Паруси над степом, стр. 40
Вони вибились на дорогу, що вела на Краснопілки. Ось рівчак, берестки, принишклі кущі лісосмуги. За сірою завісою туману понуро горбилась Хмелева хата. У дворі хтось стояв, спершись на ціпок. Розкудланий чуб, борода віником. Батько…
Грицько притишив кроки. Батько, мов незрячий, застукав по стежці ціпком. Зупинився коло куща, підвів бороду. «Гришо!» — ледь чутно покликав. «Гришо!» — якийсь маленький, немічний, він боязко ступив на дорогу. В Грицька зарябіло перед очима; щось нестерпно важке стисло йому груди; зараз, при Ліді, він боявся одного — проявити малодушність. Боявся, що не витримає в останню мить і, забувши про всі гіркоти, підійде до батька, схилить голову на теплі груди. А він, старий Хміль, вже стояв поруч, щось поспіхом тикав у руки синові: «Візьми куфайчину, простудишся, — шепотів безладно: — Прости… вижив з ума… бога проситиму»…
— Ей, чого застряли! — гримнуло над головою. — Ти, трухлявий! З дороги!
І сиві кущі, і скрипучий бересток, і одинока постать батька, — все одсунулось назад, попливло за туманом, розвіялось…
В поліцейській дільниці, в темному вузькому коридорі, Ліда й Грицько обмінялись короткими поглядами. Гриша, весь побитий, з набряклим зеленкуватим обличчям, намагався посміхнутися. Гірко-сумною вийшла та посмішка. Лідо, чайко моя! Не дивись так жалісно! Аби ти знала, як завинив я перед тобою. Тим, що не дійшов до вас. Тим, що не вирвався з поліцейських пазурів. Тим, що так і не попливли ми з тобою під червоними вітрилами… по синьому морю… у казкові світи… Одне залишилось у мене: зробити все, що можна, все, що не можна, аби відвернути біду від тебе, Лідо. Тільки мовчи. Тільки тримайся. І хлопцям скажи: ані слова! Лідо, чайко моя! Махни на прощання крилом. Відпливає твій капітан… назавжди…
На першому допиті Грицько зрозумів: німцям мало що відомо про них. Тільки те, що була землянка, що там переховувалась зброя, радіоприймач, друкарська машинка. («Невже таки підслідив батько?» — обпекла мозок думка). Це він сам зробив, Грицько Хмельовий. Для чого? Ви убили мрію, ви хотіли убити мене самого. Я мусив оборонятись. Решта все — вигадки. Який нальот на комору, яка пропаганда, який склад? Де ваші докази? І ніяких помічників! Оті хлопчаки? Може, ще скажете, оте хворобливе дівча? — Грицько сміявся в обличчя ворогам. — Які ж ви боягузи! І куща жахаєтесь! Завойовники світу, з дітлахами воюєте!..
З поліцейської дільниці їх вивели трьох — Володьку, Михайла і Ліду. Гриші не було з ними. Відплив капітан… назавжди. Хай схиляться в траурі червоні вітрила. Хай мовчить твоє серце, Лідо. Не треба сліз. Море й так солоне від них. Війна ще триває, і ллється кров, і точиться боротьба. Бережіть свої сили, друзі. Попереду у вас — далека дорога, і сморід вагонних кліток, і чад концтаборів, і всі страхіття фашистського пекла. Незримо йтиме за вами четвертий, ваш капітан, і буде він вашою совістю: «Тримайтесь, друзі. Битва за мрію не скінчилась».
Мати вийшла на битий шлях, щоб побути на самотині із степом.
Вона дивилася в голубу далечінь, де шумувало, пінилось марево; чорніша землі, наче древня статуя, вирізана із сухого дерева, мати застигла в німому чеканні. Звідки виглядати тебе, донько, звідки дожидати тебе, чоловіче? Якими дорогами ви прийдете до рідного дому? І чи прийдете коли-небудь?..
Ніби весняний грім, гуркоче щось за обрієм. Чутливе серце матері ловить легке двигтіння степу. Гримить… Вже близько, вже зовсім близько!
І ластівки чують той гул. Струснеться повітря — чорним листопадом шугають вниз і, торкнувшись крилом землі, круто здіймаються вгору і кружляють колесом, аж рябіє в очах, і щебечуть, співають веснянок.
І бачиться матері, як вулицями села крокують червонозорі солдати, як галасливим птаством обліпила воїнів табунчанська дітлашня, як стрічають жінки мужів і синів своїх — бо вони ж такі рідні, свої, лиш незнайомі з лиця, що з того? — і не віриться матерям, що це правда, що це не обманливий сон.
…Стоїть сива мати на битому шляху. Застигла в німому чеканні. Прислухається до легкої дрожі землі. Гримить… Вже близько, вже зовсім близько!
На сонцем пробуджений степ, на кожну билинку, що пнеться до світла, на все живе ллється щебетання ластівок. Наче злива променистих веснянок.
ПРОЩАЛЬНИЙ АКОРД
Важкий 1947 рік. Весна.
У темній вогкій хатинці помирає Ліда.
Про те, що вона помре не сьогодні-завтра, знає сама Ліда, знає її родина. Минає третій рік, як повернулась вона з Німеччини. Туберкульоз горла. Повне виснаження нервової системи. Це те, що лишилось їй від концтаборів. Для Льоньки, для Валька… для цілого світу війна вже закінчилась; Ліда ж платить за минуле найдорожчим. Вставати не можна. Ходити не можна. Говорити не можна. Поволі, але невблаганно, як підземні води, підточує хвороба останні крихти сил. Люди, ви знаєте, як хочеться жити у двадцять літ?!
Льонька заходить в хатинку. Ліда нерухомо лежить на спині. Поверх білого простирадла — білі-білі руки. І вся вона біла — мов чайка на білому гребені хвиль… Ліда не чує Льоньчиних кроків. Вона читає. Можна годину, другу милуватися, як вона читає. Це нагадує священнодійство. Тонкі чутливі пальці обережно гортають сторінку за сторінкою. Тільки пальці живуть — сама вона завмерла, затамувала подих; ніщо не повинно заважати їй — вона прислухається до живого пульсу книги.
Ще ніколи Ліда не вчилась так самовіддано, як зараз. На столику — гора книг, журналів, газет. Підручники з медицини. «Молода гвардія» Олександра Фадеєва. Скільки щирих дівочих сліз пролито над цим романом!
А ось голубий зошит. На палітурці — кораблик під червоними вітрилами. Ще Гриша малював. У тому зошиті Ліда пише про свого капітана. І про Володю. Про його останній день. Про те, як ще в дорозі говорив Шумило: «Я однак втечу… Навіть з того світу». Як разом з поляками він копав під колючим дротам підземний хід, як завили в Заксенхаузені сирени, і кинулись есесівці в погоню, як вовкодави розтерзали групку втікачів. Вбила війна ще одну мрію.
В тому зошиті — і про Михайла Зінька. Ці записи Ліда ховає від Михайла. Соромиться свого друга.
Він приходить до Ліди щовечора. Просто з поля — в хатинку. Від його поношеного піджака, важких мокрих чобіт пахне ріллею, торішнім пирієм і пилом старої комори. Михайло сідає за стіл — йому тісно в кутку, лава аж скрипить, — підпирає голову широкими загрубілими долонями і дивиться у віконце, на гілки бузку. Він взагалі не любить говорити. А перед Лідою, здоровий, незграбний, він почуває себе ведмедем.
Михайло сидить допізна, пригнічений своєю вайлуватістю і тим, що не вміє сказати Ліді щось хороше, втішне. Він би говорив, та боїться — буде нудно. Знов про колгосп. Знов про те, що за війну поля заросли бур’янами і пшеничка ніяк не проб’ється на світ божий. Що йому, агрономові (спеціалістів немає, довелося стати агрономом), зараз треба піднімати село на прополку, піднімати всіх — і дітей, і старих, бо робочої сили кіт наплакав. Лиш десяток коней. І коні ті — самі ребра. Звідкись пригнали буйволів, така чорна скотина, біда з нею: залізе в ставок, з води тільки очима лупає, а назад — ніяк, хоч волочи за хвіст…
Ліда — і це дивує Мишка — слухаючи його балаканину, аж підводиться на ліктях, навіть трошки рум’яніють її щоки, нетерпляче заглядає йому в очі, ніби ловить у них відблиск життя, що буяє за віконцем, і просить, підганяє друга: «Ну, говори, говори, що там, у світі…»
Зінько свідомо уникає згадок про минуле. Була бойова четвірка, серцем до серця спаяна — безжально відітнула війна двох. Тяжким каменем гнітить Михайла думка, що війна забрала кращих, а він, бачите, уцілів. Він наче завинив перед Гришею і Володею, що живим серед живих ходить по землі, така собі звичайна, буденна людина, а їх, кращих, немає. Їм би зараз в село, їм би піднімати гарячий степ, їм би сидіти отут в хатинці. І Ліда… Лідо, невже й ти підеш… назавжди?