Таємниця затоки Здохлого кита, стр. 11

– Ваше розпорядження виконано! – доповів агент. – Машину вкрадено, а Жуль у камері. Ну, просто індик обскубаний, – додав він, посміхаючись.

– Чудово! – пробуркотів президент Уестерна. – Гадаю, це зробить його згодливішим.

– Взятися за нього?

– Так. Тільки не перестарайтесь. Годині о двадцятій доставте його до мене.

– Слухаю! Ще одне…

– Ну?

– Він… як би сказати… Ну, одне слово, він голий.

– Одягніть. Тільки без усяких там витребеньок: скромність прикрашує людину.

Агент запопадливо посміхнувся і вийшов із кабінету.

Поважний містер невпізнанно змінився. Кілька годин тому він бесідував з босом ввічливо, але не без почуття власної гідності. Тоді він шанобливо, проте твердо відхилив пропозицію президента компанії. Тепер же до кабінету було досить безцеремонно приведено суб’єкта в смугастій тюремній робі. Щоки в нього були землисті, голова закустрана. Все лице вкривали синці, а чоло прикрашала велика гуля.

– Сідайте, Жуль, – запропонував люб’язно президент. – Боюся, що мої молодці дещо перестаралися.

– Дякую, – відповів Жуль. – Я вам неабияк зобов’язаний…

– Дрібниці, – махнув рукою президент. – Які можуть бути рахунки між давніми друзями! А ми лишаємось друзями попри всі неприємності, чи не так? До речі, дозволю собі нагадати, що саме компанія врятувала вашу дорогоцінну особу від одного крісла, що в народі зветься електричним…

Жуль мовчав.

– Майте на увазі, – вів далі президент, полишивши ввічливий тон, – те, що було, – тільки квіточки. Я просто надав вам невеличку можливість упевнитися: в нас немає бажання церемонитись. Ви думали втекти від нас? Йолоп! Та я довідався про ваші операції в банкові раніше, ніж ви встигли вийти з цього закладу. Ну, досить! Сподіваюся, що, незважаючи на невеличке непорозуміння, ми, одначе, знайдемо з вами спільну мову…

За півгодини з особняка, похитуючись, вийшла людина. Якусь мить постоявши, вона рушила гудроновою алеєю і, поминувши хвіртку, що автоматично розчинилась перед нею, побрела вулицею.