Паруси над степом, стр. 17

P. S. Ассоль довго не могла заснути. Думала про своїх друзів. Найперше — про Бітт-Боя (Володю). Так, йому бути за старшого. Він практичніший за Грея — обачливіший, хитріший, викрутиться з будь-якої халепи. Це те, що потрібно зараз. Можливо, він трохи сухий. Нічого, у кожного свої вади. В Ассоль — свої. Занадто вразлива і… тонкосльоза. Неприємно признаватися, але це так. Отже, спершу зламати себе, випекти з серця найдрібнішу порохню і віддати людям чисте золото.

Думала Ассоль і про Дюка. [6] Ех, ти, ведмедю клишоногий! Прибився-таки до нас. У школі жив якось особнячком. Страшенно боявся дівчат, вірніше — гострих дівочих язиків. Сховається на задній парті, в кутку, згорбиться — видно лише копицю жорсткого, немов сухий очерет, волосся на голові — і щось креслить, мудрує. Дівчата сміялися: поглиблює систему Лобачевського!.. Самітник, діяч науки!

Та зараз пригадалося не це. Пригадалося інше. Була непривітна осіння ніч. Повертаючись із школи додому, вони збилися з дороги, забрели в якусь балку. Накрапував холодний дощ, темрява була така чорна й густа, як і грязюка під ногами. Скільки не кружляли степом, знову і знов упиралися в крутий обрив невідомої балки. І тоді Дюк скинув свій піджачок — одежина була просмальцьована, бо він працював помічником моториста, — і сказав:

— Хлопці, паліть! Горітиме, як свічка!

Таким і врізався він у пам’ять: йде із смолоскипом у руках, мокра сорочка прилипла до грудей, вітер тріпає чуприну, а Дюк, бризкаючи вогненними іскрами, веде за собою однокласників.

Значить, і ти, самітнику, прийшов до нас у цю тривожну годину!»

Суд над Грицьком

Якось, блукаючи у шкільному саду, Льонька побачив Грицька Хмельового. Він копирсався в землі короткою саперною лопаткою (мабуть, поцупив у німців). Почувши легке шарудіння, Грицько сторожко покрутив головою і зник у кущах.

«Що він там робив?» — зацікавився Льонька.

Біля самої школи, під обчухраною вишнею, стояла зенітка, націлившись чорним дулом у небо. До неї німці нікого не підпускали, але тим більше кортіло подивитися на таємничого «звіра». Валько і Льонька тихенько підкрались до гармати, залягли в кущах. Земля пахла прив’ялим листям. Тут і там валялися порожні консервні банки, сіре шмаття німецьких газет, розбиті ящики. В шкільному саду стало бридкіше, ніж у свинарнику…

Десь над степом загуркотів літак, і німець, який сидів на високій підставці, гарячково закрутив коліщатка, повертаючи дуло зенітки. З натужним ревом прорізував небо чорнохрестий бомбовоз, і його до самого обрію проводжала роззявлена паща гармати. «Ти бач, і своїх бояться!» — кивнув Льоня братові.

Раптом зенітник крутнувся, витріщився на кущі, де залягли хлопці.

— Рус, рус!.. Цурюк! — підскочив солдат, наче його шилом шпигонули.

— Чого цурюкаєш, телепню? — огризнувся Валько. — Сам цурюкай… поки живий. Це наш сад, — і брати з незалежним виглядом побрели вниз до берега. Валько сердито зафутболив порожню консервну банку. — Напаскудили тут, кабани!

Стежка привела їх до густого вишняку, і Льонька нагадав братові, чого, власне, вони забралися у шкільний сад:

— Десь отут Грицько копався. Ага, під вишнями.

Валько пригнувся і заходився обмацувати руками траву.

Довга чуприна лізла в очі, заважала йому. Дивне волосся у брата! Взимку темне й жорстке, не розчешеш його; а за літо вигорить — стане біле й м’якеньке, ніби куделя. Повзаючи на колінах, Валько весь час поправляв непокірного чуба — сіпав головою, як та курка, що порпається в попелищі.

— Сюди! — гукнув старший. — Знайшов!

Він розгріб пожовкле листя — під ним була купка сирої землі. Грицько хитро замаскував свою схованку — утрамбував лопаткою чорнозем, притрусив зверху травою.

— Ану, що там! — підганяв Льонька брата. — Давай, скоріше!

— Може, не треба? Поліземо — а тут щось серйозне.

— Чого там! Подивимось — і цурюк… сховаємо.

Брат нехотя почав копирсатися в землі. Пальці натрапили на щось тверде. Фанера! Точніше — коробка. Невелика, але досить важка. Витягли її удвох, і Льонька з нетерпінням відхилив кришку: оце так штука! З провідками, з котушками!

— Фю-ю-у! — присвиснув Валько. — Радіо!

— Москву можна послухати?

Валько тицьнув малому під ніс кулака:

— Я тебе послухаю! Оглухнеш!.. Ти нічого не бачив, чуєш! — і ще раз пригрозив кулаком. — Тріпло!

«Тю на нього! — відсахнувся Льонька од брата. — Наче здурів! Чого це він розходився?» Іншим разом Льоня віддячив би Валькові, а тепер — йому було цілком ясно — не до гризні. Треба сховати Гришин радіоприймач. Негайно! І як можна краще! Отак поставити в яму коробку, загорнути землею, приплескать долонею, щоб дощем не залило. А поверх — трави і листя. Готово! Відійшли убік, глянули: слідів, здається, не видно.

«Де взяв Гриша приймач? — хотілось дізнатися Льоні. — І навіщо він Хмельовому?.. Тут щось не просте…» Можна було б запитати у Валька, але в нього одна відповідь: «Мовчи та диш — подумають, що спиш». Або ще так: «Будеш все знати — борода виросте».

Льонька вже запримітив: і Ліда щось приховує від них. Якось за вечерею вона сказала:

— Комендант вивісив у селі наказ… щоб злочинців допомогли зловити. Бачили їхніх важковозів? Здорові такі, товстоногі. Голландські коні. Так от, подохли.

— Не подохли, — буркнув Валько, наминаючи картоплю. — Їх просто обдуло… од прілого вівса. Німці в ставок загнали — не помогло. Пристрелили.

— Звідки ти знаєш?

— А ти звідки?

— Чула… В гаражі, кажуть, карбюратори з машин познімали… Німці гарчать, як собаки. Кожного дня — сюрприз. На Нерубаївці хтось кабель порізав…

— І в нас! — телепнув Льонька згарячу. — В лісосмузі, де я бичка припинав.

— І в нас? — Ліда пильно глянула на брата. — Не чула…

«Не все ж тобі знати!» — вже скочили у рота хвалькуваті слова, проте Льонька вчасно прикусив язика. З потаємною радістю подумав: «Значить, в селі хтось орудує!..» Хто ж це? Володька, Грицько? А може, Ліда? Тиха вона, мовчазна, а тиха вода греблі рве…

Не знав ще Льонька тоді, що в голубому зошиті Ліда записала таку розмову з Бітт-Боєм — Володею Шумилом.

Потрібні твої знання

(Сторінки з щоденника Ассоль)

— Непоганий початок! — сказав Бітт-Бой. — Пірати кусають себе за лікті. І ще довго кусатимуть! Ми підрубали канати і пустили їхні судна в розбурхане море. [7]

Він був у доброму настрої, од його міцної постаті віяло силою, веселим завзяттям і, як завжди, трохи зухвальством. Він ладен був говорити без кінця. Ассоль перебила його:

— Ти прийшов у справах?

— О, звичайно! Про зорі з вами гомонітимуть інші.

Інші — це сказано на адресу Грея. Ассоль звикла до таких шпильок і пропустила їх повз вуха.

— Конкретніше. Що треба?

— Як володієте піратською мовою?

— А як вам потрібно?

— Можете перекласти невеликий текст?

— Смішно. Ще в школі навчилася.

— Тисяча пробачень! Забув, хто переді мною, — Бітт-Бой зігнувся у рицарському поклоні. — В такому випадку — одержуйте!..

Він передав Ассоль (зашифровано) зведення Радінформбюро, переписане від руки. В ньому говорилося, що найважливіші наші південні порти і місто білих ночей мужньо витримують натиск піратів.

Бітт-Бой перейшов на діловий тон:

— Це треба перекласти, додати наші коментарі і розповсюдити…

— Яким чином?

— О, ти знаєш, у нас є чудо-машина. [8]

— Добре! — Ассоль не могла приховати радісного збудження. — Сьогодні вночі зроблю.

— Може, ви думаєте розташуватися тут, на своєму трухлявому ковчезі? — посміхнувся він. — Ні, дорогенька, перебирайтесь на Зелений острів. Там затишніше. І ми прийдемо туди. Від руки перепишемо український текст. Ти приготуєш зеленим пілюлю — хай глитають! Хай не брешуть! А ми своїм — радісну звістку, щоб до землі не гнулись.