Легенди Львова, стр. 23

Жила колись сирота в маленькій хатиночці зі своєю старенькою бабусею. Обоє мусили важко працювати, щоб заробити на хліб. Бабуся лікувала травами, дівчинка ходила щодня у ліс по хмиз, а потім продавала його.

Прийшла осінь. Сирота, як і завжди, подибала до лісу. Коли вже назбирала досить сухого гіллячка й почала його в'язати, раптом почула, як хтось стогне та так жалібно-жалібно. Кинула дівчинка хмиз і побігла на той стогін.

У кущах ліщини лежав, скрутившись бубликом, маленький дідок із зеленим волоссям та зеленою бородою. На ньому й одяг якийсь чудернацький, наче з трави і сухого листя зшитий.

Нахилилась дівчинка над ним і спитала:

– Що вам, дідусю, сталося? Чому ви стогнете?

– Ой, дівчинко добра, – застогнав ще жалібніше дідусь, –  перев’яжи мені ногу, бо я звихнув її, коли з дерева стрибав.

Дівчинка здивувалася – чого б то мав старий дідок по деревах лазити, але промовчала, скинула хустину і перев'язала йому ногу. Дідок попробував устати з землі, але ойкнув і знову впав, скривившись від болю.

Дівчинка аж заплакала, так шкода їй стало старенького.

– Скажіть, дідусю, куди вам додому. Я занесу вас.

– Ой, дитинко, – зітхнув дідок, – дома моя недалеко, але хіба ти така маленька здужаєш мене донести?

– Я донесу, дідусю… Я щодня по великій в'язанці хмизу ношу, то й вас донесу.

Взяла вона дідуся на руки і не на жарт здивувалася, бо він був такий легенький, наче пір'їнка.

– Занеси мене он до того великого дуба і посади в дупло. Дівчинка зробила, як сказав дідусь і хотіла вже йти, коли той закликав її:

– Почекай, дівчинко, я тобі подарунок дам. Настав-но хвартушину.

І чим ви думаєте він її обдарував? Та цілою купою сухого листя. Дівчинка звичайно, чемно подякувала, хоч і дуже дивувалась такому подарункові.

От іде вона з тим листям дорогою та й думає: „Висиплю я його краще та за хмизом повернуся. Хіба в нас під хатою мало листя?”.

Та тільки-но вона так подумала, як пролунав над її головою голос Дідуся:

– Кому це мої дарунки не до вподоби?

Дівчинка не на жарт злякалася і побігла чимдуж додому.

– Хто за тобою женеться? – здивувалась бабуся. – Навіщо ти сюди оце листя принесла?

– Ой бабусю! Це мені лісовий дідусь подарував, – та з тими словами й висипала на підлогу.

І враз, наче вогонь спалахнув – уся хата їхня так і зайнялася золотом. З тих пір вони жили собі щасливо, не знаючи біди, ще й іншим помагали.

Був собі мисливець, якому ніколи не щастило. Цілими днями він пропадав на ловах, а повертався все одно без здобичі. Ну, в кращому випадку принесе перепілку та й то таку, як грудочка. А щоб зайця коли підстрелити чи хоча б качку – цього з ним не бувало. І що вже жінка його не лаяла, що вже не кляла та не проклинала, аби він покинув те марне мисливство і взявся до якого путнього діла, а він і вухом не веде – зранку до вечора лісами блукає.

І от одного разу, коли він зібрався іти на полювання, вона сказала:

– Ну, слухай. Якщо ти й тепер з порожніми руками повернешся, то більше терпіти не стану. Заберу дітей і повернуся до батьків. Там, я гадаю, мені не дадуть з голоду вмерти.

Думаєте це його спинило? Де там. Узяв рушницю й поплентався до лісу. Правда, настрій у нього був препаскудний.

Або вполюю щось путнє, або й додому не повернуся, вирішив мисливець. А він був упертий чоловік і коли до вечора йому так і не вдалося нічого підстрелити, постановив заночувати у лісі.

Мостячи постіль попід розлогим дубом, раптом почув чийсь стогін. „Хто це може бути? – здивувався він. – За цілий день я не зустрів жодної живої душі”.

Про всяк випадок прихопив рушницю і пішов на голос. Продерся він крізь кущі ліщини і потрапив на галявину, посеред якої стояв старий бук, а під ним побачив маленького чоловічка. Чоловічок запхав руку в дупло і ніяк не міг її витягти. Він сварився і розгнівано тупцяв ніжками.

– Ну, чого витріщився?! – загукав чоловічок до мисливця. – Не бачиш – я у пастку потрапив!

– Я 6 на вашому місці поводив себе чемніше, – сказав мисливець. – Вперше мене бачите, а гукаєте як на пастушка.

Мисливець вийняв ножа і заходився розширяти дупло.

– Ой-ой! – зойкав час ви часу чоловічок. – Тільки прошу обережніше.

– Та бачу бачу Не бійтеся. Це дерево таке трухляве, що скоро на волі будете От і все. Цікаво лише, що ви там у дуплі шукали? О, та у вас повний кулачок горіхів! Так ось чому ви не могли руку висмикнути!

– Ну і що? І що? – заметушився чоловічок запихаючи горіхи в кишеню. – Подумаєш який розумний!

– Бо вам досить було розтиснути пальці і не довелось би мені стільки морочитися.

– Ага, розтиснути! Ич який! А горіхи?

– Ну і дивак із вас, – розсміявся мисливець.

– Кому дивак, а кому пан.

– Та невже з вас іще й пан?

– А ти думав! – Чоловічок гордо випнув груди і пригладив розкошлану борідку. – Я сам Полісун.

Мисливець отетерів від несподіванки. То оцей карличок, який так незарадно повівся з горіхами, сам володар лісів Полісун? Чоловічок наче прочитав його думки:

– Зараз переконаєшся. За те, що мені у пригоді став, я тобі знаєш як віддячу? Прижену тобі сотню кабанів. Ти тут стій, а я зараз…

Не встиг мисливець отямитись, як ліс раптом наповнився галасом і тупотом безлічі ніг. Велике стадо диких свиней, оточене вовками, вибігло на галявину і спинилося як укопане перед мисливцем. Де не взявся й Полісун.

– Маєш хустинку? Давай сюди.

Чоловічок розстелив хустинку на землі та свиснув. Вовки кинулися на свиней, а ті, не маючи більше куди бігти, рвонули просто на мисливця, перед яким на землі лежала хустинка. Мисливець злякався, що його вмить розтопчуть, і вже намірився тікати, коли бачить – свині, мов навіжені, летять на хустинку і, що лиш торкнуться її, враз маліють і стають завбільшки з комашок. Усе стадо вмістилося їм тій хустинці. Полісун відігнав вовків, зав'язав стадо у вузлик і подав мисливцеві.

– Бери. Вдома розв'яжеш, але збудуй спочатку хлів на сто свиней, бо вони дикі, розбіжаться.

Прийшов мисливець додому та постукав у двері.

– Кажи відразу, – гукнула жінка, – вполював, чи ні?