Let my people go, стр. 23

1 грудня 2003

10-сторінкова «розробка психологів» «…», «як боротися з міфом Ющенка» (і навіть по-українському, диви-но-ся!) [Документ, про який тут ідеться, -датований листопадом 2003 р. план «антиющенківської» інформаційної війни, з яким мені випало тоді ознайомитися, — скільки знаю, ніколи не був оприлюднений і складає, відтак, одну з численних «невідомих сторінок» так досі й не написаної «Історії Помаранчевої революції». ], — продукт енергійного ума і ущербного (усіченого) духа. Загальне враження — як від гри однорукого піаніста (причому такого, який і не підозрює, що існують на світі дворукі!).

Ціла сфера людського життя (все, чого не купиш і не з'їси) для пацанів — «невидима», тупо. Сліпа пляма.

От у чому помилка Орвела: його О'Браєн — інтелектуальний «геній зла», сатанинський розум-без-моралі. Так само — зі страхом подиву — дивиться Винниченко на свого Сталинського, жандарма в «Гріху». В дійсності О'Браєни, якщо й були «…», — то дуже швидко й скінчилися, і не вони це все вершили, є, очевидно, певна гординя ума в тому, щоб не згоджуватись визнати, що твоєю, Вінстона Сміта, долею, врядує не «сам Люцифер», а просто бандит із різницькими навичками…

«Неможливість О'Браєна»: розум «хворої душі» ніколи не зможе взяти під увагу ідеальних мотивів, — він тільки скаженітиме, з ними стикаючись, і намагатиметься затоптати (для себе самого ж!) саму їхню можливість — витлумачуючи їх цілком хибно, на свій, «кагебістський» лад. Він не є по-справжньому сильний, цей розум.

І ніякий діалог тут неможливий: ну як може закохана жінка пояснити фриґідній проститутці, навіщо спати з мужчиною, коли він тобі не платить?…

Враження В. «…»: країна, як енергетична яма — скільки зусиль не вбухай (жодного бажання щось тут робити).

Еге, каже чувак, еге… Godzi sie [Сходиться (польськ.). ]. Тільки це «не наша» яма, от у чім штука, — не українська. Це «крізь діри» в східній стіні видуває — вітром з азійських степів.

Ми енергетично — не відокремились: не зімкнулось = не заквакало своє незалежне болітце, котре відтак можна було б — дренажувати, висушувати, розводити на ньому латаття чи болотяні орхідеї — «любе», але результат докладених зусиль — давався б відчути. А «яму» цю я пам'ятаю — від совєтів: на її дні — Російський Упир (Ал. Толстим, здається, вперше зафіксований?). Від нього якраз і «не відділились».

20 грудня 2003

«…» В цій країні — як в божевільні: нема правил, у культурі — жодних взагалі. Нарешті дійшло, чому вчора Ш. (новин-ний журналіст!) спитав у мене таку дурницю — мікрофона в груди, я сиджу за прилавком, підписую книжки, довкола люди — «Пані Оксано, чи Вам важливо, щоб Вас купували багато?» Мені, звісно, «в зобу диханьє спьорло», і я розсердилася: що ж ти мене провокуєш, я що, отак при всіх маю сказати, що на цьому й ґрунтується мій іnсоmе [Дохід (англ.). ]? А сьогодні втямила — він просто не знає, як той іnсоmе досягається, просто поняття не має, до чого ціла та акція і чому «письменники стають за прилавок», — йому ніхто того не сказав! А в «Кієвскіх вєдомостях» Б. відтворює розмову на «Медвіні»: «Не собираетесь снова издаваться в Москве? — Это вопрос к моєму издателю, Леониду Финкельштейну». Здурів, чи що? До чого ж тут Фінкельштейн? А — це я відповідала російській журналістці, з «Маяка»: «а зта («Сестро, сестро») Ваша книжка появится в русском переводе?» Я й сказала — «зто вопрос к моєму московскому издателю», — а поруч стояв Фінкельштейн! От воно в Б. й «контамінувалося». І все це летить в друк — і не вивіряється, і не спростовується, бо не має жодного значення !!! «Мне все равно, что они там пишут о культуре», — сказав редактор тих-таки «Вєдомостєй», коли йому вказали на глупство з «ґрантоєдами». Відтак, як при американському арешті: все, що Ви скажете, може бути використане проти вас. Тільки тут це повсякчас, кожної хвилини.

Куди поділися всі ті журналісти, які ще 7 років тому інтерв'ювали мене з приводу «Польових досліджень»??! То були люди переважно середнього віку, професіонали (!), які зналися на тому, про що питають, — і, зрештою, вони ж мене й «зробили» тоді, в 1996-му! Як можна було за яких 5 — 7 років повністю ліквідувати в країні професійну журналістикуіі

А я ще щось тут пояснювати пробую — за якими правилами грати, та як це робиться у людей… А довкола — звичайна тиха божевільня: вони тебе слухають, але не чують, і кожне твоє слово може бути використано не «проти тебе», а значно гірше — як завгодно, і нема способу прорахувати, як саме!

На кожному кроці, тільки-но виходиш на люди й розтуляєш рота, загрузаєш, як ногою в ковтуні омели, і щоб виплутати ногу, за кожним своїм словом волічеш довжелезний, в нескінченність (?) протяглий хвіст пояснень «…». В цій країні всі «правила» спростилися до елементарно-базових: як урвати гроші «…», — і тому аналогія з «розкультуреністю» й диким варварством 1930 — 40-х не працює (там усе-таки висувався ідеал — проблема була тільки в тому, що він не відповідав реальності), — а тут нема за що зачепитися, нема того камінчика, на який спершись, можна було б витягти себе з болота — з «бєспрєдєлу»… Ніщо не структурує. І ті діти, яким сьогодні по 12-14, за 10 років будуть далеко більшими варварами, ніж нинішні 20 — 25-літні. А прогнозу «на просвіт» я не видам, нема аналогії. Ані прецеденту.

28 грудня 2003

Вночі, після розмови з Р. (як їй [у Празі] рік треба було чекати на дозвіл [від муніципалітету], щоб «пробити дірку» в квартирі — на газове опалення!), раптом зрозуміла про Соліну смерть [Мова про трагічну загибель Соломії Павличко від нещасного випадку у власній квартирі 31 грудня 1999 р. ]: її символічність — за 9 місяців перед Ґонґадзе (тільки ніхто тоді не втямив, не розчув). А нинішня «епоха бєспрєдєлу» почалася саме звідтоді (уявнила свою дифузну смертоносність у тій ванні).