Місто уповільненої дії, стр. 43

— Я на тебе не ображаюсь. Просто… просто зрозумій, мені страшно, що все це так… скоро…

— Да. Я розумію. Тільки зрозумій… я… я… дуже хочу, щоб ми були разом. Це не те, що ти подумала. Розумієш?

— Да.

Здається попустило. З мантелепами — таке трапляється часто. Продовжую ніжно й повільно осипати її обличчя поцілунками. Вона, заплющивши очі, не пручається й помітно тягнеться до моїх губ. Ненароком опускаюся до груденят, зупиняюся перед ними, ніби зачарований, злегка торкаюся, і Оля починає важко дихати.

Але… але на сьогодні досить — кажу собі — треба закрити файли, бо й так її налякав… ще подумає, що я збоченець… Ні, ні, нада закрити файли.

Як каже нікому непотрібна народна мудрість — хто спішить, той людей смішить.

Через півгодини випиваємо чай із чудовими булочками, які вона знову дістає з пакету, і Оля зізнається, що їй час бігти. Кілька хвилин панує незручна мовчанка, мені раптом здається, що вона думає про те, як я до неї щойно приставав, можливо, робить із цього певні висновки, бо її обличчя цієї миті трохи суворе, зосереджене, наче в помислах Олі панує осуд і зневага. Почуваюся гнітюче, немов не в своїй тарілці.

— Про тебе матір часто так дбає? — показую на симпатичну рум'яну, по боках підпечену булочку, яку одразу надкушую.

— А? — перепитує вона.

— Смакота!

— У мене завжди є булочки. Я їх люблю. Настрій у неї, слава Богу, гарний і це мене радує.

Мовчки прямуємо в бік центральної площі, де зупинка автобусу, що їде до її домівки. Проходимо біля університету, де невеликими алеями, обсадженими екзотичними кущами, блукають кілька пар.

На прощання вона шепоче мені, що дуже щаслива, і взагалі — це прекрасно, що ми зустрілися.

Не сумніваюся — думаю про себе.

Всі ви так кажете, коли все тільки попереду.

5

Початок листопаду холодний.

Два місяці мого навчання пролетіли швидко.

Дивлюся крізь вікно на оголені дерева, і мені здається, що вони відчувають холод. Господиня при останній зустрічі сказала, що на зиму треба подумати про дрова, бо морози дошкулятимуть, а старого розібраного сараю не вистачить. Вона натякнула, що знає, де можна взяти готові дрова, але це треба робити обережно й швидко: наприкінці Сумської вулиці починається невелика лісосмуга, що тягнеться кілька кілометрів уздовж військового аеродрому, там, біля старої хати, де ніхто не живе, вже кілька років стоять — уявляєш? — бєз пользи, можеш взяти кількох рєбят і принести додому. Так і сталося, я попросив Діму і Ваню — двох місцевих штемпів, з якими разом сиджу на парах, і вони мені тиждень тому за хороший кір із закуссю допомогли притарабанити це добро на Діминій старенькій «копійці» [17] під хату.

Коли обмивали дрова, Діма привів трьох відбитих сцикух, з якими ми возилися до ранку (наступного дня від «перенапруження» в мене нестерпно боліли яйця). Тепер тільки одне муляє: аби не дізналася Оля.

Вона, мабуть, щось підозрює, бо неоднозначно показує мені очима на порожні пляшки, які я забуваю викидати і вони назбируються десятками. Кажу їй — алкоголь не вживають тільки слабі. Оля зі мною сперечається, що є люди, які можуть без цього обійтися. Да, да — сміюся з її аргументів. «Але ж є люди, які нічого не хочуть — тільки спокою», — знову не втихомирюється вона, намагаючись мене бодай у чомусь переконати.

— Якщо людина нічого не хоче — відповідаю — значить вона померла.

Сьогодні субота.

В обід має прийти Оля. Обов'язково принесе булочки. Знову булочки, смачні домашні булочки.

Згадую, як ми лежали на моєму ліжку і слухали легку музику, здається, мелодії XVI—XVII сторіч для лютні у виконанні Анатолія Шпакова. Оля довго соромилася моїх рук, які гаряче обстежували її ще неторкані пишноти, але цей етап минув і тепер вона соромиться мого оголеного тіла. Признатися, це було справжнісіньким випробуванням моїй нетерплячці. За час наших інтимних зустрічей я зумисне клав ковдру на стілець, ми лягали ненакритими, аби Оля могла дивитися на мене й не боятися. Потім так само неквапно навчив бавитися з моїм маленьким приятелем, який до пестощів її долоні призвичаївся і тепер поводиться чуттєво й активно. Скоро Оля стала ще сміливіша і шепотіла до нього, ніжно ховаючи його у своїх пухких губках. Задовго до цього, коли вона тільки від однієї думки про міньєт кривилася і в неї зникав настрій, я мусив довго пояснювати, що в цьому нічого похабного нема.

Тепер Олі настільки це подобається, що майже щоразу, коли забігає у мій барліг, доводить мене своїм симпатичним ротиком до оргазму.

На початку минулого місяця нарешті підпустила мої нетерплячі руки до свого звірятка, яке раніше охороняла з категоричною відвагою; злегка посмоктував ніжні пелюстки між розкішними литками і Оля від збудження голосно вигукувала «мама», коли ж бавився пальцями з плівочкою, вона здригалася. «Обережно», — зупиняла, коли заходив надто далеко. У неї морщився лобик і я одразу припиняв, розуміючи, що не треба поспішати. Господи, вона така чиста й ніби дитяча, — думав я тоді, — що не хотілося вести її туди, де крім насолоди чатують розчарування, пастки, а можливо й відраза. Як би там не було, але терпіння винагороджується. Це має трапитися природно — казав я собі, а згодом так і сталося. Сьогодні Оля знайомить мене зі своєю сім'єю. Має зайти за мною. Трохи хвилююся, бо вона трохи запізнюється, а я не люблю чекати.

Гайки дуже швидко закручуються — кажу собі, коли думаю про можливість одруження. Адже батьки Олі не просто так відпускають її деколи до мене. Це було б просто кумедно: ми такі добрі християнські душі, що можемо, якщо ти бажаєш, юначе, свою улюблену доню відпустити до тебе — бум-бум, ти не проти? ми дуже просимо… це буде для нас честь…

Нарешті вона приходить. Помічаю її з вікна ще на вулиці. Легко стукає в двері. Відчиняю і на порозі підхоплюю її на руки. Від несподіванки вона, трохи спантеличено й ніби жартома вигукує, що я ненормальний.

— Припини. У нас мало часу, — каже вона і сміється, але я не зважаю.

— Батьки нікуди не втечуть.

— Олег! Там стіл накривають. Ти хочеш потрапити на холодне?

— Нічого, підігріють, — несу її на ліжко.

— Охо-хо, — кокетує і я поволі її роздягаю. Спершу вона трохи опирається, каже, що в нас обмаль часу, але я не зупиняюся, тоді Оля допомагає мені скидати з неї одяг, особливо блузку, боїться, щоб не пожмакав. Оголена несе свою блузку до стільця біля письмового столу, кімнату перетинає рукав сонячного світла, яке вривається через вікно й падає на підлогу. Дивлюся на її спину, гарну пухкеньку попку й розкішні стрункі ноги. Оля акуратно накидає блузку на бильце крісла й розвертається до мене, спираючись руками на стіл. Очима показує на чорнявий кущик нижче пупця, я підходжу, опускаюся на коліна й легко торкаюся губами її шкіри. Вона легенько підштовхує свою ніжну нірку до мого рота і я повільно веду знизу вверх по ній язиком. Оля в цих речах — ще трохи незграбна і не відчуває, коли слід повільно розвести ноги чи відсунутися трохи далі, аби партнерові було зручніше. Але… у нас все ще попереду. Дві вертикальні пелюстки поволі оживають, я посмоктую їх губами й Оля сильно хапає мою голову руками, здригається, шарпаючи ногами. Це мене заводить ще більше і я просто впиваюся в її вологе, слизисте нутро. Вона скрикує, каже, що їй боляче. Оля настільки мокра, що на волосках бачу рясні краплини. Дивлюся на неї знизу, груди видаються розкішними налитими овочами, які нависли наді мною, простягаю до них руки й розгойдую. Тіло Олі — ніби урочисте, трепетне і тепле.

Підводжуся, беру її за попку й несу на ліжко. Входжу з силою і вона аж скрикує, відчуваю, як її пальці жадібно впинаються в мою спину. Набираю обертів, від чого ліжко жахливо скрипить і ритмічно вдаряється об шафу. З Олі виривається невиразна суміш пронизливого крику й плачу, вона зсудомлено хапає мене, наче хоче злитися зі мною в єдине, і гаряче осипає поцілунками; в її розширених очах я, здається, бачу сльози.