Вогнем і мечем, стр. 87

– Кисіль – зрадник! – вигукнув пан Барановський.

На що Стахович, людина серйозна і смілива, підвівся і, звертаючись до Барановського, сказав:

– Як друг пана воєводи брацлавського і перебуваючи від нього в посольстві, я не дозволю, щоб його тут зрадником нарікали. І в нього теж борода від прикрості побіліла. А батьківщині він служить так, як вважає за необхідне, чи добре, чи погано, зате чесно!

Князь цих слів не чув, бо поринув у скорботу і роздуми. Барановський у його присутності теж не посмів учинити скандалу, тому лише погляд свій сталевий утупив у пана Стаховича, немовби бажаючи сказати: «Я тебе знайду!», і поклав руку на руків’я меча. Тим часом Ярема оговтався й похмуро сказав:

– Тут іншого виходу немає – доводиться або із послуху вийти (бо в безкоролів’ї здійснюють владу вони), або честю вітчизни, заради якої ми старалися, пожертвувати…

– Од непослуху все погане в Речі Посполитій нашій виникає, – зауважив серйозно київський воєвода.

– Значить, дозволяємо ганьбити вітчизну? Значить, якщо завтра нам звелять із мотузкою на карку до Тугай-бея та Хмельницького йти, ми й це заради послуху зробимо?

– Veto! – подав голос пан Кшиштоф, підсудок брацлавський.

– Veto! – погодився з ним пан Кердей.

Князь звернувся до полковників.

– Говоріть же, старі жовніри! – сказав він.

Узяв слово Зацвілиховський:

– Ваша ясновельможність, мені сімдесят літ, я благочестивий русин, я був козацьким комісаром, і мене сам Хмельницький батьком величав. Здавалось би, мусив я висловитися на користь переговорів. Та коли доведеться вибирати: ганьба чи війна, тоді навіть на краю могили я скажу: «Війна!»

– Війна! – сказав пан Скшетуський.

– Війна! Війна! – повторило більше десятка голосів, а серед них пан Кшиштоф, панове Кердеї, Барановський і всі інші.

– Війна! Війна!

– Хай же буде за словом нашим! – твердо сказав князь і вдарив булавою по листу пана Киселя, що лежав перед ним.

Розділ XXVIII

Через день, коли військо зупинилося в Рильцеві, князь покликав Скшетуського і сказав:

– Люди наші змучені і знесилені, у Кривоноса ж шістдесят тисяч, і щодня він сили свої збільшує, позаяк до нього стікається чернь. На воєводу київського розраховувати я знову ж таки не можу, бо в душі він теж належить до мирної партії й хоча йде зі мною, та неохоче. Добре було б якимось чином отримати підкріплення. Мені відомо, що біля Старокостянтинова стоять два полковники: Осинський з королівською гвардією і Корицький. Візьмеш сотню конвою та відправишся з моїм листом до цих полковників, щоби спішно і не гаючи часу йшли до мене, бо через два дні я вдарю на Кривоноса. Мої доручення ніхто краще за тебе не виконує, тому я тебе й посилаю. А ця справа важлива.

Пан Скшетуський вклонився й того ж самого дня ввечері вирушив на Старокостянтинів, щоби пробратися непоміченим, оскільки повсюди шастали Кривоносові роз’їзди та ватаги черні, що влаштовали розбійні засідки по лісах і шляхах, а князь, аби не сталося затримки, наказав зіткнень уникати. Йдучи нишком, прибув Скшетуський до Вишуватого ставка, де натрапив на обох полковників, чому вельми зрадів. Із Осинським була драгунська відбірна гвардія, вишколена на чужоземний кшталт, і німці. У Корицького ж – німецька піхота, що складалася майже суціль із ветеранів німецької війни. Це були жовніри такі грізні та вмілі, що під орудою полковника вони діяли, як єдиний меч. Були обидва полки до того ж добряче екіпіровані й забезпечені амуніцією. Дізнавшись, що належить іти до князя, вони почали галасливо радіти, позаяк скучили за ратним життям і знали, що ні під яким іншим командиром вони не скуштують його так повно. Втім, обидва полковники згоди своєї не дали, тому що перебували в розпорядженні князя Домініка Заславського й мали недвозначний наказ із Вишневецьким не з’єднуватись. Даремно пан Скшетуський розтлумачував, якої слави досягли б вони, служачи під рукою такого уславленого полководця, і як би великій державі стали у пригоді, – вони навіть слухати не захотіли, заявляючи, що субординація для людей військових є найпершим законом і обов’язком. Щоправда, вони сказали ще, що з’єднання із княжими силами є можливим, але тільки в такому разі, якщо від цього буде залежати порятунок самих полків. Так що Скшетуський поїхав страшенно засмучений. Він знав, наскільки відчутною буде для князя нова ця невдача і наскільки сильно військо його насправді втомлене й виснажене походом, безперервними сутичками з ворогом, знищенням дрібних ватаг і, зрештою, безперервним напруженням, голодом і відсутністю перепочинку. Боротися в такому стані з десятикратно переважаючим противником було майже безглуздям, і Скшетуський ясно розумів, що необхідно перервати воєнні дії проти Кривоноса, необхідно дати війську як слід відпочити й по можливості дочекатися появи в таборі свіжих шляхетських поповнень.

Заглиблений у ці роздуми, пан Скшетуський повертався до князя зі своїми жовнірами, а йти доводилося тихо, обережно і тільки ночами, щоб не зіткнутися ні з полками Кривоноса, ні з численними розрізненими загонами, що складалися з козаків і черні, часом дуже сильними, котрі гасали по всій окрузі, спалюючи садиби, вирізаючи шляхту й підстерігаючи по битих шляхах біженців. Так пройшов він Баклай і в’їхав у мшинецькі ліси, густі, з величезною кількістю ярів та відкритих галявин. На щастя, після недавніх дощів усій поїздці сприяла чудова погода. Ніч стояла дивовижна, липнева, безмісячна, але з небом, усіяним зірками. Жовніри йшли вузькою лісовою стежкою, вели їх служилі мшинецькі лісники, люди надійні, що знали свої хащі чудово. Стояла цілковита тиша, порушувана тільки хрустом хмизу під кінськими копитами. Раптом до слуху Скшетуського і його жовнірів долинули далекі якісь звуки, схожі чи то на пісню, чи то на розмову.

– Стій! – тихо сказав Скшетуський і зупинив загін. – Що це?

До нього підійшов старий лісник.

– Це, пане, люди не сповна розуму бродять лісом і кричать, у яких з горя у голові перемішалося. Ми вчора бачили пані одну, котра ходить, добродію, ходить, на сосни дивиться і примовляє: «Діти! Діти!» Видно, мужики дітей у неї повбивали. На нас очі витріщила й ну верещати, аж у нас жижки задрижали. Кажуть, по всіх лісах багато таких тепер блукають.

Пана Скшетуського, хоча він і був лицарем безстрашним, дрож пройняла від п’ят до маківки.

– А чи не вовки це виють? Здалеку розбереш хіба? – запитав він.

– Неможливо, пане! Вовків тепер у лісі нема, всі по селах шастають. Там же мертвечини скільки хочеш!

– Страшні часи, – сказав лицар, – коли в селах вовки гуляють, а по лісах божевільні люди виють! Боже! Боже!

На мить знову стало тихо, чувся тільки звичайний шум у верхівках сосон. Та ось далекі голоси виникли знову й стали більш чіткими.

– Гей! – сказав раптом лісник. – Схоже, там людей багато. Ви, ваші милості, тут постійте або поволі йдіть уперед, а ми з товаришем сходимо подивимось.

– Ідіть, – сказав Скшетуський. – Ми підождемо.

Лісники зникли. Пропадали вони довгенько. Пан Скшетуський почав утрачати терпіння і навіть підозрювати, чи не готується проти нього зрада яка, але тут один із лісників випірнув із мороку.

– Є, пане! – сказав він, підійшовши до Скшетуського.

– Хто?

– Мужики-зарізяки.

– А багато?

– Душ двісті. Незрозуміло, пане, що робити, позаяк розташувалися вони в яру, через який дорога наша лежить. Вогнища палять, а вогню не видно, тому що в яру. Варти ніякої не виставлено, на постріл лука можна підійти.

– Добре! – сказав пан Скшетуський і, повернувшись до своїх, почав оддавати накази двом старшим.

Загін одразу ж швидко пішов уперед, але так тихо, що тільки потріскування сухих гілок могло видати кіннотників; стремено не задзвеніло об стремено, не брязнула шабля, а коні, навчені до підкрадання і раптових нальотів, ішли вовчим ходом, без форкання та іржання. Опинившись біля місця, де дорога різко повертала, солдати зразу побачили вдалині вогні й нечіткі людські постаті. Тут пан Скшетуський поділив загін на три частини: одна – лишилася стояти, друга – пішла верхом уздовж яру, щоб перекрити протилежне гирло, а третя, спішившись, повзком дісталася самого краю й залягла просто над головами розбійної ватаги.