьки Олі запрошують мене вгості й надалі, при цьому таємниче перезираються між собою.

Виходимо за ворота, на вулиці цілковитий морок. Одразу ловлю Олю в обійми. Вона вішається мені на шию й шепоче, що я сподобався мамі. Кажу, що старушик у тебе, маленька, підірваний. Вона сміється. Виводить мене на автобусну зупинку, у темряві ми ще трохи облизуємось.

Оля шепоче:

— Мені сьогодні сподобалось.

— Приходь частіше, нема ніяких проблем.

— Розпусник.

На початку зими полковник до мене помітно добрішає. Спершу, звичайно, його обурювало, що донька по півдня сиділа з якимсь мудаком із західних країв у кімнаті, де без перестану грала легка музика, його обурювало, що ми не висовували звідтіля носа: він міг без причини й без попереджувального стуку зайти, покрутитися на місці, наче шукає газету, окуляри або інші речі, а згодом демонстративно заходив і забирав мене грати з ним у шахи, незважаючи на те, що ми з Олею могли займатися своїми справами.

Тепер все інакше: любить поговорити зі мною про футбол, про «Динамо» чи «Шахтар», хоча я неодноразово казав йому, що є фаном тільки червоних дияволів «Манчестера», про бокс чи про бандерівщину (так він з мене глузує). Тепер деколи від нього чую «синок».

Полковник може запросити мене на перекур, коли я приходжу до Олі, і розповісти про свої походеньки по медсестрах у госпіталі у Кабулі, але це він говорить пошепки, аби, не дай Боже, не почула дружина. Коли перебуває під конкретним газом, від чого його не слухають ноги, знову змушує мене грати в кляті шахи. З мене шахіст кепський, а йому у місцевому парку Шевченка, як гордо про це каже його дружина, нема рівних: «Он даже виігрує у однорукого Кузнєцова» (мабуть місцевий авторитет у шахах). Коли він грає зі мною готовим у дим, я майже кожної партії примудряюся поцупити у нього то слона, то офіцера і сховати, чого він, як правило, не помічає. Тим самим порушую його складну комбінацію. Полковник зривається на ноги, ніби не вірить своїм очам, що його щойно потовк студент! Гнівається, визнає свою поразку і заставляє грати нову партію. Знову прибираю з дошки коня, або невигідного для створення власного надійного плацдарму ворожого пішака, і він знову обстежує поле каламутними очима і реве на цілу хату «це якась містика!».

— Ви знову програли.

— Да? Щє одну, — каже він наполегливо і нашвидкуруч розставляє фігури. Робить це спіхом, бо пішаки стоять нерівно.

— Може досить?

— Розкладай! — вигукує він і наливає в чарки. — Це якийсь зоопарк! Такого ще не було! Мої — білі. Я ходжу! — кричить він, наче справді йде в атаку з багнетом.

Коли полковника остаточно накриває водяра, його обличчя наливається кров'ю і від поту стає мокрим, хоч бери викручуй. Він може сидіти півгодини, мовчки втупившись у стіл із наїдками та порожніми склянками. У такому стані у нього деколи проскакують солдафонські заморочки — «сукині діти!», «три наряди!», але на них не звертаю увагу, наче це мене не стосується. Отак він сидить і кричить протягом години-другої, а навколо нього жінки прибирають брудний посуд, витирають ганчіркою стіл. Дедалі менше він визвіряється на мене; раніше розпочинав це запитанням, чому я припхався сюди з країв, де самі тільки мішком прибиті націоналісти. Я жартую, що скоро тут буде все, так як у нас. Він тупо дивиться на мене, нічого не говорить, тільки наливає і п'є.