Як народжується стежка, стр. 5

Я спіймав решето, а спина в мене чогось не розгинається, і очі мої на матір не підводяться. Так, пригнувшись каятливо до самої землі, я і віддав їй решето, однак мати руку мою не випустила, міцненько стисла її, сказала мені в потилицю:

— Окаянна ти душа! Курчат потопив би, все тобі ніколи, бігаєш, бігаєш все! Марш додому, годі, забрьохався до вух. Перевдягнись мені зараз у сухе та теля виведи на толоку, он люди вже пасуть худобу!

Мати тягне мене за руку, а я гірко зітхаю в душі. Бо хотів ще паперу набрати, кораблів наробити (а я вмію складати і однопалубні, і двопалубні кораблі) і разом з хлопцями погратися, чий далі запливе. Та, видно, не пустить мати до хлопців. А хлопці вже граються, і Василь кричить:

— Мій, мій попереду! Дайте дорогу!

Мати вивела теля з сарая та сварить, та сварить мене.

А в сусідньому дворі стоїть дядько Захар, курить цигарку, дивиться на повалену копицю сіна і чогось усміхається.

— Я так і знав, — каже до копиці сіна. — Підпирай не підпирай тебе, все одно буря повалить, сильніша вона.

Він раптом послухав, як мати мене шпиняє, і весело озвався:

— Сусідко! Та чого ви на нього бурчите! Хай бігає! Хіба ви не знаєте: чим більше дітлахи на дощі бігають, тим краще ростуть. Такий закон! От я пригадую…

І дядько Захар підходить ближче до нас, розказує, як їхній батько Вакула Іванович навмисне виганяв дітей на дощ. Відчинить двері і каже: «Киш мені з хати, киш на вулицю, ростіть самі, хто на вас хліба настачить!» А дітей у них було дванадцятеро, і всі дрібні, як паслін. З галасом вилітають вони на дощ, раді, стрибають, як бісенята, під струменями води. «Так на воді й виросли!» — сміється дядько.

Він смачно затягнувся димом, кинув цигарку і сказав кудись у простір:

— Ач як пахне! Ні, ви тільки понюхайте, ви понюхайте тільки, як після дощу пахне. Чистий озон! — Він вдихнув побільше повітря, щоб ми позаздрили, і прицмокнув від задоволення. А потім ще раз промовив: — От посмакуйте, подихайте ароматом, де ви такого повітря знайдете, це тільки у нас в степу!

Мати, хоч і дуже строга вона, теж попробувала, як пахне з неба після дощу, і злегка усміхнулась. Видно, сподобалось їй.

І я за матір’ю. Поворушив носом, а потім вдихнув на повні груди. Ну що вам сказати: це не повітря, ні! Це якась небесна свіжість, це прохолода, це аромат дощу, це запах промитих вечірніх фіалок. Словом, чистий озон, як говорить дядько Захар. З таким повітрям можна жити, чесно кажу, і не біда, якщо мати посилає пасти бичка, я й там, на толоці, в кораблі пограюсь.

…І досі вчуваю: як свіжо, як прозоро пахне у нас в степу після хорошої літньої зливи…

Свято мого дитинства

Пригадую: вся наша вулиця перерита окопами, в степу стоять обгорілі німецькі танки, а в кожного з нас, у сільських хлопчаків, повно трофейних гранат і патронів — і в коробках, і в картузах, і просто насипано під лавою. Такі в нас були смертельні «іграшки».

Війна тоді тільки закінчилась. Жили ми нелегко, бідували і мерзли, особливо взимку, в люту холоднечу… Та от надходило літо, благодатна пора, і стільки тоді свят з’являлося в нашому селі! Свято перших черешень, свято кавунів і молодої картоплі, свято збирання колосків, коли у поле виходили піонерськими загонами, а то й цілою школою. А для всього колгоспу — свято першого мирного врожаю.

На обжинки, я пригадую, ставили довгі дерев’яні столи в шкільному саду. Й збирались колгоспники всією громадою: і комбайнери, і в’язальниці, і діди-філософи, і ми, всюдисуща дітлашня. Дядько Тиміш на повний розмах розтягував свою гармошку, а дорослі ставали неначе дітьми — бралися за руки, сміялися, танцювали круг снопа і співали, співали пісень завзято, аж поки не сідало сонце і не висипали на темному небі ясні зорі, нагадуючи людям, що пора розходитись, бо завтра рано вставати в поле.

У тому післявоєнному дитинстві було ще одне, можна сказати, чисто домашнє, сімейне свято. Це коли в хаті з’являлось… телятко.

От одного зимового вечора мати й каже:

— Ну, дітки, сьогодні воно й благословиться.

Ми тихенько вилазимо на піч, а мати не гасить світла, ще за два дні влила вона гасу і вставила новий гніт. Вона в святковому чеканні, і та врочистість її передається і нам, нетерплячим дітям.

Ніхто в хаті не каже: телятко. Кажуть: маленьке. Кажуть: воно. «А де покладемо його? А чим же вкутаємо наше маленьке?..» Воно ще не народилося, то навіщо пустим словом тривожити його, хай собі спить, коли вийде строк, воно й з’явиться.

Мати заклопотана, якась трошки розгублена. Котрий уже раз стане посеред хати, підіб’є волосся й думає: чи все готове? Вже й старі ряденця напохваті, і соломки настелила коло печі, і тепла вода в казані. Ага, де кожушок, бо надворі зимно, — треба його, маленького, біжком перенести з повітки. Кожушком обгорне та й перенесе швиденько. Та хоч би сусідка зрання не прибігла чогось позичати, у неї вічно позички, то солі, то квасолі, то ще якоїсь хвороби, а для нього, кажуть, чуже око вредне.

І мати зітхає, клопочеться, метушиться по хаті, в лампі гойдається жовтий язичок, і нас гойдає сон, а ми силоміць роздираємо очі: як же так прогавити оту тривожну святкову мить?

Ми не спимо, то лише брат Валько хитро вдає, що спить, висвистує в свою сопілочку. Ми лежимо тихенько, святі та милі, і як мати вибіжить у сарай та повернеться в хату, рипнувши дверима, котресь не втерпить, лупне з-під рядна на долівку.

Ні, ще нема його.

Ми прикидаємось, наче заснули, і довго прикидаємось, а чорний кожушок, що в маминих руках, гнітить нам голову до печі, до димної черені, вовною окутує тіло, і ти сам, як телятко, погойдався-погойдався кудись та й ліг на тепле дно.

Раптом — штовх! — тривога штовхає тебе в груди. І перша думка: проспав! В очах — гарячий пісок, лупаєш ними — не роздереш, лампа горить на столі, мати вуркоче коло печі, когось вгортає ряденцями.

— Вже?! — скрикують діти.

Отако! Ждав-ждав, мучився-мучився, а клятий сон ковтнув твою радість, як пес галушку.

Злітаєш з печі, босими ногами біжиш по холодній долівці (ух і шпигає!) та до нього.

Лежить…

Живеньке…

Згорнулось клубочком, його й не видно — накрите кожушиною. Тільки виткнуло мордочку. Вона, чорнява симпатична мордочка, мокра й прилизана, як після купання. Очі великі, темні, здивовані. Носик — ну, просто твоє колінце! — круглий, ніжно-рожевий і теплий. А саме, бідненьке, труситься. Телятко…

Ну ж, погладить його (ще мати сваритиметься!), лиш по лобі: ох, і м’якенька шерсть, клейка, ну пух білої кульбаби в росі. Діждалися… І ти з усмішкою лізеш на піч і з усмішкою додивляєшся святковий сон.

А вранці крику й біганини коло того нічного гостя! Телятко ще лежить на соломі, та вже скинуло кожушок і ряденце, шерсть підсохла на ньому, закучерявилася. Воно, дурненьке, ловить твої пальці і так приємно смокче, що самому кортить полизати їх. А потім хоче звестися на тоненькі ноги, і ви гуртом підводите його, слизькі ратички ковзають по долівці, і мати гримає:

— Геть, халамидники! Розчахнете мені! Ось виламаю молочні роговці, без вас встане.

Розігнала нас мати. І я думаю: куди податися? О, на вулицю! Ще ж ніхто не знає.

Хіба довго збиратися? Скочив у валянки, пальто на плечі, шапку на голову — і з хати. Тільки за поріг — б’є тобі в груди щемкий морозний дух, мало не валить з ніг. Біло-біло кругом, аж очі ріже. Снігу намело дашками, накрутило химерні пампушки. Де-не-де виглядають чорні кілки, ото й все, що від огорожі зосталось. Біло й тихо на нашому кутку, ні душі не видно. Та ні, он чимчикує Данилко, той, що снігом здорово кидається. Бачте, він крутить млинком свою сумку, носа задер і висвистує. Мабуть, у школу йде, бо не дуже поспішає.