Вогнем і мечем, стр. 71

Заглоба дивився на Олену й підморгував…

Розділ XXII

Князь-воєвода руський, перш ніж на пана Скшетуського, що забувся на попелищі Розлогів, натрапив, знав уже про корсунську катастрофу, бо йому пан Поляновський, товариш гусарський княжий, про те в Саготині доповів. Іще раніше перебував князь у Прилуках і звідти пана Богуслава Маскевича до гетьманів із листом одрядив, запитуючи, куди вони йому з усіма його силами звелять з’явитись. Але позаяк пана Маскевича з відповіддю гетьманів довго не було, рушив князь до Переяслава, розсилаючи навсібіч передові загони, а також накази, щоб полки, котрі лишалися розкиданими по Задніпров’ю, якомога хутчіш ішли до Лубен.

Одначе було отримано вісті, що більше десятка козацьких корогов, які по кордонах з ордою на «паланках» стояли, вже або розбіглись, або приєдналися до заколоту. Князеві таким чином стало зрозуміло, що сили його несподівано зменшились, і він вельми цим засмутився, бо ніяк не очікував, що люди, котрими він стільки разів звитяжно верховодив, можуть його покинути. Зустрівшись же з Поляновським і дізнавшись про нечувану поразку, він звістку цю від війська утаїв і пішов далі до Дніпра, воліючи йти навмання просто в бурю і або за поразку помститися, змивши ганьбу війська, або власну кров пролити. Ще він вважав, що якась частина, а можливо, й чимала, коронного війська могла після розгрому вціліти. Якби вони збільшили його шеститисячну дивізію, можна було б із надією на перемогу помірятися силами з Хмельницьким.

Зупинившись у Переяславі, наказав він невеличкому Володийовському й пану Кушелю, щоб ті своїх драгунів у всі кінці – в Черкаси, в Мантів, Сокирну, Бучач, Стайки, Трахтемирів і Ржищів – розіслали і всі судна та пороми, хоч які б там виявилися, пригнали. Після чого військо мало з лівого берега у Ржищів переправитися.

Послані довідались од зустрінутих утікачів про поразку, та у всіх зазначених містах жодного суденця не виявили, бо, як уже було сказано, половину їх коронний гетьман давно для Кречовського й Барабаша вилучив, решту ж збунтована правобережна чернь, побоюючись князя, знищила. Проте пан Володийовський, нашвидкуруч велівши збити з колод пліт, самотужки досяг правого берега. Там він піймав душ із п’ятнадцять козаків, яких і поставив перед князем. Од них князь довідався про страхітливе розповсюдження бунту і жахливі наслідки, яким корсунська поразка вже зробилася причиною. Вся Україна, до останньої людини, повстала. Бунт поширювався, як повінь, коли вона котиться по рівнині: й моргнути не встигнеш – усе більш неозорі простори заливає. Шляхта відбивалася по замках і фортечках, багато з яких уже було захоплено козаками.

Хмельницький збільшував свої сили з кожною хвилиною. Схоплені козаки визначали число його війська у двісті тисяч людей, але через кілька днів кількість їх легко могла подвоїтися. Тому після битви він усе ще стояв у Корсуні та, користуючись перепочинком, приводив своє незліченне воїнство до ладу. Він розділив чернь на полки, призначив полковниками отаманів і найдосвідченіших запорізьких осавулів, розіслав загони, а то й цілі дивізії воювати навколишні замки. Взявши все це до уваги, князь Ярема зрозумів, що через відсутність човнів, спорудження яких для шеститисячної армії забрало б декілька тижнів, і з огляду на міць противника, що буйно і понад усяку міру множилася, можливість переправитися через Дніпро в тій місцевості, де він перебував зараз, відсутня. На військовій раді пан Поляновський, полковник Барановський, стражник Олександр Замойський, пан Володийовський і Вурцель трималися думки рушити на північ до Чернігова, що лежав за глухими лісами, звідти ж іти на Любеч і тільки там переправитися до Брагина. Це був шлях довгий і небезпечний, бо за чернігівськими лісами він пролягав до Брагина через величезні трясовини, де й піхоті нелегко було пройти, а що ж тоді говорити про важку кавалерію, обоз та артилерію! Проте порада князю сподобалася, і він побажав лише перед довгою цією і, як він вважав, безповоротною дорогою тут і там на Задніпров’ї своєму з’явитися, щоб до негайного повстання не допустити, шляхту під свої крила зібрати, страх посіяти і страх цей у людській пам’яті залишити, щоби за його відсутності пам’ять ця стала охоронницею краю і захисницею всім тим, хто не зміг піти з армією. Крім того, княгиня Гризельда, панни Збаразькі, фрауціммер, увесь двір та деякі регіменти, а саме піхота, залишалися ще в Лубнах; отож вирішив князь вирушити на останнє прощання в Лубни.

Військо виступило того ж дня, а попереду – пан Володийовський зі своїми драгунами, котрі хоч і були всі без винятку русини, але, звиклі до дисципліни і на регулярних жовнірів перетворені, вірністю решту корогов переважали. Подекуди, щоправда, вже з’явилися бунтівні зграї, що грабували як маєтки, так і селян. Бунтівників цих чимало по дорозі було розгромлено і посаджено на палі. Та холопи поки що ніде не повстали. Уми кипіли, вогонь палав у мужицьких очах і душах; таємно озброюючись, мужва втікала за Дніпро. Одначе страх поки що стримував жадобу крові та вбивств. Тим часом лише поганими прикметами на майбутнє можна було визнати те, що навіть у селах, де селяни поки що не подалися до Хмеля, вони розбігалися при підході княжого війська, ніби побоюючись, що страшний князь прочитає в їхніх очах усе, що приховано лежало на їхній совісті, й покарає, щоб надалі не кортіло. Карав же він лише там, де найменшу ознаку бунту виявляв, а позаяк натуру і в покаранні, і в заохоченні мав нестримну, то карав безжально і безпощадно. Можна сказати, що обабіч Дніпра блукали тоді два привиди: один – для шляхти – Хмельницький, другий – для простолюддя, що збунтувалося, – князь Ярема. Точилися розмови, що, коли ці двоє зіштовхнуться, сонце, слід гадати, затьмариться й води по всіх ріках кривавими зробляться. Та швидкого зіткнення не очікувалося, бо цей Хмельницький, переможець біля Жовтих Вод, переможець при Корсуні, Хмельницький, який дощенту розбив коронне військо, захопив у полон гетьманів і тепер стояв на чолі сотень тисяч бійців, просто кажучи, боявся цього володільника з Лубен, який мав намір шукати його за Дніпром. Княже військо щойно перейшло Сліпород, а сам князь спинився на відпочинок у Филипові, коли йому повідомили, що від Хмельницького з листом і проханням вислухати з’явилися посланці. Князь звелів їх негайно привести. І ось шестеро запоріжців увійшли до підстаростиного дворика, де стояв князь, і ввійшли доволі незалежно, особливо старший, отаман Сухорука, гордий корсунським розгромом і свіжим полковницьким званням. Одначе варто було їм побачити лице князя, як охопив їх одразу страх такий великий, що, впавши до княжих ніг, не сміли посланці і слова мовити.

Князь, який сидів ув оточенні найпершого лицарства, звелів їм підвестися й запитав, із чим прибули.

– Із листом од гетьмана, – відповів Сухорука.

Князь пильно подивився на козака і спокійно сказав, натискаючи на кожне слово:

– Від злодія, мерзотника й розбійника, не від гетьмана!

Запоріжці зблідли, а вірніше сказати, посиніли і, похнюпившись, мовчки тупцювалися коло дверей.

Князь звелів панові Маскевичу взяти від них послання та прочитати.

Лист був смиренним. У Хмельницькому хоч і після Корсуня, та лисиця взяла гору над левом, а змія над орлом, оскільки він не забував, що пише до Вишневецького. [98] Чи то він запобігав, аби збити з пантелику і тим вірніше вкусити, але запобігав він явно. Він писав, що все сталося з вини Чаплинського, що гетьманам просто приключилася зрадливість фортуни і що цьому не він, не Хмельницький, причиною, а зла доля і утиски, від яких на Украйні козаки потерпають. Одначе ж князя він просить, аби той не вдавався в тугу, а зволив йому вибачити, за що він назавжди залишиться покірним і смиренним княжим слугою, а щоби княжу милість для посланців своїх знайти й од люті княжого гніву вберегти їх, він повідомив, що товариша гусарського, пана Скшетуського, котрого на Січі схоплено, відпускає цілим і неушкодженим.