Маріупольський процес, стр. 38

Хлопці хапаються за слова, хоча більшість із тих, хто сидять у салоні, не пам’ятає молитов або й не знає їх зовсім, але потрібні слова самі спливають у пам’яті, зістрибують з язика, оприявнюються у повітрі, наповнюючи салон відчайдушним благанням:

Машину підкидає – міна?! – із такою силою, що голови б’ються у стелю. Ні, не міна, не фугас – рівчак, усі живі: колеса вихоплюються на ґрунтівку. Мчать далі, здіймаючи куряву, затуляючись рятувальною завісою, у захисному шлейфі пилюки, усе більше віддаляючись від соняхового поля й від розбитої асфальтної дороги, де догоряє знищена разом з людьми техніка.

Лом вже не кричить, він стишено бубонить:

– Під Твою милість прибігаємо…

Затискає у руці хрестик на ланцюжку, цілує його, виціловує – й опускає під одяг у яремну ямку:

– Пресвята Богородице, спаси нас…

І усі повторюють за ним: спаси нас!

Далеко втекти не вдалося. Удар, спалах – і темрява в очах. У цьому безладному мороці Роман ледве намацує ручку, натискає, тягне її на себе, рве ще раз, і ще – двері піддаються, з гуркотом від’їжджають назад – і він вивалюється назовні, перекотившись через себе, у траву. За ним випадають інші. Вони відповзають від палаючої машини – за спиною вибух. Охоплені вогнем, пролітають над головою дверцята, обертаючись у повітрі.

Повзти, повзти, бо позаду нічого живого, лише охоплена полум’ям інкасаторська машина і чорний дим, що запинає дорогу. Попереду заглибина, у ній вода. Вода, хлопці! Усі припадають до неї, відігнавши ряску, і хлепчуть, відриваючись на кілька секунд і знову занурюючи обличчя у воду. Усі, окрім Лектора. Ще трохи, Лекторе! сюди! тут вода! Гей, Лекторе?!

Лектор лежить, дивно відкинувши руку, дивиться незмигним поглядом.

Він повз за ними, нічого не відчуваючи. У потилиці чорна дірка, осколок увійшов глибоко, видно його край, з-під нього поштовхами вихлюпується темна кров, із кожним разом все менше і менше, і зупиняється.

Лом хапається своїми ручищами за плечі Лектора. Стоїть на колінах, розхитуючись. Хрипить, наче гавкає.

– Га-а! Нах їх, придурків!!! – вибухає плачем без сліз. – Нах цих придурків донбасівських! З усіх батарей – вогонь!.. Ідіоти! Ідіоти! Стільки горя, біди через них! Стерти з лиця землі разом з усіма бабками-шизофренічками! Путін, пріді! Путін, ввєді вайска! Ра-сія! Ра-сія! – ридає він. – Га-аа!.. га-аа!!!

У нього істерика. Він виє, рикає звіром, аж поки наштовхується поглядом на Романа.

– Що, захисничок східняків?… – накидається на нього. – Чого дивишся?… Цілуйся з ними! Жалій їх!

– А Лектор хто? – Роман теж зривається на крик. – Не східняк? Із Маріуполя – не східняк?

Лом його не чує.

– Суки! Будьте ви прокляті, суки! Своїх знищують! Своїх не шкодують! Тримайся за них, щоб їм… Нах! Нах!..

– Пішов ти! – Роман відвертається, ховає обличчя у згин ліктя.

Коли ж це закінчиться?

І як після цього жити?

Хлопця звуть Валентин, його бригаду розбомбили, вони відходили хто на чому міг. Ті, що залишилися у «фольксвагені», були з його підрозділу, усі з Волині. «Валік, – подумав Роман, – Валентин, знову Валік…»

У хлопця шок. Він не помагав копати могилу, вони самі усе зробили, ножами, руками, ламаючи нігті. Поставили з двох гілок хрест, стягнувши їх паракордом – Роман зняв шнур з руки, подумав: ось і знадобився.

Валентин мовчав, розхитувався взад-вперед, сидячи на землі. Ним почало трусити, він ніяк не міг зігрітися.

– Встаємо, йдемо, – сказав Роман. – Зігріємось у русі.

– Як ми потім знайдемо це місце? – сипло озвався Лом.

Він втратив голос від крику й наче від того заспокоївся, роззирався тепер, намагаючись запам’ятати: у лісочку неподалік розгаратаного вибухами соняшникового поля, у кількох метрах від калабані з водою… Жодного орієнтиру.

– Куди тепер? – запитав Корнет.

– Пам’ятаєте, що казав Міхалич? – Роман бадьорився, не можна було зараз розкисати. – Пам’ятаєте? Вогонь на вогонь! Просто туди, звідки стріляли, й підемо. Єдина надія на порятунок.

– Ну і п…ць нам, – погодився Корнет. – Випити б чогось для ривку. Хоча б ковток.

– Ось туди і підемо, – повторив Роман. – Десь там сховаємось, а тоді будемо вибиратися, коли все вляжеться. У нас вибору немає. Води у фляги наберемо – і вперед.

Рушили. Зброя на зігнутих руках, притиснута до грудей долонями навхрест. Валентин слухняно плентався позаду.

Мобілки в усіх сіли. Але внутрішні батарейки ще працювали, вони виявилися самозарядними. Сили вичерпувалися, добре, що не в усіх одночасно, й невідомо звідки знову прибували, коли хтось один казав: уперед, уперед.

8

Просувалися повільно, тримаючись ближче до землі, часто зупинялися, роззираючись. У Лома розвалився правий кросівок – довелося перемотати його скотчем. Широкої сріблястої пакувальної стрічки залишилося ще на один такий ремонт. «А, – махнув рукою Лом, ладуючи собі взуття, – далі буде видно…»

Вони вже звикли жити одним днем.

Так опинилися за лінією вогню, під траєкторією польоту снарядів. У цьому буфері недольоту бачили, звідки стріляють, снаряди перелітали над ними і розривалися за спиною за кілька кілометрів, там, звідки бійці прийшли. Просувалися у зворотному напрямку, пхалися туди, де їх ніхто не чекав. Лінія оточення віддалялася, залишаючися за спиною.

Сутеніло. Від далеких вибухів двигтіла земля. Змучена четвірка мовчки долала відкриті ділянки, повзла або сунула, низько згинаючись, назустріч системам залпового вогню, щораз далі від розривів. Нарешті усе змовкло. У повітрі розчинилась нереальна тиша, і з неї виплив молодий місяць, під ним розливалася заграва догоряючих дерев та заліза.

Не лише чути, але й видно було, як кілька ЗІЛів із встановленими на них реактивними установками завели мотори й за кілька хвилин зникли у сутінках. Відстрілялися.

Уже майже споночіло, коли дорогою проїхали дві колони військової техніки. Нарахували по двадцять п’ять машин у кожній. Вони прямували туди, куди пересунулась лінія фронту.

Із темряви проступали обриси хат. Варто було тут пошукати притулок, якусь їжу, а тоді, відпочивши й набравшися сил, рухатися на захід або південний захід, куди вдасться, до своїх. Просочуватися на ту сторону.

У кількох хатах горіло тьмяне світло, у кількох було темно, перша від дороги, біля поля, справляла враження закинутої.

У лопухах зупинилися, залягли, прислухаючись до віддаленого перебріхування собак. Переповзли за стайню, в бур’яни. Жодних звуків з хати, жодних на подвір’ї. Та й у селі наче нема нікого; якби не поодинокі освітлені вікна, можна було б вирішити, що усі виїхали.

«Нежила хата, – шепоче Лом. – Не чути запаху гною та курячок… Лише кабачками пахне». Очі, призвичаївшись до темряви, бачать поблизу город, лискучі при світлі місяця боки кабачків.

«У хаті можуть бути люди», – ледь рухаючи губами, попередив Роман. Лом смикнув плечем, жестом дав зрозуміти: я розвідаю. Поповз до хати, кумедно підносячи вгору свій зад, і зник у темряві. Через кілька довгих хвилин випірнув з-поза іншого кута стайні з гучним «апчхи!». Роман з хлопцями втиснулися у бур’яни. Лом так і не навчився чхати у себе.

«Нікого! – піднесений шепіт. – Є колодязь з відром, стайня на гачку, всередині старе сіно – живемо!» Зблиснуло лезо ножа – Лом зрізав кілька кабачків, передав кожному по одному, і кожен не втримався, понюхав свою здобич. Тоді під пахву її і, пригинаючись, до стайні, нечутно. Чорна пустка хліва зберігала давні запахи, від стін та лежалого сіна у куті відгонило давно забутим коров’ячим духом. Роман зібрав фляги: я до колодязя.

Як не намагався крутити стару корбу без зайвого шуму, та все ж вона, обертаючись, рипіла й подзеленькувала холодним ланцом, недоречно нагадуючи про безтурботні дні – літо, шкільні канікули, село під Самбором… Він пізнавав й інші звуки, не бачачи, а все ж напевно знаючи: ось відро дзвінко торкнулося поверхні води, занурилося у неї, обважніло. Тепер із зусиллям випірнуло, наповнене до країв, повільно суне вгору, змінивши звук накрутів ланцюга. Лунко вихлюпує зайву воду, а тоді лише губить поодинокі краплі у темних глибинах нічного колодязя.